Лувін посуворішав.
Фреї годованці твоєї матері, їх прислали сюди на виховання за її чітким наказом. І не тобі їх виганяти, тим паче що це неввічливо. Якщо ми їх відішлемо назад, куди їм податися?
Додому. Це через них мене розлучили з Літом.
Малий Фрей не просив, щоб його покусали, сказав мейстер, і я теж.
Це зробив Кошлай! Риконів величезний чорний вовк був такий дикий, що навіть Брана часом лякав. А Літо ніколи нікого не кусав.
Літо перегриз людині горлянку просто в цій кімнаті, чи ти забув? Якщо поглянути правді у вічі, треба визнати: милі вовченятка, яких ви з братами знайшли у снігу, повиростали у небезпечних звірів. І малі Фреї мудро чинять, остерігаючись їх.
Треба Волдерів тримати в богопралісі. Можуть скільки завгодно гратися там у лорда переправи, а Літо знову тоді спатиме зі мною. Якщо я королевич, чому зі мною не рахуються? Я хотів покататися на Танцівниці, але Пиворіз не випустив мене з брами.
І правильно вчинив. У вовчому лісі повно небезпек остання твоя мандрівка туди мала тебе дечому навчити. Хочеш, щоб тебе взяв у полон який-небудь розбійник і продав Ланістерам?
Літо мене врятував би! уперто мовив Бран. Хіба королевичам не дозволено плавати по морях, полювати на вепрів у вовчому лісі та змагатися на списах?
Бране, дитинко, не муч себе! Колись, може, ти й до цього доростеш, але поки що ти просто восьмирічний хлопчик!
Ліпше б я став вовком. Можна жити в лісі та спати де захочеш, а ще розшукати Арію й Сансу. Я б занюхав, де вони, й урятував, а ще міг би з Робом виходити на поле бою, як Сіровій. Зубами перегриз би горлянку Царевбивці, і тоді війна б закінчилась і всі повернулися б у Вічнозим. Якби я був вовком... не договоривши, він завив, у-у-у-у-у!
Справжній королевич, підвищив голос Лувін, гостинно зустрів би...
А-у-у-у-у-у! голосніше завив Бран. А-у-у-у-у-у!
Мейстер здався.
Як хочеш, дитино.
І вийшов зі спальні, кинувши на Брана погляд наполовину зажурений, а наполовину обурений.
Та коли Бран лишився сам, виття вже не приносило такої втіхи. За деякий час він замовк. «Я гостинно їх прийняв, ображено думав Бран. Я поводився, як лорд Вічнозиму, справжній лорд, як він може це заперечити?» Коли з Близнючок приїхали Волдери, це Рикон хотів, щоб вони забиралися геть. Чотирирічний малюк верещав, що хоче маму, тата й Роба, а не цих чужинців. Саме Бранові довелося втішати Рикона й вітати Фреїв. Саме він запропонував їм мед і мясо та крісло біля вогню, і навіть мейстер Лувін опісля казав, що він повівся дуже гарно.
Але це було до гри.
Для гри потрібні були колода, дрючок, водойма й побільше галасу. Водойма це головне, запевнили Брана Волдер і Волдер. Замість колоди можна взяти дошку або кілька камінців-кругляків, а дрючок це звичайна гілляка. Можна взагалі не галасувати. Але без водойми гри не буде. Та оскільки мейстер Лувін і сер Родрик не збиралися відпускати дітей у вовчий ліс у пошуках струмка, довелося обійтися одним з каламутних ставків у богопралісі. Волдер і Волдер ще в житті не бачили, щоб із землі била ключем гаряча вода, однак обидва погодилися, що так гра буде ще цікавішою.
Обох звали «Волдер Фрей». Великий Волдер пояснив, що в Близнючках купа Волдерів, усі названі на честь їхнього дідуся лорда Волдера Фрея.
А у Вічнозимі в нас у всіх свої імена, пихато мовив Рикон.
