У нього є союзник, сказала леді Селіза. Рглор, Цар світла, Серце вогню, Бог полумя і тіні.
З богів союзники ненадійні, не здавався старий, і ніхто не має над ними влади.
Гадаєте, ні? обернула голову Мелісандра, і рубін у неї на шиї зблиснув на світлі й на мить, здавалося, запалав ясно, немов комета. Якщо ви верзете такі нісенітниці, то вам, либонь, таки слід вдягнути назад оту корону.
Так, погодилася леді Селіза, шолом Картатого. Він вам до лиця, старий. Вдягніть його, я вам велю!
На дні морському ніхто не носить шоломів, мовив Картатий. Знаю, знаю, о-о-о!
Очі лорда Станіса ховалися в тіні широких брів, вуста були міцно стиснуті, а під вилицями ходили жовна. Сердячись, він завжди скреготав зубами.
Блазню, нарешті проричав він, роби, як велить моя леді-дружина. Віддай Кресену свій шолом.
«Ні, подумав старий мейстер, це не ти, це на тебе не схоже, ти завжди був справедливий; жорсткий, але не жорстокий, ніколи; ти не розумів глузів так само як і сміху не розумів».
Картатий танцюючи підступив ближче, видзвонюючи бубонцями: дзинь-дінь, дон-дон, брязь-брязь-брязь. Мейстер сидів мовчки, поки блазень надівав йому на голову рогате відро. Під його вагою Кресен похилив голову. Дзвоники бренькнули.
Либонь, відсьогодні хай свої поради виспівує, зронила леді Селіза.
Ти заходиш задалеко, жінко, озвався лорд Станіс. Він уже старий, і він добре мені послужив.
Либонь, відсьогодні хай свої поради виспівує, зронила леді Селіза.
Ти заходиш задалеко, жінко, озвався лорд Станіс. Він уже старий, і він добре мені послужив.
«І служитиму тобі до останнього, мій любий лорде, мій бідолашний самотній сину», подумав Кресен, бо зненацька збагнув, як усе можна зробити. Перед ним стояв кубок сера Давоса, наполовину повний кислого червоного. Кресен відшукав тверду гульку кристалів у себе в рукаві й, затискаючи її великим і вказівним пальцями, потягнувся до кубка. «Плавно і спритно, зараз не можна схибити», про себе молився він, і боги зглянулися на нього. Не встиг ніхто й оком зморгнути, як у пальцях у нього вже нічого не було. Вже багато років його рука не діяла так твердо і так вправно. Давос усе бачив, мейстер був певен, але більше ніхто. Узявши кубок у руки, Кресен підвівся.
Може, я й справді поводився, як блазень. Леді Мелісандро, ви не розділите зі мною кубок вина? Кубок на честь вашого бога Царя світла? Кубок на пошану його влади?
Червона жінка пильно подивилася на нього.
Як скажете.
Кресен відчував, що за ними всі спостерігають. Коли він підводився з лавки, Давос учепився йому в рукав пальцями, яких йому вкоротив лорд Станіс.
Що ви коїте? прошепотів він.
Те, що маю, відповів мейстер Кресен, і заради королівства, і задля порятунку душі мого лорда.
І він струсив Давосову руку, проливши кілька крапель на очерет.
Коли Кресен підійшов до жінки за високим столом, усі очі були прикуті до них. Але він бачив лише її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на шиї, червоні вуста вигнулись у подобі усмішки... Жінка поклала руку на мейстрову долоню, що тримала кубок. Шкіра в неї палала, як у гарячці.
Ніколи не пізно перекинути келих, мейстре, зронила жінка.
Ні, хрипко прошепотів він, ні.
Як зволите, узяла Мелісандра Ашайська кубок з його рук і зробила великий ковток. Коли вона простягнула кубок йому назад, у тому лишалося заледве півковтка. А тепер ви.
Руки в нього тремтіли, але він зібрався на силі. Мейстер з Цитаделі не має права на страх. Вино лишило кислий смак на язиці. Кресен випустив з пальців порожній кубок, і той розлетівся на підлозі на друзки.
Він має силу й тут, мілорде, сказала жінка. А вогонь очищує.
На шиї в неї червоно замерехтів рубін.
Кресен хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Силкуючись вдихнути повітря, він жахливо, зі свистом закашлявся. Горло йому стисли залізні пальці. Падаючи навколішки, він і досі хитав головою, не визнаючи цієї жінки, не визнаючи її сили, не визнаючи її чарів, не визнаючи її бога. А з рогів у нього сипалися дзвіночки, виспівуючи «блазень-блазень-блазень», у той час як червона жінка з жалем дивилася на нього згори вниз, а в її ясно-червоних очах танцювало полумя свічок.
Арія
У Вічнозимі її дражнили Кобилою, і вона гадала, що гірше не буває, поки сирота Ломі Зеленорукий не обізвав її Ковтюхом.
