Ну, я... спробував пояснити Сергійович, та у думках розгубився. Сам не знаю. Гарно у вас, світло у вікнах! Електрика. Он і телевізор у тебе працює! він упізнав, нарешті, шум із-за спини хазяйки дому, що до вух долинав.
То ти що, за телевізором знудився? Ой, бідолашка, похитала вона скрушно головою. Йому навіть здалося, що в очах у старенької сльози співчуття зблиснули. Це ж ти три роки без телевізора! Батюшки! Яка ж то мука! Та заходь скоріше, заходь! підганяла вона його.
Ні, давай спочатку я дітям цукерки віднесу, а потім уже зайду! проговорив він мяко.
Праворуч по вулиці друга хата. Там біля хвіртки на паркані деревяна зірка прибита у них дід у війну з фашистами загинув. Вона раніше червона була, а тепер сіра, як паркан.
Пройшов Сергійович правою стороною вулиці до деревяної зірки біля хвіртки. До двору увійшов. У двері постукав.
Хто там? жіночий голос зсередини дому відгукнувся.
Це Сергійович, із Малої Староградівки. Подарунок дітлахам приніс!
Впустила його жінка Валя, а коли він роззуватися у коридорі почав, зупинила. Прямо до кімнати провела. Там голосно-гамірно. Також телевізор увімкнутий і на екрані хтось із кимось лається. Але якось дзвінко, майже весело.
Завмер Сергійович, очима до екрана припав. У руках наплічник, з дивана на нього хлопчаки у теплих байкових піжамах і дівчатко у синіх колготках і кофті зеленій дивляться здивовано. Він їм цікавіший за телевізор видався.
Що це вони там? відірвався, нарешті, Сергійович, і кивнувши на телевізор, у хазяйки спитав.
Та це Москва! Про Україну сперечаються! спокійно відповіла вона. Так що там у вас для дітлахів?
А! схаменувся Сергійович. Ось вам, від Діда Мороза! Із запізненням...
Протягнув наплічник жінці. Вона його до столу, накритому білою мереживною скатертиною піднесла. Пакунки з цукерками дістала. Дітлахи підбігли.
Це від того Діда Мороза, у якого сережка у вусі? дівчатко спитало.
Ага, від нього, кивнув Сергійович. Він вибачався. Сам не зміг. Прихворів.
Краще пізно, ніж ніколи! проговорила жінка Валя.
Простягнула гостю пустий наплічник.
Не треба, залиште! Може, згодиться!
Так, а що треба сказати за подарунки? озирнулася вона на дітлахів.
Дякуємо! Дякуємо! Дякуємо йому передайте! одне перед іншим защебетали дітлахи у три голоси.
Передам, передам, як побачу, відповів Сергійович. Ну, піду я! Час мені!
Що, назад у Малу Староградівку підете? голос хазяйки її несподіване хвилювання викрив.
Ой, як же ви там живете? Ні магазину, ні пошти... Ні, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!
Вискочила вона у двір. Повернулася хвилин за пять, у руках наплічник чимось напханий. Простягла його гостю.
Обережніше! попередила вона. Там трилітрівка з салом!
Сергійович здивовано посміхнувся. Не чекав він такої доброти від незнайомої жінки.
Повернувся до баби Насті. Всілися вони удвох перед телевізором. На екрані за столом троє чоловіків у краватках.
А чому ж вона досі не розвалилася? спитав один телечоловік двох інших.
Адже ж їх тепер повністю Америка і Європа утримують. Забирають гроші у своїх бідних і злиденних і українцям їх віддають! узявся відповідати інший. А коли їх бідні і злиденні зрозуміють, що відбувається, то вони і в Америці, і у Європі проти своїх політиків майдани влаштують! Ну тут я з вами не згоден, вступив у бесіду третій телечоловік. Не все так однозначно з Америкою і Європою. Для них Україна тільки інструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росію з політичної карти світу зіпхнути.
Ти це розумієш? Те, що вони кажуть? перевів Сергійович погляд з телеекрана на бабу Настю.
Ну все не все, а розумію! Це ж російське телебачення, а не ці, з Києва!
А ці у тебе ловляться?
