Здавалося, що високо він, Сергійович, на горі стоїть. І тільки очевидна легкість і прямота дороги, що вниз збігала, все одно незважаючи на сумніви, що раптово виникли, покликали Сергійовича у дорогу. Про те, що потім доведеться сюди повертатися, думати пасічнику не хотілося. Та і для віку свого, і для своєї ненавязливої інвалідності, у якій Сергійович іноді не безпідставно сумнівався, був він ще дуже навіть міцний. З моменту вїзду до Криму, жодного разу кашель його не потурбував!
З диханням взагалі проблем не виникало! Повітря тут таке, ніби чай із вершковим маслом! Хочеш дихай ним, хочеш пий його, хочеш їж! От би зараз Пашку сюди! Він би, за звичкою, став щось погане вишукувати і швидко дурнем би себе відчув, бо нема тут нічого поганого. І люди хороші, і природа, і повітря, і сонце! Утомився від уявної присутності Пашки, забув про нього пасічник і «перетягнув» сюди, до виноградників, дружину свою Віталіну, і доньку. І уявив, як вони оглядаються на красу довколишню. Віталіна напевно також щось варте критики видивлялася б, а от донька зовсім не у маму вона б навпаки: затанцювала від щастя, що у такому місці опинилася. Вона вразлива, і якщо мама не підказує їй, як себе вести, то по її обличчю одразу всі її почуття і думки прочитати можна! І раптом, до цієї компанії, що в уяві Сергійовича зібралася, яка раніше його родиною вважалася, вийшла із-за найближчого дерева-клену Галина з магазинчика «У Наді». Дивилася на тих, хто зібрався, і на самого Сергійовича у задумі, й обличчя її ні радості, ні спокою щасливого не виражало. Стурбована вона була чимось. І тому відчув Сергійович занепокоєння. Захотілося дізнатися: чому вона у такому настрої? Що з нею? Але при дружині і доньці незручно йому було з Галиною говорити. А тут ще несподівано мобільний у кармані задзвенів. Витягнув його Сергійович, на екран подивився і остовпів Галина дзвонила Ніби відчула на відстані, що він про неї думає.
Так! Алло! Здрастуй! випалив Сергійович ніби одним словом.
Здрастуй, Серьожа! Де ти?
У Криму, в Куйбишевому. Це біля Бахчисарая.
Знаєш, чого дзвоню? Валик осліп! У нього і до того одне око не бачило через контузію.
Який Валик? не зрозумів Сергійович.
Ну той, якого твоя бджола в око вжалила! Той, що «жигуль» твій розбив.
А-а, протягнув пасічник. І що?
Я просто подумала, що краще тобі сюди не повертатися...
Та я і... почав Сергійович і осікся. Хотів сказати, що він і не збирався, але подумав, що вийшло б, ніби він до неї повертатися не збирається.
А там красиво? спитала Галина, не дочекавшись від нього нових слів.
Поглянув Сергійович вниз на селище, на кипариси, на дахи будинків.
Так, дуже! І сонце таке спекотне!
А бджоли? поцікавилася вона.
Бджолам також подобається! Дзижчать! Ти приїзди! Воно, звичайно, у наметі не так зручно... Але тут гарно, мирно!
У нас тут також гарно і мирно, відповіла Галина, і голос її став ще теплішим. Раніше вересня мене хазяїн у відпустку не відпустить, а у вересні картоплю копати треба, помідори консервувати... Але я б на тиждень приїхала, останні слова вона промовила мрійливо, як маленька дівчинка.
Ну ти тоді плануй! підтримав мрію Галини Сергійович.
47
Уже втретє опинився Сергійович у домі Ахтема. Вірніше, у Айсилу, його дружини. Утретє, цілком несподівано, приїхав за ним на блакитній «ниві» син Ахтема й Айсилу, і повідомив, що мама чекає його на вечерю. І нічого не залишалося Сергійовичу, як сідати в машину і їхати. Два тижні тому, коли опинився він у їх домі вперше, відчуття незручності не полишало його до повернення до свого намету. І причиною цього відчуття була, мабуть, відсутність самого хазяїна, хоча про Ахтема за столом жодного разу не згадали.
Ну ти тоді плануй! підтримав мрію Галини Сергійович.
