Іване Федоровичу, ось він!
І впустив черговий втомленого стояти відвідувача до просторого кабінету. Впустив, а сам за ним не пішов. Навпаки, двері зачинив, залишивши Сергійовича на самоті з чоловіком, який за робочим столом сидів, у темно-синьому костюмі і з червоною краваткою на голубуватій сорочці.
Сергійович озирнувся на двері, що закривалися.
Сюди проходьте! покликав його ввічливо господар кабінету. Ви ж хотіли поговорити!
Так, але у нього мій паспорт, розгубився пасічник.
Тут ваш паспорт, Іван Федорович узяв великим і вказівним пальцями документ і помахав ним над столом. Сідайте!
Сергійович усівся. Стілець з підлокітниками по інший бік столу одразу здався йому надто жорстким.
Ну, розказуйте, звідки ви цього Ахтема знаєте? спитав Іван Федорович.
Сергійович не без утоми у голосі розказав про давній зїзд пасічників у Словянську, про кімнату у пансіонаті, про розмови.
Іван Федорович слухав, дивився на монітор компютера і кивав.
А скажіть, у вас ще є такий знайомий Петро? спитав він раптом.
Сергійович остовпів.
Петро? перепитав він. Який Петро?
Ну, ви з ним «есемесками» обмінювалися, і Іван Федорович трохи ближче до себе присунув правий край монітора, ніби звідти щось вичитував. Ви його ще питали «Живий?», а він вам відповідав «Живий» і так кілька разів...
А звідки ви знаєте? вирвалося у Сергійовича.
Іван Федорович посміхнувся.
Ну, самі подумайте! Або краще пригадайте, як ви мобільний і паспорт на вїзді до Росії здавали? Пригадали?
Пасічник задумався. Зринув у памяті увесь той день у деталях: і трансформаторна будка з написом «За 18 км російські окупанти», і Чонгар, і будиночок, у якому з ним цілу годину чоловік у цивільному говорив. І журналісти біля машини із вибитим склом, і гроші на ремонт...
То що це за Петро? А? повторив питання своє господар кабінету, витримавши ввічливу паузу.
Та товариш мій із сусіднього села, їх також обстрілюють, проговорив Сергійович і правою рукою перевірив карман штанів мобільник лежав на місці.
А хто їх обстрілює?
Ну ці, наші, сепаратисти, невпевнено сказав пасічник.
Ваші сепаратисти? замислено перепитав Іван Федорович. Значить, Петро не сепаратист, раз сепаратисти по ньому стріляють?
Ні, він... почав відповідати Сергійович і зупинився, розуміючи, що так може довідповідатися і до такої правди, за яку йому тут непереливки буде. Він просто живе там... Але ж я з іншого питання до вас! Чого ви мене допитуєте?
Як? здивувався Іван Федорович. Що ви? Це не допит! Це розмова! Оскільки ви вже все одно до нас прийшли, чого б і не спитати? Ви зрозумійте ви тут іноземець, який приїхав із зони бойових дій. Тут ось написано, він кивнув на монітор, який Сергійовичу не було видно. «Впущений із гуманітарних мотивів». Тобто, вас із вашими бджолами пожаліли і впустили до Росії. Тому я б вам радив слідкувати за словами, щоб ніхто не міг вас звинуватити у чорній невдячності...
Та я що? Я тут як миша сиджу. Тільки бджолами своїми і займаюся!
Ну от і сидіть як миша далі, але не довше девяноста днів! А стосовно вашого Ахтема, скажіть його вдові, що хай у поліції звязки шукає. До цього випадку або Кримське ополчення причетно, або козаки.
Зі всього почутого застрягла одразу у мозку Сергійовича фраза «скажіть його вдові». На лобі піт холодний виступив. Він втупився в очі господаря кабінету, що вже замовк. Очі у Івана Федоровича волошковими виявилися.
Вона що, вдова? уточнив Сергійович.
