Йди далі від моря. Не поспішай. Дивись у далечінь, слухай їхні розмови, обережно рухайся вперед. Етапами. Розбивай дорогу на частини. Новий крок маленька перемога. Залягай. Затихни і лежи, скільки того потребуватиме конкретна ситуація. Не грай в героя. Просто будь воїном, наставляв мене мій контакт дядя Коля, з яким я познайомився минулого року, коли ми звільняли Маріуполь від сепаратистів.
Дядя Коля виявився безцінною знахідкою, справжнім діамантом у купі звичайної вати.
Колись давно, хлопче, коли усі ми жили в Радянському Союзі, я мав необережність поїхати до Севастополя і стати частиною великого радянського флоту. В мені помітили потенціал, від батька дісталася непримітна зовнішність, росту невеличкого, кремезної статури, та й ще й з головою товаришував, одним словом, мав я, капітане, досвід за життя, казав мені дядя Коля, а потім з гіркотою кидав одну лишень фразу. Ніколи не думав, що знадобиться він мені сьогодні й проти тих, з ким разом навчався й багато років жив поруч.
У нас була домовленість. Він надавав мені інформацію, а я час від часу брав його з собою у мої дивні вилазки. Крім того, я вже знав, що дядя Коля буде одним з нас тих, хто зважився на вчинок.
У нас була домовленість. Він надавав мені інформацію, а я час від часу брав його з собою у мої дивні вилазки. Крім того, я вже знав, що дядя Коля буде одним з нас тих, хто зважився на вчинок.
Самотні поля, скалічені дороги й зграї птахів мої вірні супутники в тих небезпечних мандрах, обраних мною не задля слави чи звеличення, а виключно для сатисфакції людської справедливості. Скажете, дивно звучить у світі корупції та брехні? Можливо. Та я все одно буду говорити ці слова, аж поки смерть не затулить мені на віки рота.
В мене був паспорт ДНР на імя Олексія Андрійовича Турана, мешканця селища Тельманове. Я намагався оминати зайву увагу, але в умовах війни на окупованій території це не завжди виходило. Іноді перебування на людях, злиття з масами рятувало від викриття та загибелі, яка неодмінно настала би після серії катувань, якими славились сепаратисти.
Катів ми теж виведемо на чисту воду, сказав я собі, струхнувши землю зі своїх штанів і випрямивши спину, аби увійти в Талаківку, як це годиться істинному представнику «руського міру».
Мені пощастило, і мене не зупинили. Один раз підійшли троє патрульних бойовиків й поцікавилися, хто я і звідки.
Хто серед вас старший? запитав я їх, очима вже визначивши того, з ким говоритиму.
Я, сказав той, кого я собі примітив.
Відійдімо, запропонував я йому.
Ми відійшли, і я продемонстрував йому папірець, який, згідно зі словами всесвітньо відомого професора Преображенського, був нічим іншим, як «Окончательной бумажкой! Фактической! Настоящей! Броней!».
В такі моменти моїм рятувальником була психологічна перевага. Моє обличчя наповнювалося серйозністю, в словах летіли нотки заліза, а моїй впевненості могли б позаздрити кращі з усієї армії популістів та демагогів, що який вже рік гнобили мою Україну. Я сам вірив у те, що казав, і не лишав вибору своїм допитувачам.
Щоправда, трапився на моєму шляху один, такий собі справжній воїн, стара школа, і це стало його фатальною помилкою. Чотири трупи за двадцять секунд до цього я ніколи в житті так швидко не вбивав людей.
Цього разу все обійшлося без зброї. Вистачило папірця та моїх переконливих слів.
Після того, що сталося на блокпосту, керівництво сильно занервувало. У кожному бачать шпигуна, зрадника, помічника хунти, сказав мені воїн ДНР, мій ворог і ворог моєї країни. Помовчав дещо, вивчаючи мене своїми великими очима, і сказав: Коли ж воно все закінчиться, мати їхню так?
Не скоро, відповів я йому і потиснув його плече.
Тож-бо й воно, відповів він. Я, до речі, в минулому шкільний вчитель військової підготовки. Якби ви знали, з якою наволоччю доводиться мати справу, він повів головою у бік двох терористів, його ж підлеглих, які не звертали на нас жодної уваги, а завзято обговорювали щось своє, зрозуміле тільки їм двом.
Знаю, сказав я йому і на прощання додав: Кажу це вам як офіцер.
Щасти вам, товарише офіцере, сказав мені терорист і потиснув мою руку, махнувши бойовикам, аби вони слідували за ним.
Я продовжував свій шлях. Хати без вікон та дахів, жінки з авоськами та китайськими торбами, наче батрачки з кріпацьких часів, діти, які не бачили щастя ось вже цілий рік, втомлені й апатичні вирази облич чоловіків, які народилися в одній країні, жили в іншій, а тепер перебували у підвішеному стані на території жорстокої ілюзії, якої ніколи не було й не буде. Я прокладав собі дорогу теренами несправедливо окупованих земель, чия ментальність не була подібна до характеру інших регіонів України, але теж мала право на існування, життя і власну думку. Шкода, що, здебільшого, тієї власної думки ніколи не було на Донбасі, який схилився перед шаленим натиском «руського міру» й дитячої безпомічності офіційного Києва.
Буде два джипи. Один з них точно «Паджеро», інший не знаю. Ти зрозумієш, що це вони. Їхатимуть швидко, летітимуть. Найкраще брати їх на дорозі, сказав мені дядя Коля, проводячи прокуреним пальцем по мапі місцевості.
Я так і зробив. Звернув з Талаківки на дорогу і йшов собі лісосмугою, обираючи місце для засідки.
