«Знайдеться! Не міг я її далеко засунути!» подумав Сергійович, дозволяючи собі таким чином до хати повернутися.
Але у хаті нова турбота його охопила. Бінокль, що на підвіконні стояв, про мерця, який у полі лежить, нагадав.
Треба його прибрати! вирішив Сергійович і дивовижну сміливість у своїх грудях відчув.
Прихопивши з дому бінокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей підніс. Лежить мрець у тій самій позі, потилицею до Малої Староградівки, до нього, до Сергійовича, повернутий.
Присів Сергійович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полізу, може, прикопаю трохи. Якщо убють, забери мене з поля одразу. Поховаєш біля батьків. І тоді все, що в хаті є, твоє буде! Прощавай!»
Хвилин за десять, зігнутий, поспішав Сергійович білим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче він полем засніженим спускався, до зламу землі, за котрим уже інше, але таке ж поле, вгору піднімалося, тим страшніше йому було.
Діставшись до засніженого злому ось куди свіжий сніг з його городу «скотився», подивився він на небо. Опустилося воно так низько, ніби стеля темного шкільного спортзалу. Темнота вечірня занурювалася у білий сніг, робила його сірим. Сірий колір Сергійович з дитинства любив. Але зараз його сірий колір не тішив. Він раптом подумав, що одяг на ньому темний, і на снігу був би зараз день чи ранок він така ж велика і видима пляма для будь-якого снайпера, як і той, убитий, до якого він зараз повзе.
Далі Сергійович по-пластунськи поліз, тільки іноді колінами у снігову кору впирався, щоб тіло втомлене швидше уперед просунути. Біля мерця всівся. Віддихався. Озирнувся на поле, яке перетнув. Йшло воно кудись у морок. Навіть ближніх дерев саду свого роздивитися пасічник не зміг.
Улігся на бік обличчям до потилиці убитого, рукавиці зняв і обмацав-перевірив усі кишені мерзлого камуфляжу. Навіть у внутрішні заліз, і в кишені штанів також. Кругом пусто. Ні документів. Ні телефону. Нічого. Схилився над мерцем, помітив на білому вусі, що до неба дослухалося, маленьку золоту сережку. «Модник!» фиркнув Сергійович, а погляд його тим часом уже на мертвій руці, що за дуло автомат тримала, зупинився. Правда, автомат весь, окрім дула, під сніговою корою лежав. І ще щось поряд з автоматом снігову кору угору сантиметрів на двадцять горбило.
Сумка, чи що? зацікавився Сергійович, переліз через труп, лопаткою бугор розгріб і бік наплічника блакитного, зовсім не військового, побачив. Ухватився за лямку, потягнув на себе. З хрускотом, долаючи напруженою рукою спротив, вирвав він зі снігового полону наплічник і зрозумів, що ваги в ньому кілограмів зо пять чи шість! Усередину заглянув. А там пакети з цукерками різними. «Червоний мак» Сергійович одразу по обгортці впізнав такі у них у сільмазі продавалися. Засунув руку глибше, щоб до дна наплічника дістати. Цукерки як лід! А окрім них нічого!
«Солодке полюбляв, чи що?» подумав Сергійович.
Озирнувся на вбитого. Уявив собі, як він тут йшов чи повз. Явно до лісосмуги поспішав. Значить, зліва десь і рана мала бути. Але ж лежить він лівим боком догори?! Придивився Сергійович до вбитого, але смертельної рани не виявив.
Натягнув рукавиці на змерзлі руки, спробував копнути лопаткою сніг, а наст міцний, та і снігу під ним майже немає лише земля мерзла. Зрозумів пасічник, що ні снігом, ні землею прикопати убитого не вийде. Провів він лопаткою, як ножем, по насту. Вирізав квадрат затверділої сніжної кірки. Взяв у руки. Важкою кірка виявилася. Узявся Сергійович шматки насту вирізати довкола убитого і труп ними закривати, закладати. Хистка спочатку конструкція, з якої раз по раз якісь шматки зісковзували, поступово ставала все міцніша і надійніша.
