Поліз Сергійович до шафи, завмер на мить, погляд на «мурашиній» сукні спинив. Потім інші дверцята відкрив та на полиці ганчірки різні руками перебрав, роздивляючись. Знайшов білого кухонного рушника. Вийшов з дому. Заскрипів сніг під ногами. Зупинився на межі саду. Звідси до кінця городу, за яким поле, метрів зо двісті буде. Вибрав яблуню. Привязав до її гілки рушника білого. Озирнувся, подивився на горизонт, який через схожість кольору поля і неба майже не вирізнявся.
«Як же він її звідтам розгледить?» засумнівався. Подивився на почеплений рушник і зітхнув тяжко? Вже з цієї відстані майже губився рушник серед стовбурів яблунь та абрикос.
«Але ж сказав, щоб почепив! подумав. Значить, побачить! У них там біноклі військові, вони потужніші, ніж Пашкин!»
Повернувся до хати. Вечерю собі простеньку зготував пшоно зварив. Доки їв, на будильник поглядав. Будильник тепер на почесному місці посеред столу стояв. Поряд із свічкою. Стояв і цокав заспокійливо. Цокіт його у тишу домашню вливався. Тиша тут як величезна сулія з товстими скляними стінками. У неї багато вміщається, і якщо вухо до горлечка прикласти, то можна її на ці звуки невловимі, важко і прискіпливо, але все-таки розділити. Але це зараз, коли лютий надворі, тиша така повільна і дрібна, як пил повітряний на осонні! А мине ще місяць, чи навіть менше, і випустить він до цієї тиші бджіл цілу армію. А якщо по-військовому говорити воно ніби і саме напрошується, це порівняння то випустить він на дико чи організовано розквітлі поля шість полків бджолиних. Адже чим вулик не полк? Чим не казарма? Посміхнувся Сергійович своїм думкам. Занурився у мрії про близьку весну. А коли відпустили вони, глянув у вікно а там вже сутінки. І свічці на столі все важче кімнату освітлювати. Темінь настає, через вікна вона всередину хати лізе!
Зрозумів тут Сергійович, що він не просто за столом сидить, на солдата чекає. Той із зарядженим телефоном прийти має. Досипав пасічник вугілля в буржуйку. Надвір вийшов. Постояв, голову до зірок підняв. Уявив собі, як ось у хвіртці, що з саду до двору, солдат Петро заходить. Мабуть, втомлений. Адже відстань між позиціями перед Жданівкою і Малою Староградівкою пішки не близький світ. А якщо ногами тупцяти, та полем, по сніговій корі обовязково втомишся! А тут ще не просто іти треба, і йти і боятися водночас. Усяке ж трапитися може, коли на виду, відкритою місцевістю ідеш!
«А як він зараз поле переходить, а його вже снайпер той, що на сіні лежить на межі городу Крупіних, вичікує?» злякався Сергійович.
І від цієї думки одразу холодно стало. Поспішив Сергійович до церкви, туди, де лігво снайпера виявив. Думки притишив, щоб більше його не лякали. Йшов у темноті та тиші.
Перед хвірткою у двір Крупіних зупинився. Прислухався. Така ж тиша, що й у його дворі. Але ж на слух не визначиш: є поряд снайпер чи нема його? Його тільки навіч визначити можна!
Обережно відчинив Сергійович хвіртку, за хату пройшов, до саду. Біля останнього ряду дерев завмер, у город засніжений вдивляючись. Ніби й бачив він цю пляму сіна. У темноті на снігу вона сірою здавалася. Але ж у темноті очам і обманутися можна, очі часто не бачать, а додумують не повністю побачене. А людина звикла їм вірити, навіть якщо підсліпувата сама чи видимість перед нею сумнівна через природу або дим.
