У двері тихо постукали.
О! Варто людині допомогти, то вона одразу і більш ввічлива стає! усміхнувся Сергійович.
Узяв зі столу запалену свічку, у коридор вийшов.
Відштовхнув-відімкнув двері, а за ними темінь вечірня і постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковної свічки відбивається.
Завмер від несподіванки Сергійович. Доки стояв уклякнувши, зрозумів, що незнайомець, якому він двері відкрив, у камуфляж вдягнений, і висить у нього на плечі автомат коротким дулом донизу.
Ви це, вибачте, що пізно... і без попередження, заговорив незнайомець з певним ввічливим збентеженням у голосі.
Сергійович зрозумів, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зітхнув, ближче ліву руку зі свічкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсім юний ще, може, років двадцяти двох двадцяти трьох.
Зайти можна? запитав незнайомець.
Ну, якщо роззуєшся і залізяку у коридорі залишиш! проговорив Сергійович награно суворо, хоча тут же і відчув, що голос його ось-ось затремтить зі страху, бо він ніби військовому наказує зброю скласти.
Роззутися можу, сказав парубок у камуфляжі. Зброю залишити не маю права.
Ну, хоч так, Сергійович полегшено зітхнув.
Закрив за непроханим гостем двері на залізну клямку і на гачок. Кинув оком на високі черевики, залишені під стіною. У кімнаті хазяїн дому незнайомця до столу запросив.
Може, горілочки? спитав для годиться, хоча тут же собі подумки за непотрібну гостинність по губам дав.
Ні, дякую! мотнув головою парубок. Мені б чаю!
Буде тобі чай, закивав Сергійович.
Здалося йому, що одної свічки не достатньо для двох за столом. Дістав ще дві. Запалив. Влаштував освітлення, можна сказати.
Буде тобі чай, повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевіряючи, чи не пропустив він чогось на його обличчі при одній свічці. Звати тебе як?
Петро я, сказав парубок.
А звідки?
З Хмельницького.
Ага, Сергійович зробив голосом вид, ніби щось важливе зрозумів. Значить, з української армії?
Парубок кивнув.
Артилерист? обережно спитав хазяїн дому.
Петро замотав головою, що ні.
А вас як звати? спитав.
Мене Сергій Сергійович, можна просто Сергійович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?
Ні, я Петро! У мене так у паспорті написано.
А я за паспортом Сергій Сергійович, а в житті Сєргєй Сєргєїч! От така різниця!
Ви, мабуть, зі своїм паспортом не згодні, припустив Петро.
З паспортом-то я згоден, а от з тим, як він мене називає ні!
А я і з паспортом згоден, і з тим, як він мене називає, усміхнувся вечірній гість. Усміхнувся легко, навіть невимушено! Хоча автомат тепер на спинці стільця висів.
Може, у тебе імя у паспорті і в житті співпадає, тому ти і згоден! промовив Сергійович замислено. Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?
Ага, кивнув парубок. Познайомитися захотілося. А то бачу вас уже більше року, а імені не знаю!
Де ти мене бачиш? здивувався Сергійович.
У бінокль, парубок трохи знітився. Треба за селом спостерігати. Я б і раніше прийшов, та вдень небезпечно, а в темноті взагалі-то також забороняють, але більш безпечно.
А яка вдень від нас небезпека? здивувався Сергійович.
Від вас власне ніякої, а от від снайперів, які нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востаннє три дні тому стріляли, від церкви!
Та не приходить сюди ніхто! переконливо заявив Сергійович. Я б сліди побачив! Я ж удома не сиджу!
Четверо вбитих за рік, і три поранених, спокійно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потім якось ніяково на стільницю зелену, ніби шерстяну шапку-балаклаву.
Зробив Сергійович чаю, гостю непроханому налив, собі.
А що там у вас, на Україні? спитав. Сала всім вистачає?
Усім, хлопець не зміг втримати посмішку. Мені також перепадає. Волонтери підвозять. А в країні як завжди! То крадуть, то вулиці і міста перейменовують. Та кажуть, після війни краще буде! За кордон будемо без дозволу їздити.
Ну, це ті, хто живими залишаться, скривив Сергійович вуста та враз і схаменувся. Вийшло так, що він ніби комусь смерті бажає. Вирішив тему змінити. А перейменовують що?
А ви що, не в курсі? Петро широко відкрив очі, посмішка оголила його міцні зуби. Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевізора!
Електрики давно немає, це так, сумно закивав хазяїн дому. Може, полагодять?
Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися нерви збережете!
Електрики давно немає, це так, сумно закивав хазяїн дому. Може, полагодять?
Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися нерви збережете!
А в мене нерви залізні, не зіпсуються! похвалився Сергійович. Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?
В очах у хлопця повага зявилася.
