«А він живий?» замислився Сергійович. І відчув, як у серце шпигнуло. Пригадав Айсилу, пригадав, що вже майже два роки, як пропав він.
Ковтнув чаю. Подивився на свічку, що горіла. І зрозумів, що чогось цій свічці бракує. Бракувало їй картонного Миколая Чудотворця.
«А де ж Миколай?» задумався.
Пригадав, як поспіхом збирав речі і закидав у багажник.
Десь там, прошепотів. «Завтра знайду!» пообіцяв собі, чи свічці, чи Чудотворцю.
48
До обіду баранці-хмаринки небом літали, затуляючи іноді землю від сонця. День цей нічим особливо від попередніх не відрізнявся. Але звикнути до повсякденності літнього кримського щастя Сергійович не міг. І тому здавалося йому, що світ довкола з кожним днем дзвенить все більш радісно, що бджоли і птахи веселіше літають.
На стежці, що вела угору до джерела, Сергійович ледь об їжачка, що забарився, не спіткнувся. Присів навпочіпки, відкотив його, згорнутого з переляку, убік. Коли вже з двома баклажками води повертався, їжачка і сліду не було, але стежку руда білка перебігла.
Перед обіднім перекусом зазирнув Сергійович до своїх вуликів. Бджоли вже майже всі стільники закупорили. Зазирнув він і у вулики до Ахтема. А там така ж картина. Задумався Сергійович. Вирішив, що як Бекир до вечора не приїде, то завтра вранці він сам у селище спуститься.
Перед обіднім перекусом зазирнув Сергійович до своїх вуликів. Бджоли вже майже всі стільники закупорили. Зазирнув він і у вулики до Ахтема. А там така ж картина. Задумався Сергійович. Вирішив, що як Бекир до вечора не приїде, то завтра вранці він сам у селище спуститься.
Але Бекир про мед не забув. Годині о третій, у найбільшу спеку, почув Сергійович шум мотора і вийшов на край пасіки. Блакитна «Нива» з причепом впевнено піднімалася висушеною сонцем ґрунтівкою, а за нею хмара жовтого пилу. Жовтий пил летів на рівні рядів виноградників. Медогонку і деревяний щит, до якого її ніжки прикручувалися для стійкості, зняли з причепа легко. Знайшли місцинку рівнішу і там встановили. Приніс Бекир з сарайчика, що за кущем ховався, чотири пластикових тридцятилітрових бідони і з десяток маленьких відерець, одне в одне вставлених. Також пластикових. Спочатку взялися за мед Сергійовича.
Мені в бідон не треба! сказав він Я до маленької тари звик!
Крутили по черзі. Сергійович дивився на янтарний мед, що зі стільників вилітав і падав на стальну внутрішню стінку медогонки. Дивився і посміхався. Шість відерець пятилітрових наповнилися його солодким золотом. І ще дві скляні літрові банки на додачу. Потім вже стали мед хазяїнів качати.
Мед Ахтема був темніший. Мабуть, тому здавався він Сергійовичу більш важким. Захотілося спробувати, порівняти. Проте зручний момент настав тільки через пару годин, коли викачали вони мед із всіх вуликів. Бекир собі три пластикових бідони і пів-відерця наповнив. Потім неповне відерце до підстилки біля вогнища відніс, а під кран інше підставив. Мед тягнувся ще зі стального крана тонкою жовтою ниткою, яка грала на сонці, ніби вона з чистого золота була.
Приніс парубок із машини і пакет з коржиками. Одного надвоє розломив, вмочив у неповне відерце. Протягнув Сергійовичу.
Сергійович коржик медовим краєчком до рота узяв, почав жувати, до смаку прислухаючись.
А що, у вас кожен сам собі хліб пече? запитав Бекира вже пючи чай.
Ми самі, та інші татари також. А росіяни з українцями з пекарні купують.
А що, з пекарні не смачний?