Зараз так, а два роки не ловилися! відповіла хазяйка дому.
Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.
На екрані зявилася жінка з обличчям, залитим зеленкою.
Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.
На екрані зявилася жінка з обличчям, залитим зеленкою.
Я позиватимусь до суду! говорила вона журналістці, яка тримала мікрофон біля її рота, також трохи зеленкою підфарбованого. Я депутат і маю право на свою думку!
Так це ця! упізнав Сергійович даму в зеленці. Це ж наша! Як її? Королевська!
От бачиш! У них хоч по телевізору таке не показують! мотнула скрушно головою баба Настя. У них тільки за столом культурно сидять! Говорять грамотно! Може, заночуєш уже? Чого у глупу ніч іти?
Ні, дякую! Сергійович по-своєму зрозумів пропозицію баби Насті. Подумав, що спати вона хоче, але у його присутності не лягатиме.
Попрощався з хазяйкою дому приязно. Обійняв стареньку по-свійськи. Ледь випадково її у гості не покликав, та вчасно язика свого нерозумного припнув.
Ноша у наплічнику розгинала хребет тяжкістю, але Сергійович уперто ідучи уперед нахилявся, рівновагу у ході шукаючи. Десь далеко за спиною, за Світлим, торохкотіла артилерійська канонада. «Це, мабуть, там, де Гнутівка», подумав пасічник і пришвидшив крок.
15
За вікном лютневе сонце несподівано розігралося так, ніби після довгого полону свободу відчуло! Це Сергійович зрозумів, щойно очі розплющив. Тиша у будинку неправильною і зайвою здалася. Прислухався він, подих затамувавши. І зрозумів причину своєї стурбованості погляд його звівся на мовчазний будильник, який на підвіконні стояв. Той не цокав, стрілки пів на одинадцяту завмерли. Тобто, заспав Сергійович. А ось наскільки заспав зрозуміти не міг. Навіть неясно було йому, які саме пів на одинадцяту показує там: учорашні вечірні чи сьогоднішні?
Не встаючи з ліжка куди ж бо поспішати? став Сергійович учорашній день згадувати. Це скільки ж він пройшов? Дванадцять кілометрів, чи що? Хмикнув гордовито. Полежав ще трохи, піднявся на ноги. Долоню до боку буржуйки притулив. Ледь теплою вона виявилася. Додав у топку вугілля. Озирнувся на завмерлий будильник.
Сходжу-но я до Пашки, час виставлю! вирішив.
Надворі сонячної жовтизни ще більше виявилося. І сніг, витоптаний черевиками, пожовтів, і сірі стіни сараїв, і паркан! І не те, щоб Сергійовичу це не подобалося! Навпаки! Проте водночас сприйняв він несподівану грайливість сонця хоч і приємним, та все-таки порушенням щоденної узвичаєності. І відправив він світилу подумки зауваження, ніби могло воно, як людина, щось «неправильне» у своїй поведінці усвідомити.
Десь ген далеко ухкали гармати. Чути їх було Сергійовичу лише якщо він хотів їх почути. А щойно до думок своїх повернувся, на провулок Мічуріна звертаючи, так і зникло їх ухкання, розчинилося у тиші без сліду.
Права нога раптом у коліні занила, коли у двір до Пашки зайшов він. Останні кроки до порога вираз обличчя його змінили: скривилися його вуста від болю.
Гримнув кулаком у двері. Звідти тиша. Пригадав, як і минулого разу довелося йому хвилину чи дві чекати, поки відкриє. Проте тоді він одразу зявився за дверима. А потім відійшов, так і не відчинивши спочатку. А зараз навіть не питає, хто там?
Вдарив об двері Сергійович ще тричі. Знову жодної відповіді. За ручку потягнув зачинені двері, і зачинені на врізний замок, а не на гачок чи клямку зсередини.
Пішов?
Озирнувся. Куди тут іти? Хіба що вулицею прогулятися?
Вийшов, накульгуючи, за хвіртку. В обидві боки подивився тиша і безлюддя.
«А може?... закралася в голову потаємна думка. Може, він...»