Затамувавши подих, присів Сергійович навпочіпки, і як качка, хитаючись, став уперед, до межі городу Крупіних просуватися. Знову праве коліно занило, та не було у нього бажання на його ниття увагу звертати. Біля позиції снайперської зітхнув з полегшенням нікого! Лише сіно та ті самі гільзи на снігу.
«А якби там снайпер лежав, та до того ж не Пашка, а хтось інший? подумав раптом Сергійович, відчувши тремтіння колін. Що б я йому сказав? Попросив би, щоб той у солдата не стріляв? Бо солдат мені мобільник заряджений несе? Ну й дурень же я! Чого я сюди приперся?» Відчув себе Сергійович найдурнішим з дурнів. Далі навіть думати стало боязко. Але уява перелякана вже вклала Пашку у снайперське лігво. І ось ніби бачив тепер Сергійович перед собою «ворога дитинства», який лежить у кожусі з високо піднятим коміром. Бачив, і відчував, як переляк його тіло покидає. Адже що Пашка? Не прислухається до прохання Сергійовича, який йому і мед дарував, і вікна склити допомагав? Як це не прислухається?! Не може такого бути! Ні, Пашка-снайпер до прохання Сергійовича з повагою поставиться і гвинтівку свою з оптичним прицілом на сніг опустить чи взагалі одразу підніметься і додому до себе на вулицю Шевченка піде! Може, навіть зрадіє, що не треба у темноті і холоді на сіні лежати і чекати, доки якийсь український солдат у приціл гвинтівки втрапить!
Повернувшись додому, всівся Сергійович біля буржуйки. Спочатку вдягнений посидів, усім тілом крізь одяг приємне тепло вбираючи. Потім куртку зняв, роззувся. Нарешті, досяг він взаємної температурної зручності повітря і тіла. Але це ж ніяке не щастя, а просто повернення до домашнього затишку. Затишок цей, звичайно, навіть усієї його великої кімнати не охоплював. Як і свічка не сягала своїм вогником стін і закутків. Але навіщо йому стіни і закутки? Ноги вже вивчили радіус затишку, у центрі якого буржуйка стояла. За цей радіус він тільки за потреби виходив: щось дістати, перекласти, узяти.
Тричі у двері чиясь рука вдарила.
Хто там? крикнув Сергійович.
Ніби і відповіли за дверима, але якось нечітко і неголосно.
«Не Пашка», зрозумів хазяїн дому.
Відчинив. На порозі Петро у камуфляжі, на плечі автомат, біля ніг наплічник.
Кивнув йому Сергійович, посунувся, пропускаючи гостя всередину.
А чого ж зимового камуфляжу не дають? спитав. У білому було б безпечніше!
Та все одно темно, проговорив Петро. Що у вас трапилося?
Нічого, Сергійович плечима здвигнув, дивлячись, як гість високі військові черевики розшнуровує. Я ось макаронів відварив. Зараз тобі з яйцем підсмажу!
А я думав, ви голодуєте! Їжу приніс, ніби розчаровано промовив солдат.
Позавчора голодував, вчора у Світле ходив мед на яйця міняти. Завтра хто знає? Ти проходь, біля пічки сідай, грійся!
Усівся солдат на стілець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо під дверцята підніс. Сергійович по дну гарячої сковорідки вилкою із салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.
Нічого, Сергійович плечима здвигнув, дивлячись, як гість високі військові черевики розшнуровує. Я ось макаронів відварив. Зараз тобі з яйцем підсмажу!
А я думав, ви голодуєте! Їжу приніс, ніби розчаровано промовив солдат.
Позавчора голодував, вчора у Світле ходив мед на яйця міняти. Завтра хто знає? Ти проходь, біля пічки сідай, грійся!
Усівся солдат на стілець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо під дверцята підніс. Сергійович по дну гарячої сковорідки вилкою із салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.
Під шкварчання їжі, що готувалася, наповнилося повітря смачним, солонуватим ароматом. Петро посміхнувся. Сергійович, розмішуючи макарони з яйцем деревяною ложкою, до макаронів придивився. Замислився? А чи вистачить їх на двох?