Нормальний, відповів Бекир. Але ж він могильний, їхній хліб.
Чому «могильний»?
Пекарню на нашому старому кладовищі побудували.
А-а, з розумінням протягнув Сергійович.
Вмочуйте, їжте! Бекир кивнув на відерце з медом і на пакет з коржиками.
Сергійович із задоволенням вмочував і смакував, і чаєм запивав.
Знаєш, сказав він раптом. Скажи мамі... Скажи їй, що я можу... Ну, до Сімферополя, про Ахтема спитати...
Очі Бекира загорілися.
Я скажу! Дякую! Я вас сам туди відвезу! схвильовано заговорив він. Тільки документи з собою треба взяти! Туди без документів не пустять!
49
У «ниві» Сергійовичу давненько їздити не доводилося. І тепер, сидячи на передньому сидінні поряд з Бекиром, пасічник відчував себе невпевнено і незатишно. Здавалося, що надто високо він сидить. Здавалося, що Бекир надто різко повертає, а повертав він постійно то ліворуч, то праворуч, адже дорога тут уздовж Бельбеку біжить. Куди річка, туди і вона.
Ти не поспішай, попросив він хлопця, на що син Ахтема і Айсилу посміхнувся, але швидкість зменшив.
«Нива» стійка, Бекир глянув на пасажира. Для кримських доріг те, що треба!
Коли виїхали на Севастопольське шосе, швидкість Бекиру довелося знову зменшити, хоча ця дорога значно рівніша була. Вклинитися у щільну колону транспорту, що рухався на кримську столицю їм вдалося легко, але далі вже до самого міста хилитався перед ними зад фури, а на хвості висів джип із причепом, на якому гордо сидів китайський гідроцикл.
Це ж туди до моря? кивнув за спину, назад, Сергійович.
Так, Севастополь, а далі на Форос дорога, на Ялту. А якщо направо то на Качу!
Сергійович закивав. Попереду пятиповерхівки міста зявилися. І занервував пасічник, згадавши мету цієї поїздки.
А як мені з ними краще говорити? спитав хлопця.
Не знаю, Бекир знизав плечима. Головне не жартувати! Вони жартів не розуміють. Я за два квартали зупинюся, щоб не маячити!
Хвилин пятнадцять їхали мовчки. Вже містом. Попереду замість заду фури виляв штангами тролейбус. На наступному перехресті тролейбус ліворуч повернув, а вони праворуч.
Хвилин пятнадцять їхали мовчки. Вже містом. Попереду замість заду фури виляв штангами тролейбус. На наступному перехресті тролейбус ліворуч повернув, а вони праворуч.
Незабаром виїхала блакитна «нива» на спокійну, тінисту і тиху вулицю.
Ну ось, прибули! Бекир зупинив машину біля бровки тротуару. Тут поряд. Це ось перший номер, він показав на кутовий будинок праворуч. А в них тринадцятий. Коли зайдете, скажіть, що вам у приймальню!
Перші кроки бульваром далися Сергійовичу важко. Навіть закашлявся він чи то від хвилювання, чи то від страху. Наче організм хотів у свого хазяїна жалість викликати і тим самим попросити його дурниць не робити, і, тим більше, не казати. Тому, переживаючи і кашель, і страх, ішов пасічник невпевнено, дивлячись собі під ноги, ніби боявся, що хтось поряд іде і вже за ним слідкує. Але бічним зором бачив, що будинків праворуч немає, а стоять тільки дерева. І дерева ці ніби йдуть з ним разом, нога до ноги, бо не лишаються вони позаду.
Зупинився різко Сергійович. На дерева озирнувся, за спину собі глянув. Нікого за спиною. Похитав головою, намагаючись опанувати свої думки і відчуття. І вже більш твердою ходою далі вирушив, все ще перевіряючи бічним зором поведінку бульварних лип і акацій. Дерева тепер залишалися на місці, тобто позаду. А значить, йшов Сергійович до мети.