До зустрічі з ворогом в мене залишалося приблизно години зо дві. Поводився я тихо, йшов обережно, в голові планував свої дії. Метушня, різкі рухи не личили б мені в ситуації, коли успіх залежав виключно від достовірності розвідданих і тверезості мого розуму. В першому я був переконаний, адже за рік нашої співпраці дядя Коля не схибив жодного разу. Щодо другого, я вів ту війну з собою, адже іноді моє друге «я» кричало емоціями, які ставали на заваді досягненню цілі. Я не мав права на помилку, бо від цього залежали моє життя, кожен наступний подих, ще один присмак свіжого повітря. Турбота про завтрашній день надихала мене зробити все правильно й зустріти новий ранок, аби дякувати Богу за чергові промені сонця.
В першу автівку стріляй з гранатомета, інших бий з АК-47. Перевірений спосіб діалогу. Ефективний метод переконання, казав мені дядя Коля, і я вирішив не вигадувати нісенітниць, а діяти, як учили старші.
Я лежав серед зеленої трави, земля піді мною шепотіла холодом, але сонце вселяло надію на тепло.
Ти попіклуєшся, аби я йшов пустим? Зроби схрон. Зброю я маю забирати вже на місці.
Гаразд, сказав він тоді, але з його виразу обличчя я бачив, що він не до кінця впевнений, як краще це зробити.
Про що міркуєш, дядя Коля? спитався я його.
Про зброю, відмахнувся він від мене, занурюючись у свої думки.
Зброя мала чекати на місці. Це був єдиний варіант, зважене рішення, бо потрібно було йти пустим. Навіть ніж не міг стати моїм супутником, аж поки я не заляжу при дорозі між Талаківкою та Красноармійським, не вдихну на повні груди, не дістану з захованої сумки бінокль і не погляну на свій годинник.
Так я зробив і цього разу. Дядя Коля розяснив усе правильно. Волонтери не підвели. Мій пакунок був на місці, яке я знайшов не одразу. Довелося блукати дорогою, тинятися попід деревами, човгати в траві, при цьому слідкуючи, аби ніхто не їхав чи не йшов.
Я дістав пакунок. То був звичайний мішок, в який складають картоплю, цукор, моркву, буряки. В ньому я знайшов те, чого потребував. Гранатомет УАГ-40, бінокль, ніж, пістолет, автомат, телефон, гроші, медикаменти, набої. Бронежилету там не було. Як і тепловізора. По виконанні завдання я мав повертатися до Маріуполя. Проте йти не на Талаківку, а напереріз чимчикувати до Широкиного, а звідти вже до міста.
І ось вони зявилися. Я бачив у бінокль, як вони їдуть, несуться розбитою дорогою української Донеччини. Я взяв гранатомет, думаючи не про гроші, не про терористів, не про війну, а виключно про мирне, давно забуте життя. Коли ж я вирішив, що саме час тиснути на гашетку, біля моєї скроні виник пістолет і хтось тихим, спокійним голосом сказав:
Не треба цього робити.
Я поклав гранатомет на землю і отримав удар в голову, після чого втратив свідомість.
Того дня, вперше за рік моїх відчайдушних вилазок, я програв.
Коли я прийшов до тями, був вечір. Я не мав жодної впевненості, чи то вечір того ж дня, чи наступного, чи може вже третього або й четвертого. Моя права рука була прикута кайданками до батареї. Я лежав на брудному матраці, від якого тхнуло нечистотами. Кімната була невеликою метрів зо три. Єдине вікно висіло останньою надією над моєю головою, і крізь нього я бачив темінь та ґрати.
Двері відчинились, і до кімнати увійшли двоє. Перший був кремезним і молодим у камуфляжі. Інший у цивільному, сірого кольору, костюмі з обличчям майора ФСБ Креніна. То був він, і я зрозумів, що все тільки починається.
Здоровань відстебнув мене від батареї, посадив на стілець, завів мої руки за спину і одягнув на них кайданки. Після цього він вдарив мене декілька разів по обличчю. Кров ринула носом. Кренін мовчав, спостерігаючи за екзекуцією. Далі здоровань дістав ніж і вхопив мою ліву руку.
А тепер я різатиму тебе на шматки, укропе, радісно повідомив він мені.
Ти помиляєшся, виродку, сплюнув я власною кровю. Я потрібен вам живим, чи не так, Сергію Павловичу? звернувся я до Креніна, чим здивував його.
Залиш нас, сказав він здорованю, і той зник.
Кренін зайшов мені за спину, нахилився наді мною і сказав:
Я так розумію, ви щось маєте мені сказати?
Залежить від того, на яких умовах ми збудуємо наш діалог.
Діалог? неприємно хекнув Кренін. Ні, друже мій. Не буде у нас жодного діалогу. Будуть тільки мої запитання і ваші відповіді. Така розмова ваш єдиний шанс залишитися живим.
Чого варте життя після зради?
Як сказати, мовив він, і розряд електрошокера дістався самих моїх нутрощів.
У відповідь я заскрипів зубами, налаштовуючи себе на фізичні страждання та душевні муки.
Скільки вам років? запитав після цього Кренін.
Трішки є.
Ви гуморист чи ідіот? в його запитанні лунала щирість, тому і я вирішив теж бути щирим.
І перше, і друге.
Зрозуміло. Значить, помирати вам буде не страшно.
Чого ж вже боятися?
Знаєте, кожному з нас завжди є чого боятися. Просто деякі люди думають, що вони здатні витерпіти тортури. Втім, практика свідчить, що це ілюзія. Нездійснене бажання найсильніших, або ж найдурніших.
Що вам треба? я вирішив закінчувати нашу лірику.