47
Уже втретє опинився Сергійович у домі Ахтема. Вірніше, у Айсилу, його дружини. Утретє, цілком несподівано, приїхав за ним на блакитній «ниві» син Ахтема й Айсилу, і повідомив, що мама чекає його на вечерю. І нічого не залишалося Сергійовичу, як сідати в машину і їхати. Два тижні тому, коли опинився він у їх домі вперше, відчуття незручності не полишало його до повернення до свого намету. І причиною цього відчуття була, мабуть, відсутність самого хазяїна, хоча про Ахтема за столом жодного разу не згадали.
Але ж і їли тоді, вперше майже мовчки. Айсилу лише двома словами пояснила гостеві, що таке янтик і імам-баілди. Незручність ще, мабуть, виникла і від того, що жодних розпитувань про себе і про своє життя Сергійович від хазяйки дому не почув, хоча й очікував, і навіть, трясучись і ідучи вниз у селище, в «ниві», обмірковував, про що він міг і хотів розказати, а про що говорити не хотів. Ну а син Бекир і донька Айше за столом ввічливо мовчали, говорила лише мати, але говорила про господарство, про сусідів. Про те, що Бекир обовязково відвезе Сергійовича до моря, в Качу, де дачі севастопольців красиво звисають зі скелі над морем, і яка найкоротша дорога, і де людей менше, порівняно з іншими пляжами, хоча і в інших приморських селищах тепер відпочивальників не густо.
Про Чорне море Айсилу говорила вже не раз і голос її починав при цьому дзвеніти дивно і ніжно. Згадала вона, що і сама хотіла б до моря, але ніяк не виходить. А іншого разу зізналася, що вже років пять не була на морі, хоча Ахтем пропонував і возив машиною у Качу своїх друзів з Пітера. Друзі приїздили роки чотири тому, зупинялися на турбазі. Ходили в гори. Привезли з Пітера велику коробку рахат-лукуму, з нею в гості і прийшли, через що сміху було. Просто рахат-лукум у них у Пітері на кожному кроці продається, у кожному магазині. Вони не подумали, що везти східні солодощі із півночі на південь, та ще й кримським татарам, може комусь смішним здатися.
От і цього разу, як тільки Айсилу про море згадала, Бекир рішуче кивнув.
Поїдемо скоро, краще після вихідних! пообіцяв. І ти поїдеш з нами, а Айше вдома залишиться, на господарстві.
І тут Сергійович при слові «господарство» ожив. Голову підняв.
А ви коли мед гнати збираєтеся? Не пора? спитав у Бекира.
На днях буду, зізнався він. Можемо і ваш вигнати.
Так, було б добре, закивав пасічник. Тільки в мене банок немає.
У нас багато, махнув рукою Бекир.
А ви що з медом робите? Тут продаєте? продовжив тему, що його хвилювала, Сергійович.
Є кілька магазинів, які татари тримають, сказав парубок. Я їм відводжу. А решту перекупники беруть. Дешевше беруть, але багато.
Сергійович подумав, що у магазини татарські проситися зі своїм медом незручно. Вийде, що хліб у Айсилу і її родини віднімає. Продавати дешево перекупникам не хотілося, але, може, доведеться? І тут пригадав, що рублі ж у нього ще є! І немало! Рублі, які йому на кордоні на ремонт машини тицьнули. Рублі, які, ніби треба б справді на скло для авто витратити. Вони ж казали, що ще знайдуть його для якоїсь телепередачі? А навіщо йому телепередача?! Не потрібна! Від своїх думок Сергійович занервував. Айсилу помітила.
Ми вам допоможемо, промовила вона мяко. Може, хто з наших друзів, у кого магазин чи хто на севастопольській трасі торгує, візьме? Москвичі наш мед люблять, він же кримський, гірський! Якщо машиною їдуть, можуть і три банки купити!
«Кримський, гірський», повторив у думках Сергійович і від турботи своєї відволікся.
Подумав, що такий мед можна і назад в Україну повезти, там і продати. Там він, може, і дорожчий буде! Просвітліло обличчя гостя. Заспокоїлася Айсилу, і погляд її став раптом дуже зосередженим.
Сергій-ага, заговорила вона майже пошепки, і тут же Бекир і Айше завмерли, ніби знали, що коли мама на такий голос переходить, значить говоритиме вона щось дуже важливе.