Обмовився, Іван Федорович спробував посміхнутися і це йому майже вдалося. Справу ж не закрито. І таких справ два десятки у поліції лежить. Не у нас! То ж ідіть, ось ваш паспорт!
Сергійович піднявся, забрав документ, перевірив: чи на місці вкладиш.
Там праворуч коридором і ще раз праворуч! напучував його Іван Федорович.
Йти одному уздовж довгого коридору Сергійовичу було нелегко. Все здавалося, що праворуч чи ліворуч різко відкриються двері і хтось безликий, але з сильними руками, затягне пасічника всередину. Але двері пропливали повільно повз, і хоча йшов він обережно, ніби по мінному полю, але на таблички з посадами, прізвищами й ініціалами, що прикрашали кожні з них, очі піднімати не встигав чи не дозволяв собі.
Чомусь із далекого дитинства голос бабусі продзвенів бабуся до самої смерті дивним голосом говорила, голосом, який не старів і за яким не можна було вік вгадати. «Ніколи Устимові в очі не дивися! Небезпечно!»
Устим був їхнім сільським божевільним, здебільшого нешкідливим. Але дійсно, варто було комусь зазирнути йому в очі, як він одразу за цією людиною йшов і не відходив від неї годинами. А якщо людина приходила додому, Устим лишався на порозі. І сидів там, доки його погрозами і криком не проганяли.
Попереду залишався ще один коридор. Тут пасічник пришвидшив крок і дивився лише собі під ноги, доки не спустився сходами до чергового.
Уже відійшовши метрів на десять від входу, озирнувся. Помітив, що досі стискає у руці паспорт із вкладишем. Сховав його до кишені. Потім дістав мобільник, хотів час перевірити, але зрозумів, що акумулятор сів.
Не поспішаючи дійшов до початку бульвару, туди, де Бекир його зараз чекав, чекав, мабуть, з якимись новинами. А які у нього новини? Ніяких! Якщо не рахувати того, що цей Федорович Айсилу вдовою назвав. Він, правда, сказав потім, що обмовився, але може хіба чоловік, що у такій службі працює, обмовитися?
«Ні, думав Сергійович ідучи, саме це він і хотів повідомити. А сказати більше, мабуть, не мав права! Адже хіба можна так випадково і безпідставно жінку вдовою назвати?»
Блакитна «нива» стояла на місці. Сам Бекир поряд у тіні від сонця ховався. Їв морозиво. Побачив пасічника, відкусив від конуса шматок більший, щоб швидше із морозивом закінчити.
Машина відкрита, сідайте! крикнув.
Хвилини за три поїхали назад. Через спеку опустили скло у передніх дверях. У машину разом із теплим вітром увірвався шум міста. Говорити при такому шумі було важкувато. Коли виїхали на Севастопольське шосе, Бекир підняв скло у своїх дверцятах і стало трохи тихше.
Що вони вам сказали?
Нічого конкретного, сказав Сергійович, вирішив, що про слово «вдова» не варто згадувати. Зі мною один у цивільному говорив. Порадив шукати звязки у поліції. Сказав, що два десятки таких випадків, і винуваті козаки і Кримське ополчення.
І більше нічого?
Ні, Сергійович заперечно мотнув головою.
Все одно дякую! сказав Бекир і зітхнув. Мама дзвонила, на вечерю нас чекає... і ще просила вугілля помогти розвантажити.
Вугілля? пожвавився Сергійович. Звичайно! А навіщо вам вугілля?
На зиму, ми вугіллям топимо!
Сергійович прикрив очі. Пригадав свої вугільні запаси. Руки, які на колінах лежали, ніби знову тепло буржуйки відчули. Посміхнувся він. І задрімав, раптову втому відчув і нервову, від візиту до контори з довгими коридорами, і фізичну від спеки.
50
Тільки той, хто з вугіллям з дитинства справу має, може легко визначити, скільки тонн вугілля у купі, зваленій самоскидом на землю лежить. І не треба для цього радіус чи її висоту вимірювати. Досить поглядом знавця окинути і подумки це вугілля зважити чи з тими купами, які вже в твоєму домі згоріли, порівняти.