І хоча думка не договорилася, зрозумів Сергійович, до чого вона хилить. Повернувся у двір, пройшов за хату, вийшов у сад і побачив перед собою у снігу стежку витоптану, що вела через сад у город. Пішов він по ній далі. Зупинився на межі городу, що переходив у поле, яке ледь спускалося, а потім вгору здіймалося до Каруселіна, туди, де «Донецька республіка» свою оборону тримає.
«Ось звідкіля він хліб носить! зрозумів Сергійович і хмикнув. І не боїться ж, дурень, що у якогось снайпера може око засльозитися чи палець на гачку засвербить?»
І тут інший, страшніший здогад вколов його думки!
«А може, він і є той снайпер? пригадалося Сергійовичу лігво соломяне і гільзи біля його узголівя на снігу. Тому і не боїться! Вони ж по своїм не стріляють!»
Холодно стало Сергійовичу на межі городу Пашкиного стояти. Здалося, що звідти, з Каруселіна морозний вітер дме.
Повернувся Сергійович до Пашкиної хати. Праве коліно все нило. І в боці правому щось поколювало. Підніс він руку до правого боку і посміхнувся там у кишені будильник лежить, то він залізним заднім пиптиком для переводу стрілок і поколює!
Пригадав Сергійович Пашкин настінний годинник з гирками. Добре Пашці, нічого накручувати не треба, просто потягнув гирку догори під коробку і ходить він собі далі, слухняно і злагоджено.
Підкотив Сергійович пеньок для розколювання дров під стіну до вікна, заліз на нього і всередину заглянув. Годинник якраз на стіні праворуч виявився. Через зовнішню сонячну яскравість усередині дому темнувато було, але час на годиннику зміг він роздивитися за чверть перша. Дістав будильник, виставив стрілки по-новому і накрутив. Потім будильник, що цокав, до кишені засунув, пенька на місце відкотив і подибав, накульгуючи, назад.
16
Відновлений час дав лад у голові Сергійовича, всі думки його заспокоїв, окрім однієї: про те, що сам Пашка і може тим снайпером виявитися, що по українським позиціям з їхнього села стріляє. І думка ця, як від неї Сергійович не відмахувався, звучала все імовірніше. Адже живеться Пашці краще, ніж Сергійовичу, хоча живуть вони в однакових нібито умовах і на схожих вулицях у одному ж таки Богом і людьми покинутому через війну селі. Тільки ось у Пашки дві буржуйки в хаті і то батон свіжий, то сало, то мобільник заряджений! Звідкілясь же він то все має? Явно ж, не від баптистів! Адже якби допомогу привозили, то і йому, Сергійовичу, перепадало б! Але їжа їжею! А ось з електрикою як? Електрику як макарони чи цукор баптисти не розвозять! По електрику ходити треба! А де найближча електрика? У Каруселіні, туди, куди з двору Пашкиного через сад, город і поле стежка протоптана!
Думки Сергійовича раптом «сплигнули» з електрики і на його власний мобільник перескочили, який десь там, за городом Сергійовича і ген за полем в українських солдатів заряджається. Та чому заряджається? Заряджений давно. Просто нагоди чекає, щоб до хазяїна повернутися. Згадав Сергійович слова солдата Петра про ганчірку на крайньому дереві у саду, як знак того, що допомога потрібна. «А як ганчірки не вивішу, то і телефон він мій не принесе?» подумав насмішкувато. І тут же сам на свою насмішку думками спротивився. Що ж це, Петро має через мобільник під кулями снайпера полем до нього йти? А якщо вбють? На чию совість смерть ляже?
Зникла насмішка з вуст. Серйозніше і похмуріше обличчя стало. Зрозумів Сергійович, що за перехід засніженого поля можна життям заплатити! Он той, що з сережкою у вусі, він же перейшов! А за вікном ще світло, але сонце ніби виснажилося. Ніби як напруга у нього, у сонця, впала, як раніше постійно у селі траплялося: то лампочка в люстрі на всю горить, то гасне раптом, і лише спіралька червона усередині скляної колби світиться, що ніби показує: електрика є, але надто мало її, щоб лампа світлом із внутрішнім домашнім світом ділилася!