Так, що?
Я хотіла вас попросити... ви ж росіянин, із Донбасу... Може, ви і до Сімферополя зїздите у ФСБ, про Ахтема спитаєте? Вони вам скажуть. Мене на поріг не пустять, а з вами поговорять, ви ж для них свій...
Сергійович, жуючи пиріг з мясом, завмер і жувати перестав. Три пари очей на нього дивилися прискіпливо, зосереджено, вичікуючи. І один погляд Айше зблиснув сльозами, що навернулися. А його самого страх пройняв. Страх дивний і такий, що не піддавався поясненню. Тобто фізичний, той, що мязи обличчя сковує. А думок жодних цей страх не викликав. І сидів він так хвилину чи дві, як неживий. А потім знизав плечима і зрозумів, що страх минув.
Так я ж не росіянин, я українець, сказав він тихо і не дуже розбірливо.
Але ж ви там російською говорите, сказала Айсилу, і голос її трохи голосніше прозвучав.
Ну так, російською, відповів він. Але я...
Сергійович намагався знайти слова, щоб краще пояснити свій страх і небажання їхати кудись до людей, які владу представляють, та ще не просто владу, а російську владу. Куди йому до них? Навіщо? З українським паспортом і на розбитій машині.
Я і дороги не знаю, пробурмотів він наостанок.
Бекир би вас відвіз, сказала Айсилу. Але якщо ви не можете, нічого...
Ця вечеря закінчилася раніше, і Сергійович, відмовившись від чаю з пахлавою, відмовився і від пропозиції Бекира відвезти його нагору до пасіки. Сказав, що пішки пройдеться.
Яскраві зорі горіли над Куйбишевим і Албатом. Зорям було байдуже: над ким горіти, кому ніч освітлювати своїми точковими лампочками. У селищі було тихо. Лише іноді гавкала собака і їй відповідали ще дві чи три.
Сергійович пройшов до мечеті, яку тільки згори бачив. Зблизька вона виявилася красивою, казковою, але не дуже великою. Теплий вітер біля мечеті посилився і дув в обличчя. І вловив Сергійович у смаку вітру солоність моря. Подумав про те, що через пару днів він його побачить. Побачить Чорне море. Може навіть скупається. Плавок у нього немає, але хто на нього увагу зверне, якщо він у трусах у воду полізе? Ніхто! Хто на старих дивиться? Кому вони, окрім себе потрібні? Ну, він, може, ще бджолам своїм потрібен. І більше нікому. Навіть дружині колишній не потрібен. І доньці, схоже, також не дуже. Інакше б вона дзвонила і питала: як він і що з ним.
З боку гори, під якою пасіка Ахтема стояла, нависала над селищем темнота. І йшов він повільно до тієї темноти, ніби рідна вона йому була, ніби міг він у ній із заплющеними очима намет свій знайти і бджіл своїх почути.
Назустріч «Волга» виїхала, засліпила його яскравими фарами. З машини голосна музика вирвалася. Музика і сміх. Він ступив на узбіччя, перечекав. Провів машину поглядом повезла вона музику і сміх кудись далі, на інший кінець селища, до річки Бельбек.
Повернувся, розклав багаття. Підвісив чайник з водою. У наметі запалив свічку і чомусь чай вирішив всередині пити, ніби не хотів, щоб його хтось у темноті розглядав.
Здалося йому, що після сьогоднішньої вечері не покличе його більше у гості Айсилу, не пришле із Бекиром айрану і самси. Може, навіть до моря вони його тепер не відвезуть. Думки самі полинули до Ахтема, до їх зустрічі багато років тому у Словянську на зїзді бджолярів. Думки звернули туди, ніби для того, щоб довести Сергійовичу, що ніякої особливої дружби між ними з Ахтемом не виникло. Виявилися вони просто сусідами по кімнаті, сусідами за обіднім столом, розмовляли вечорами в одній компанії, анекдоти розказували. Горілку пили. Тільки, здається, Ахтем анекдоти не розказував і горілки не пив. Але сміявся, анекдоти слухаючи. Йому тоді років двадцять пять було, приблизно стільки ж і Сергійовичу. Значить, і зараз вони приблизно одного віку, якщо він живий.