У гру гралося так: колоду слід було перекинути через водойму, на середині неї ставав один з гравців із дрючком. Він був лордом переправи, і коли до нього підходив хтось із гравців, він мав казати: «Я лорд переправи, хто тут іде?» І другий гравець мав оголосити, хто він такий і чому хоче переправитися на той бік. Лорд ставив запитання і вимагав давати різні обітниці. На питання необовязково було відповідати правдиво, а от обітниці слід було виконувати, якщо не скажеш «ачей», але заковика була в тому, щоб втулити це «ачей» так, аби лорд переправив не помітив. Тоді можна було спробувати скинути лорда у воду й самому стати лордом переправи, але тільки якщо ти сказав «ачей». А в іншому разі ти вилітав із гри. А от лорд міг скидати у воду, кого захоче й коли захоче, причому в нього єдиного був дрючок.
На практиці гра переважно зводилася до штовханини, колотнечі й падінь у воду, а ще галасливих сварок, сказав хтось «ачей» чи ні. Найчастіше лордом переправи був Малий Волдер.
Називався він Малий Волдер, але був рослявий і кремезний, з червоною пикою і великим круглим черевом. Великий Волдер був гостролиций, худоребрий і на голову нижчий.
Він на пятдесят два дні старший за мене, пояснив Малий Волдер, і спершу був більший за мене, але я швидше росту.
Ми зведенюки, а не рідні брати, додав Великий Волдер, насправді маленький. Я Волдер, син Джамоса. Мій батько син лорда Волдера від четвертої дружини. А він Волдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною лорда Волдера, вона з Крейкголу. Тому він по лінії наступництва йде переді мною, хоч я й старший.
Всього на пятдесят два дні, заперечив Малий Волдер. Та й нікому з нас Близнючки ніколи не дістануться, ти, дурню.
Мені дістануться, оголосив Великий Волдер. Але ми не єдині Волдери. У сера Стеврона є онук, Чорний Волдер, він четвертий по лінії наступництва, а ще є Рудий Волдер, син сера Емона, і Байстрюк Волдер, який узагалі ніякий не наступник. Його прізвище Ріверз, а не Фрей. А ще є дівчинка на імя Волда.
І Тир. Ти завжди забуваєш про Тира.
Він Волтир, а не Волдер, безтурботно мовив Великий Волдер. І він іде після нас, тож не рахується. І взагалі, він мені ніколи не подобався.
Сер Родрик постановив, що вони житимуть у колишній спальні Джона Сноу, адже Джон у Нічній варті й уже не повернеться. Бранові це страшенно не сподобалося: було таке враження, наче Фреї намагаються посісти Джонове місце.
Він заздрісно спостерігав, як Волдери змагаються з кухарчучкою Ріпкою та з Джозетовими дівчатами Банді й Шайрою. Волдери оголосили, що Бран буде суддею й вирішуватиме, казав хтось «ачей» чи не казав, та щойно почалася гра, про нього цілком забули.
Галас і хлюпання скоро привабили й інших дітей: Паллу, яка працювала на псарні, і Кейнового сина Калона, і Томку, чий батько Товстун Том загинув на Королівському Причалі разом з Брановим татом. Незабаром усі вони були мокрі та брудні. Палла, в грязюці з ніг до голови та з мохом у волоссі, задихалася від сміху. Відтоді як прилетів клятий крук, Бран іще не чув стільки сміху. «Були б у мене знову ноги, я б їх усіх поскидав у воду, думав він гірко. Ніхто більше не став би лордом переправи, тільки я».
Галас і хлюпання скоро привабили й інших дітей: Паллу, яка працювала на псарні, і Кейнового сина Калона, і Томку, чий батько Товстун Том загинув на Королівському Причалі разом з Брановим татом. Незабаром усі вони були мокрі та брудні. Палла, в грязюці з ніг до голови та з мохом у волоссі, задихалася від сміху. Відтоді як прилетів клятий крук, Бран іще не чув стільки сміху. «Були б у мене знову ноги, я б їх усіх поскидав у воду, думав він гірко. Ніхто більше не став би лордом переправи, тільки я».
Нарешті у богопраліс прибіг Рикон у супроводі Кошлая. Довго чекав, поки Малий Волдер з Ріпкою боролися за дрючок, аж Ріпка послизнулася й полетіла у воду, гучно хлюпнувши й розмахуючи руками.