Ну досить вже! зупинив себе втомлений пасічник, озираючись і оцінюючи зроблене: кори сніжної він метрів пятнадцять-двадцять зрізав. А значить, вся ця вага тепер на покійника давила. Давила, але і захищала його і від стороннього ока, і від голодного вороння, котре, мабуть, тільки через холоди ще сюди не дісталося і очі йому не виклювало.
Доповз Сергійович до злому. І важкість у ногах відчув. Промерзли штани наскрізь. Та і ноги від холоду замлівали. Повзти назад важче було, в одній руці лопатка, у другій рюкзак. Задуха мучила, кашель проривався. Як перепочив на зламі, до городу свого дістався, ліву гомілку судома звела. І далі, на своїй власній землі, повз він до саду і дому, як поранений.
Відкрив незамкнені двері. Він їх незамкненими для свого ворога-приятеля залишив. Бо ж як би інакше Пашка записку прочитав, якби господаря дому вбили?
Стягнув із тріском промерзлу куртку. І штани стягнув. Як роздягнувся, стало йому холодно. Засипав він до буржуйки піввідра вугілля. Туди ж записку для Пашки кинув. Вдягнувся у сухе. Два стільці спинками до пічки поставив. На спинку одного куртку повісив сушитися, на спинку другого штани. А черевики прямо перед дверцятами буржуйки.
«Випити б оце, щоб зігрітися?» подумав. Але діставати медову настоянку не схотів, а «казенка» вже його навчила. Тепер її можна було хіба тільки для розтирання використовувати, але аж ніяк не вживати! Хіба як Пашка херню якусь утне, то пригостити його, щоб покарати!
10
Увесь наступний день відлежувався Сергійович, прислухаючись до себе, як до рідної дитинки, що прихворіла. І кашель свій власний як чужий прослухував, ніби розділився він тимчасово на двох: на себе-хворого і себе-цілителя. Так уже не раз бувало. Так взагалі з кожним буває, хто один, сам по собі живе! Він же тоді і поваром, і їдоком був. І прибиральником, і тим, хто чистоті радіє. Правда, щоб відлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнім повзанням по морозу під українські позиції, вугілля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.
От і приготувався Сергійович, як людина, яка ніколи ні на чию допомогу не розраховує, відлежуватися ґрунтовно і ретельно. Адже відповідав він за своє здоровя не лише перед собою, але і перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всій своїй незліченності, а бути, хай і не з власної волі, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому ніяк не можна було.
Такий гріх, така тяжкість знайде його і після смерті там, де б не був його останній подих! Знайде і спокою не дасть: змусить вмерти ще і ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, і не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде він, уже мертвий, помирати і помирати нескінченно, доки не опиниться на такій пекельній глибині смерті, нижче якої нікому опуститися не вдавалося!
Лежав він до обіду у теплоті і сумнівах. А потім тепло сумніви перемогло, і вже відходило від учорашнього морозу тіло його, зігріваючись, набиралося нової сили, що відновлювала силу вчора витрачену. Іноді поринав він у дрімоту, іноді провалювався в сон. Прокидався і знову очі закривав. У якийсь момент так спекотно йому у сні стало, що наснилося, ніби вони удвох з Віталіною під ковдрою лежать. І гаряче тіло Сергійовича, який вже майже прокинувся, перегріває і на кохання налаштовує. І ось у сні налаштувався він на кохання і навіть на бік, обличчям до дружини повернувся. Обійняти її захотів і пригорнутися.
Лежав він до обіду у теплоті і сумнівах. А потім тепло сумніви перемогло, і вже відходило від учорашнього морозу тіло його, зігріваючись, набиралося нової сили, що відновлювала силу вчора витрачену. Іноді поринав він у дрімоту, іноді провалювався в сон. Прокидався і знову очі закривав. У якийсь момент так спекотно йому у сні стало, що наснилося, ніби вони удвох з Віталіною під ковдрою лежать. І гаряче тіло Сергійовича, який вже майже прокинувся, перегріває і на кохання налаштовує. І ось у сні налаштувався він на кохання і навіть на бік, обличчям до дружини повернувся. Обійняти її захотів і пригорнутися.