Може, настоянки медової? запропонував він солдатові, коли той вже за столом їжу наминав.
Ні, дякую! Чаю б краще! відповів солдат.
Поставив хазяїн дому на буржуйку чайник.
А вас там хоч годують, в окопах? спитав, знову до столу сідаючи.
Годують, Петро підняв погляд на Сергійовича. Та і не сидимо ми весь час в окопах. У нас там бліндажі хороші, і пару хат кинутих у селі зайняли. Там все є! Навіть банька.
Ага, значить, надовго? вирвалося у Сергійовича двозначне питання.
Солдат знизав плечима.
Як на мене, то краще б вдома сидіти! Мені відпустку обіцяли, пять днів. Дружину, дітей побачити!
А звати їх як? поцікавився хазяїн дому.
Дружину Свєта, дочку Галюня, а син Іван!
Гарні імена, промовив у задумі Сергійович. Мені такі подобаються. Дітям імена сам вибирав?
Ні, ми удвох з дружиною. Одразу погодилися!
Пощастило, значить, тобі з дружиною! А у нас не вийшло.
Що не вийшло?
Та так вибрати доньці імя, щоб і я згодився, і вона.
І як же назвали?
Анжеліка тепер. А спочатку я її Світланою зареєстрував. Але дружина, коли поїхали вони від мене, наново її перейменувала.
Так, якесь імя для вашої місцевості не підходяще, погодився Петро. Для міста ще згодиться, там на імена ніхто уваги не звертає. А у вас тут так сіро! І якщо на сірому фоні таке імя яскраве...
Ну знаєш, здивувався Сергійович. Сіре також яскравим буває. Багато ти знаєш про сіре! Я он можу відтінків двадцять сірого розрізнити. Був би більш освіченим, я б їм особливі назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сіре! У мене он у гаражі «жигуль» зелений стоїть! «Четвірка»!
Що, не віджали? тепер настала черга дивуватися солдатові. Але здивувався він благодушно, ніби за хазяїна дому порадів.
А нікому було віджимати! відповів Сергійович. Удвох ми тут лишилися, а Пашці-сусіду він і на хрін не потрібен. Він і кермувати не вміє. Та і не бандит він! Це баті моєму дякувати, що при машині я! Він мені у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець із самого Таганрога приїхав! І мені натомість машину купив!
Та не буває моторолерів із коляскою! посміхнувся Петро, ніби хазяїна дому на дитячій брехні підловив.
Багато ти знаєш про моторолери! «Вятка 200-К»! Чув про такий? Покупець сказав, що рідкісний! Та ще й на ходу! Я можу тобі фотографії показати!
Підскочив збуджений Сергійович, до серванта підійшов, праві нижні дверцята відкрив. Виклав велику інкрустовану шкатулку на підлогу, витягнув два фотоальбоми. Став перший гортати. Повернувся з ним, розкритим. Перед солдатом на стіл опустив.
Ось, дивися! Дивися, а я поки чаю зроблю!
Ну так, здивовано видихнув солдат. Таких не бачив! Не доїжджали вони, видно, до нас! Цікава штуковина!!!
Петро кинув оком на велику, із незвичайним візерунком інкрустовану шкатулку на підлозі під сервантом.
А там що? Теж фотографії? поцікавився.
Ні! Сергійович нахилився, повернув шкатулку на місце і закрив дверцята.
Красива шкатулка! зі знанням справи промовив солдат.
Сам зробив, прохолодно відповів Сергійович. Захоплювався раніше такими штуками. Я ж, коли школярем був, кілька разів у обласних та районних олімпіадах з ручної праці перемагав.
Це добре, коли у мужика руки із правильного місця ростуть, ледь чи не із заздрістю вирвалося у Петра. У мене з деревом не склалося. А от веліки ремонтувати вмію!