Я! Тепер я! Я хочу погратися! заверещав тут Рикон. Малий Волдер кивком запросив його до гри, і за Риконом рушив Кошлай. Кошлайчику, ні, скомандував брат. Вовки не граються. Ти лишаєшся з Браном.
І Кошлай лишався...
...аж поки Малий Волдер не ляснув Рикона дрючком просто по животу. Бран і оком не встиг кліпнути, як чорний вовк перелетів через дошку, вода почервоніла від крові, обидва Волдери заверещали як різані, Рикон, сидячи у грязюці, зареготав, а до ставка прибіг незграба Годор, викрикуючи: «Годор! Годор! Годор!»
Дивна річ, але після цього Рикон чомусь полюбив Волдерів. У лорда переправи вони більше не гралися, зате зявилися інші ігри «красуня й чудовисько», «кішки-мишки», «приходь до мене в замок» тощо. Разом з Риконом Волдери робили набіги на кухню по пиріжки й медові стільники, ганялися навколо мурів, на псарні кидали кісточки цуценятам і вправлялися на деревяних мечах під пильним оком сера Родрика. Рикон навіть показав їм глибокі печери під Вічнозимом, де каменяр різьбив батькову гробницю. «Ти не мав права! заверещав на брата Бран, дізнавшись про це. Це було наше місце місце Старків!» Але Рикон не зважав...
Відчинилися двері в Бранову спальню. Це мейстер Лувін приніс зелений глечик, і з ним прийшли Оша з Патлачем.
Я запарив тобі снодійне зілля, Бране.
Кістлявими руками Оша підхопила Брана. Як на жінку, вона була дуже висока, і руки мала жилаві. Без зусиль вона віднесла його в ліжко.
Після нього прийде сон без сновидінь, сказав мейстер Лувін, витягаючи з глечика затичку. Солодкий сон без сновидінь.
Справді? перепитав Бран, якому хотілося в це вірити.
Так. Пий.
Бран випив. Зілля було густе, наче розведена крейда, але в нього додали меду, тож пішло легко.
Зранку ти почуватимешся краще, усміхнувся до Брана Лувін і, виходячи, поплескав його по плечу.
Але Оша затрималася.
Знову вовчі сни?
Бран кивнув.
Не треба так опиратися, хлопче. Я чула, як ти розмовляєш із серцедеревом. Може, це тобі відповідають боги?
Боги? пробурмотів він уже сонно. Обличчя Оші посіріло й розпливлося. «Солодкий сон без сновидінь», подумав Бран.
Та коли його огорнула темрява, він опинився в богопралісі безшумно рухався попід сіро-зеленими чатовими деревами та старими як світ покрученими дубами. «Я ходжу!» тішився Бран. Підсвідомо він наче знав, що спить, проте ходити уві сні було краще, ніж сидіти в чотирьох стінах у своїй спальні.
Між дерев було темно, однак дорогу йому освітлювала комета, а ноги ступали твердо. Він біг на чотирьох здорових лапах, міцних і прудких, і відчував під подушечками землю сухе листя, що стиха потріскувало, і товсте коріння, і тверді камінці, а в під низом шари мякого ґрунту. Відчуття було приємне.
Ніздрі наповнювали аромати, живі та пянкі: болотяний дух гарячих ставків, насичений пах перегною під лапами, запах білок у дубах. Від запаху білок йому пригадався смак гарячої крові та хрускіт, з яким кістки тріщать на зубах. Рот його наповнився слиною. Пів дня минуло, як він поїв, але мертвечина, навіть якщо це олень, не принесла втіхи. Він чув, як над головою цокотять і шурхотять білки, але вони не такі дурні, щоб спускатися вниз, де нишпорять вони з братом.
Брата він чуяв теж знайомий дух, міцний і земляний, чорний, як і його хутро. Брат розлючено гасав попід мурами. Коло за колом, день і ніч, невтомно винюхуючи... дичину, вихід, матір, братів і сестер, свою зграю... шукаючи, шукаючи і не знаходячи.