Руку до неї простягнув і знову прокинувся. І тут чи то у сні, чи то насправді сльози на його закритих очах виступили. Може, від болю спогадів, може, від жалю до себе, який тільки у сні і міг проявитися. За межами сну, у своєму реальному житті, причини жаліти себе він не бачив. Все у нього до ладу і під контролем. Ну, як не все, то майже все!
А іншим разом, уже в час пообідній, після того, як чаю з медом випив і знову ліг, наснилося йому, що він на вуликах спить. На шести своїх вуликах, у лежанку зіставлених.
І під час сну здалося йому, що не сам на сам він зі своїми бджолами! Здалося, що поряд хтось іще є. Він уві сні очі відкрив, голову підняв. А довкола краса! Дерева зелені гілками з сонцем граються, над головою антонівки висять налиті.
Глянув в інший бік, а там на розкладному рибацькому кріслі колишній їх губернатор сидить і книжку читає. Читає і посміюється, ніби сама книжка його смішить. Помітив губернатор, що пасічник очі відкрив. Відірвав погляд від книжки. Кивнув привітно. Зрозумів тоді Сергійович, Що гість також хоче на бджолах полежати. Піднявся, тонкий матрац поправив. Двох охоронців губернатора ледь збоку під сливою запримітив. Стоять собі мовчки, у спину хазяїну дивляться.
Ой, вибачте, заговорив Сергійович у сні до поважного гостя. Я і не почув, як ви підійшли!
Та чого там! знизав плечима гість, і посмішка важка-важка, майже з кілограм вагою, на великому його обличчі зявилася. Можеш іще полежати, якщо хочеш!
Ні, що ви! заметушився Сергійович. Я зараз, до хати за простирадлом чистим!
Сонний, чув у голові ще дзижчання бджіл, ніби на магнітну плівку записане, до хати збігав. Губернатор свої туфлі дивовижні зняв і акуратно носками гострими перламутровими біля сходинки-табуреточки на травичці поставив. Усівся обережно на середній вулик. Розвернувся, ноги на лежанку закидаючи. На спину влігся. Перед тим, як очі закрити, усміхнувся, помітив, що пасічник знову здивовано на його туфлі витріщається.
Може, через те, що сон цей особливо літнім і теплим виявився, затримався у ньому Сергійович довше, ніж в інших снах. Навіть довше пробув Сергійович у цьому сні, ніж у тому, де жагуча дружина Віталіна поряд під ковдрою лежала.
А надвечір, коли голод його з ліжка підняв, відчув Сергійович себе як заново зібраний, змащений і відремонтований на совість механізм. І навіть макарони без масла, без нічого, а лише з сіллю, зїв він з апетитом і майже з задоволенням. Радів він, звичайно, не стільки смаку їжі, скільки бадьорості, що до тіла повернулася, і особливо тому, як легко йому жувалося. Адже у чому хвороба найперше проявляється? У тому, що людині щелепами працювати не хочеться! Тепер же, після сну, хотілося Сергійовичу усього: і їсти, і чай пити, і ще пару відер вугілля на ніч з двору внести. Але вугілля у відрах ще не скінчилося. А забагато вугілля у кімнаті теж не дуже хороша штука, адже кожна річ зі своїм пилом приходить! А вугільний пил один із найбільш шкідливих. Це ж він Сергійовича інвалідом зробив. Це так, за медичними паперами і за документами пенсійного фонду. А папери медичні йому лікарка із поліклініки шахтоуправління виписала. Він їй трилітровку меду у подарунок приніс. Вона посміхнулася тоді, сказала «ну й добре!» і зробила його хронічним хворим. А чи був він таким хворим? Бог його знає! Так, кашель іноді до сліз у очах його мучив, а іноді зникав на якийсь місяць. Ось і зараз вугільний пил, що піднявся, коли паливо до буржуйки пересипав, Сергійовичу не дошкуляв.