Голова її і справді була як після ковтуна. Коли Йорен затягнув Арію у провулок, вона була певна, зараз він її вбє, але смердючий старий, міцно її тримаючи, просто обтяв кинджалом сплутане волосся в неї на голові. Вона добре памятала, як вітер підхоплював з бруківки жмені брудного каштанового волосся, відносячи до септу, де помер її батько. «Я везу з міста чоловіків і хлопців, гарчав Йорен, а гостре лезо шкребло їй череп. Отож стій тихо, хлопче». Коли він закінчив, на голові в неї лишилася сама щетина з поодинокими жмутками.
Потому Йорен повідомив їй, що відтепер і аж до Вічнозиму вона хлопчик-сирота на імя Арі. «Пройти браму нескладно, а от дорога зовсім інша справа. Їхати тобі довго, і в кепському товаристві. Цього разу я везу на Стіну тридцятьох хлопців, і не уявляй, що вони схожі на отого твого брата-байстрюка, трусонув він її. Лорд Едард дозволив мені пошукати в темницях, і лордійчуків там не знайшлося. Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути в надії на прощення і ще, може, кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки спершу тебе зґвалтує. Отож тримайся осторонь, до вітру бігай подалі в ліс, щоб ніхто не бачив. З цим буде найважче, отож не пий забагато».
Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на імя і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою чуприною. Арія й не озирнулася назад. Вона б воліла, щоб Чорноводий Бурчак вийшов з берегів, змиваючи все місто з Блошиним Дном, і Червоною фортецею, і Великим септом, з усім та усіма, особливо королевичем Джофрі і його матірю. Але Арія знала, що цього не станеться, та й Санса досі в місті, тож річка змила б і її. Згадавши про це, Арія вирішила, що ліпше мріятиме про Вічнозим.
Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди, сказав він їм перед відїздом, але й ви придастеся».
У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.
З Королівського Причалу новобранці везли пять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, вязку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк це краще, ніж їхати на возі.
Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.
Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха, одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали. І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?
Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.
Може, це маленький зброєносець? втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» Маленький зброєносець пишного лорда, атож.
Який з нього зброєносець, глянь на нього! Кажу тобі, меч несправжній. Оловяний іграшковий мечик, ага.
Арія терпіти не могла, коли вони кпили з Голки.
Це криця замкової роботи, ти, дурню! кинула вона, розвертаючись у сідлі й обпікаючи хлопців сердитим поглядом. Тож ліпше стуліть писки.
Сироти заулюлюкали.
Де ти тільки взяв отого клинка, Ковтяче? не припиняв розпитувати Пиріжок.
Він не Ковтяк, а Ковтюх, виправив Ломі. А клинок, певно, крадений.
Не крадений! крикнула Арія. Голку їй подарував Джон Сноу. Може, вона й дозволяє хлопцям обзивати її Ковтюхом, але не дозволить вважати Джона злодієм.
Якщо крадений, то ми можемо його забрати, сказав Пиріжок. Усе одно ж він не його. А мені б такий меч придався.
Ну-бо, відбери його, підюджував приятеля Ломі.
Буцнувши віслюка пятами, Пиріжок підїхав ближче.
Гей, Ковтяче, ану давай меч. Усе одно не вмієш ним махати.
Чуприна в нього була кольору соломи, а згоріле на сонці обличчя лупилося.
«Ще й як умію, могла б відповісти Арія. Я вбила хлопця, такого ж товстуна як ти, штрикнула його в живіт, і він помер, і я вбю тебе, якщо не відчепишся». Однак вона не наважилася. Йорен не знав про конюшого, і вона боялася й думати, як він учинить, якщо дізнається. Арія була певна, що серед присутніх є й душогубці (оті троє в ланцях так точно), але їх королева не шукає, тож це різні речі.
Дивіться на нього, засміявся-заревів Ломі Зеленорукий. Кажу вам, зараз він зарюмсає. Поплачеш, га, Ковтюше?
Уночі Арія плакала уві сні, бо їй наснився батько. Але зранку, коли вона прокинулася, очі виявилися червоними й сухими, і зараз вона б не змогла зронити ні сльозинки, навіть якби від цього залежало її життя.
Зараз він штанці обмочить, кинув Пиріжок.
Лишіть його, сказав чорнявий кучматий хлопець, який їхав позаду. Ломі дав йому прізвисько Бугай за його рогатий шолом, якого він весь час начищав, але ніколи не носив. З Бугая глузувати Ломі не наважувався. Хлопець був старший, та ще й рослявий як на свій вік, широкоплечий, з дужими на вигляд руками.
Віддай ліпше меча Пиріжку, Арі, сказав Ломі. Пиріжок страх як його хоче. Він уже забив одного хлопця до смерті. І з тобою так само вчинить, кажу тобі.