Тут тонн пять, точно! не здавався Бекир, поки кидали вони його лопатами до тачки, щоб відкотити потім до задньої сторони дому і зсипати до погреба-вуглярки з маленькими дверцятами і пологою бетонною підлогою, зробленого людиною, що зналася і тямила про тонкощі життя з твердим паливом.
Сергійович знову мотнув головою, але вже промовчав він-то бачив, що найбільше у купі тій заледве чотири тонни з гаком. Але тепер, дивлячись на кількість породи, що робила купу «рябою» і віднімала від купи її вагу, отримував він у своїх розрахунках навіть не більше чотирьох тонн вугілля. Чуючи, як хворобливо захищає Бекир свою правоту, про породу Сергійович вирішив не починати. Але, зрештою, коли наступні десять тачок відвезли до підвалу, а штовхали вони тачки по черзі, коли відчув Сергійович у руках втому, зупинився він біля деревяних у півтори метри висотою дверей. Зупинився, почекав Бекира, що йшов слідом.
І що, вугілля у вас завжди таке? спитав.
Бекир, звичайно, причину питання зрозумів. Витер долонею піт з чола.
Трапляється, хороше завозять, чисте, ростовське. Але майже вдвічі дорожче, відповів він. А це з Донбасу. Обіцяли, що гарне буде... Та що тепер? Гроші ж вони наперед беруть, а водій зсипав і поїхав. До кого претензії предявляти?
Сергійович кивнув, узявся за ручки тачки. Покотив її похилим бетонним пандусом, праворуч від якого сходи до підвалу спускалися. Тільки сходи до підлоги сягали, а пандус ні. Посипалося вугілля вниз. Почекали вони з Бекиром, поки пил вугільний уляжеться, а потім спустилися сходами і лопатами вугілля подалі вглиб відкинули, щоб місце для наступних тачок звільнити.
До сьомої вечора справа була зроблена.
За вечерею Айсилу все на Сергійовича допитливо поглядала. Іноді вона обмінювалася із сином і донькою кількома словами татарською, але неголосно, тихо, щоб гостя не бентежити.
І вони навіть не натякнули? спитала вона уже за чаєм, підсовуючи ближче до Сергійовича тарілку з пахлавою.
Він мотнув головою. Зітхнув.
Все одно добре, що ви зїздили! знову Айсилу на гостя подивилася. Сказані слова не зникають, вони лишаються! Особливо питання! Ті, з ким ви говорили, будуть тепер про Ахтема думати!
Сергійович тривожно на хазяйку подивився. А потім озирнувся, знайшов поглядом свій мобільник, що в кутку кімнати, на підлозі, на краєчку товстого темно-червоного килима лежав-заряджався.
«Не забути б», подумав.
І знову у памяті голос Івана Федоровича із Сімферополя прозвучав: «Скажіть його вдові...» Глянув Сергійович на Айсилу. Хотілося їй щось хороше сказати. Тільки ось що? А у плечах ломота відчувалася, важкість. Кисті рук болять. Все-таки вугілля кидати не дитячі забавки!
Я вас відвезу, запропонував Бекир, коли вечеря скінчилася.
Не варто, відмахнувся Сергійович. Треба пройтися! Руки ось у мене сьогодні працювали. А ноги ні! Хай походять!
Айсилу провела його до дверей і на порозі пачку рублів йому передала.
Це за мед, сказала вона. Ми його по гарній ціні продали! І наш, і ваш!
Не перераховуючи, тицьнув Сергійович гроші до кишені.
Вийшов з двору і знайомою дорогою у бік мечеті пішов, щоб перед нею ліворуч разом з дорогою повернути.
Небо опускалося все нижче, сутінки сідали, але справжня темнота, яку Сергійович із дитинства по Донбасу знав, сюди не приходила. Десь гавкав собака. З іншого боку до одинокого подорожнього жіночий голос долинув, голос, який когось кликав дивним, нечітким імям. Може собаку, може, кота.