Метою виявилася величезна, але не висока, що розповзалася навсібіч, наче павук із червоним животом і білою спиною, будівля за адресою «Бульвар Івана Франка, 13». У центрі під портиком і кількома колонами розташувався центральний вхід, висунутий метрів на два до проїжджої частини. Перед сходами до дверей, Сергійович на мить забарився, але тут пластикові, недорогі і несолідні двері перед ним відкрилися і з них вишмигнув чоловічок у сірому костюмі з папочкою у руці. Вишмигнув і, обійшовши пасічника, який не встиг йому поступитися дорогою, зник.
Чи то цей чоловічок, чимось смішний, а чимось жалюгідний, викликав у Сергійовича внутрішню посмішку, чи то двері дешеві, але останні дві сходинки до порога серйозного закладу пасічник подолав легко і навіть сам того не помітив, як всередині опинився. Обличчям до обличчя з військовим і озброєним чоловіком, що контролював вхід-вихід.
Ви куди? холодно спитав той.
Мені до приймальні, завчено промовив Сергійович.
Повідомляти чи скаржитися?
На це питання відвідувач відповісти не зміг, але черговий і не збирався чекати відповіді. Можливо, це був традиційний жарт, який виник саме тут на посту через нудотність одноманітного стану?!
Документи?
До цієї вимоги Сергійович був готовий.
Україна? здивувався черговий і взявся гортати мятий синій паспорт. Зупинився на сторінці з пропискою. Донецька область?
Сергійович кивнув.
Після цього черговий вивчив вкладиш вїзду до Російської Федерації.
Притулку вам не дадуть! твердо сказав він, ніби точно знав, навіщо цей відвідувач до ФСБ заявився. Девяносто днів і додому! Зрозуміло?
Та не треба мені ваш притулок! Я стосовно іншого питання!
І якого ж? У голосі чергового почулися нотки втоми.
Людина зникла. Два роки тому. Викрали...
Це до міліції!
Мене його дружина попросила до вас приїхати...
Дружина попросила? пожвавився військовий. Вочевидь, не часто такий аргумент чув. Ну і як же його звати?
Ахтем Мустафаєв.
Татарин?
Сергійович кивнув.
Черговий якось дивно скривив губи.
А вам він хто? Чи вам його дружина кимось доводиться? проговорив він і знову опустив погляд на український паспорт відвідувача, погортав, затримався на сторінці із записом про шлюб.
Ну, почекайте тут! сказав наказовим тоном. І пішов, залишивши замість себе іншого чергового.
Сергійович стояв неприкаяний, слухав скрипіння вхідних дверей, що відкривалися і закривалися. Усі, хто входив чи виходив, були у цивільному. У костюмах з краватками. І це незважаючи на літо, незважаючи на спеку! А черговий кивав їм і ліниво зазирав у посвідчення, що предявлялися.
Ноги від марного стояння загули. Пошукав Сергійович поглядом стілець чи лавку, але не знайшов. Прицмокнув невдоволено губами і тут же на собі спіймав запитальний погляд чергового. Зітхнув. Подумав, що недарма він сюди їхати не хотів. Ой недарма! Але тепер вже що? Паспорт забрали, а значить стій і чекай!
Перший черговий зявився хвилин за пятнадцять, коли до всіх неприємних відчуттів у ногах Сергійовича додалося ще і нервове відчуття голоду.
Ходімо! покликав він Сергійовича з другого боку поста. Пропусти! Я його вже вписав! останні слова перший черговий сказав другому.
Далі, після декількох сходинок угору, ішов Сергійович слідом за черговим сіруватим довгим коридором повз високі деревяні двері. У кінці коридору повернули вони ліворуч і ще пройшли з десяток дверей, перш ніж супроводжуючий Сергійовича військовий не зупинився біля однієї і не постукав, після чого одразу відкрив і засунув туди голову.