А ти сам чим займався?
Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.
Ну з цим ти запізнився! махнув рукою Сергійович. А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати, на пляжі повалятися, засмаглим приїхати... У мене там знайомий є на зїзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки...
Ну, колись вийде! спробував парубок втішити Сергійовича.
Можливо, погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?
Який? У камуфляжі? Петро напружився.
Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.
Не замело. Парубок зітхнув. Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!
Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? єхидно спитав хазяїн дому.
Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!
Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.
А коли це ви з ними говорили? Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.
Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.
Угу, мугикнув парубок, ніби висновки зробив. Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!
А що то за «третя сила»? зацікавився пасічник.
А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить...
Може, тобі меду з собою? запропонував Сергійович солдатові.
Та я ще не йду, Петро напружено посміхнувся. Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.
Так-так, звичайно! заметушився Сергійович, нагнувся, дістав з підлоги літрову банку.
Знову запала мовчанка, але порушувати її Сергійовичу більше не хотілося. Правда, хвилин за кілька він знову перейменуванням вулиць зацікавився.
На що перейменовують? спитав майже пошепки.
Ну, якщо вулиця Маркса чи Леніна, то на Бандеру чи якогось письменника, сказав солдат.
На письменника краще, висловив думку Сергійович. Ми ось, до речі, зараз на вулиці Леніна сидимо.
Коли війна закінчиться перейменують обовязково, твердо заявив парубок.
А якщо я сам захочу нову назву обрати?
Можна, тільки треба з рештою жителів вулиці разом вирішити. А потім до міської ради звернутися.
Це не скоро, хмикнув Сергійович. Ой не скоро!
Ну я таки піду, Петро зняв зі спинки стільця автомат, на плече повісив. Лівою рукою шапку-балаклаву зі столу забрав, а правою у карман теплої камуфляжної куртки поліз і витягнув звідти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.
Це вам, сказав, з повагою на хазяїна глянувши. Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками...
Так а... знітився Сергійович. Нащо вона мені?
Для самооборони. Не знадобиться після війни на городі закопаєте! Як хочете, можу вам мобільний зарядити у нас генератор потужний, навіть пральну машину тягне!
Сергійович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобільний із зарядкою. Простягнув Петрові.
Піднявся солдат, сховав дріт і телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не відходячи від столу, меду на останок із банки зачерпнув ложкою і до рота її відправив. Облизав жадібно.
Якщо допомога треба буде білу ганчірку на гілку дерева у саду привяжіть! Щоб видно було! сказав хазяїну і пішов у темноту.
Білу ганчірку? пошепки повторив пасічник.
Замкнув двері. З трьох свічок дві загасив. Здивувався, що настрій дивним чином через несподіване спілкування з військовим покращився. Ніби розважили його цікавою телепередачею!
«Добрий хлопець, подумав він, дивлячись на гранату. Треба було його більше про новини розпитати».
9
Вранці у Сергійовича голова гула як дзвін. З виразу обличчя можна було подумати, що болять у нього всі внутрішні органи разом. Він вже і води холодної із чайника випив, і ложку цукру в роті тримав, доки той не розтанув. Не допомагало. Злий його погляд все до столу повертався, де з учорашньої півночі відкрита пляшка горілки стояла і чарка поруч. Підбив його нечистий відзначити візит незваного гостя військового! З іншого боку, добре, що відзначати він став вже після того, як гість у ніч пішов. Ну не в ніч, то в темінь. Адже якби і гість випив, то хтозна, чи дістався б він назад до свого бліндажа? Боляче йому було і прикро! Скільки він там випив? Від сили, чарок зо пять, не більше! А значить, не він у своєму жахливому самопочутті винен! Це горілка-казенка винна «пальонка» виявилася! Він її ще до війни у сільмазі купив! І що тепер робить? Лікарів ніяких! Ліків немає! Тільки бджолині! Сільмаг давно закритий! Навіть продавщицю не виматюкаєш за те, що отруту продає!
Поліз Сергійович до серванта, дістав коробку з «бджолиними» ліками. Відкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Відколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника і ложку меду з банки. Розмішував, доки напій однорідним не став. Випив повільними ковтками. Здалося, що допомагає. Чи то ґвалт у голові втишився, чи то думки у Сергійовича виструнчилися, більш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»
Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився він на стіл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта і там немає! Став кімнатою нервово соватися, зазирати під подушку, по закутках. Навіть до відра з вугіллям зазирнув! І зрозумів, що вночі надвір виходив! Взувся. Визирнув на мороз видно ще було, пів на другу. Сніг у дворі витоптаний. Сліди до сараю-зимівника бджолиного ведуть, і до сараю-гаража, і навіть до хвіртки надвірної! Поки ходив своїми слідами, у сараї зазирав, головний біль ущух.