Джон цілодобово працює над створенням якогось нового мобільного додатку, настільки революційного, що навіть сам автор не може нормально пояснити його сутність. Ліза втомилася писати рекламні буклети для лікарні, яку вважає чимось на зразок конвеєра для пацієнтів.
Я почуваюся так, ніби обманюю людей, зізнається Ліза, поправляючи плетений капелюшок. За друзями сумую. Хочу назад до Вашингтона.
Не за друзями, а за одним другом, поправляє її Джон. Зізнайся вже чесно. Потім звертається до мене: За одним конкретним другом.
Я сумую за жвавістю столичного життя, продовжує Ліза, не звертаючи уваги на його слова.
За якою жвавістю? шкіриться Джон. Там ніхто за місто не виїжджає навіть за нормальної погоди. Один пристойний ресторан на девять пабів. Тільки не кажи, що знову хочеш сидіти на смажених цибулевих кільцях з пивом.
«Напевно, Лізі діє на нерви його негативний настрій», вирішую я про себе.
Ліза розповідає, що півроку тому їй написав у фейсбуці приятель, з яким вона зустрічалася в старших класах.
Він політик. Намагається щось міняти.
Не знаю, що гірше, обурюється Джон. Те, що мене в принципі зраджують, чи те, що з якимось політиканом.
Лізо, кажу я, Джон вважає, що ви його зраджуєте. Ви визнаєте, що ваші стосунки з колишнім бойфрендом виходять за рамки дружніх?
Іноді краще запитати безпосередньо, іноді піти обхідним шляхом. І я не впевнений, який саме випадок зараз переді мною.
Ліза кидає злий погляд на Джона і продовжує, ігноруючи моє запитання:
Ми ходили пити каву, коли він приїжджав сюди по роботі. А потім ще один раз повечеряли.
Вона згадує назву якогось непристойно дорогого ресторану, говорячи про все це із сумішшю захоплення та здивування. Мені хочеться сказати їй, що таке взагалі-то трапляється доволі часто, коли один із подружжя кидає іншого заради старого кохання, що спалахнуло з новою силою після листування в соціальних мережах. Вона і її колишній бойфренд не вигадують велосипед, а лише йдуть уторованою дорогою, яка ні до чого доброго не приведе. Однак нічого такого я не говорю. Це не моя справа. Та й Джону, по-моєму, без неї буде краще. За кілька місяців Ліза його кине, він знайде собі симпатичну дівчину-програміста, і, щасливі, вони помчать на мотоциклі у світанок.
Ліза каже щось про «психологічну та сексуальну сумісність», ніби цитуючи якийсь підручник. Ще згадує слово «самореалізація», в якому взагалі немає нічого поганого, просто їм часто прикриваються ті, кому наплювати на інших. Її висловлювання стають усе неприємнішими, і Джон знічується. І тут я розумію, що я лише коротка зупинка на їхньому шляху до розлучення. За два тижні Джон телефонує і каже, що вони більше не прийдуть. Мені сумно за нього і прикро, що не вдалося нічого вдіяти, але я зовсім не здивований.
13
Через три дні після візиту Вівіан нас запросили на щорічний корпоратив до фірми Еліс. Правда, «запросили» не зовсім точне слово, бо для молодших юристів явка обовязкова. Вечірка відбудеться в ресторані помпезного готелю «Марк Гопкінс» на вершині пагорба в Ноб-Гіллі. Я в списку запрошених уперше. Це дуже престижна, але і дуже консервативна фірма. Хлопців та дівчат на вечірки не запрошують, а ось чоловіків, навпаки, приводити обовязково.
Я вдягаю свій кращий костюм, той, в якому був на весіллі. Намагаюся розбавити занадто офіційний вид сорочкою у дрібні зелені кратки і червоною краваткою. Еліс дивиться на мене і хмуриться, потім кладе на ліжко коробку з універмагу «Нордстром».
Візьми це. Вчора купила.
У коробці дорога блакитна сорочка.
І це, каже вона.
Подає пакунок із краваткою, також із «Нордстрома» шовковою, синьою з тонкими фіолетовими смужками. Жорсткий комір натирає шию, я безуспішно змагаюся із краваткою. До тридцяти одного року я взагалі не вмів завязувати краватки. Вже не знаю, варто цим пишатися чи ні.
Мені б хотілося, аби Еліс підійшла і допомогла завязати краватку, ну, як зазвичай роблять дружини по телевізору, однак Еліс зовсім не схожа на кіношних дружин. Вона не з тих, хто знається на прасуванні та завязуванні краваток, а потім звабливо дивиться в дзеркало, обійнявши чоловіка руками за шию. Вона сексуальна, але не по-домашньому, і мені це подобається. Навіть дуже.
На Еліс зшите на замовлення чорне плаття і чорні туфлі зі зміїної шкіри. Сережки з перлами, золотий браслет, ніяких намист або каблучок. На старих фотографіях руки у неї в браслетах, на шиї кулони, а у вухах по кілька сережок. Ті часи давно минули, тепер Еліс як Жаклін Кеннеді: дві прикраси ідеально, три на межі, чотири це вже перебір. Цікаво, коли саме вона змінила стімпанк-рок девяностих на офісний шик? Вигляд у неї чудовий.
Ми залишаємо машину неподалік готелю. Прибувши трохи раніше Еліс ненавидить приходити завчасно, ми вирішуємо прогулятися. Еліс не надто любить фарбуватися, вважає, що достатньо здорового кольору обличчя і трохи червоної помади; румяна від ходьби, вона дуже мила.
Витримаєш? Еліс бере мене за руку.
Вона знає, що я терпіти не можу подібні заходи.
Лише не втягайте мене до цих юридичних розмов.
Обіцяти нічого не можу. Це ж робота.
Ми входимо в ресторан, і офіціант вітає нас шампанським.
Для «Бейліса» з льодом, напевно, ще зарано, шепочу я Еліс.
Для чоловіка твого віку «Бейліс» із льодом завжди зарано, стискає вона мою руку.
Еліс представляє мене, я посміхаюся, киваю, тисну руки, кажучи: «Добре познайомитися» замість «Приємно познайомитися». Деякі видають звичайні жарти на тему психотерапії в дусі: «Що би сказав Фрейд про ці коктейлі?» або «А ви можете, лише поглянувши на людину, визначити, чи є у неї якісь темні таємниці?»
Так, можу, голосно відповідаю я пихатому типові на імя Джейсон, який за хвилину встиг уже тричі похвалитися, що закінчив Гарвард.
Після десятка нічого не значущих розмов я відриваюся від Еліс як шаттл відривається від носія і йду до столиків, де нагромаджено десерти: сотні тістечок, скляночки з парфе, гірки шоколадних трюфелів. Солодке я люблю, проте насправді ця частина залу приваблює мене тим, що в ній менше народу. Я ненавиджу пустопорожню балаканину, ненавиджу оці фальшиві знайомства з людьми, коли після розмови ти знаєш про них іще менше, ніж знав до того.
Прибувають важливі клієнти, я спостерігаю здалеку, як усі ці юристи беруться до справи. У певному сенсі такі вечірки не відпочинок, а робота. Еліс переходить від однієї групки до іншої, у неї явно все добре. Видно, що вона ладнає з усіма і з партнерами фірми, і з товаришами по службі, і з клієнтами. Безсумнівно, у таких фірмах існує негласна формула співвідношення працівників, коли до сформованого колективу зі старших, досвідчених та безпристрасних партнерів додають енергійних, молодих та амбітних молодших працівників. Еліс грає свою роль, клієнти усміхнені й щасливі, коли вона то там то сям приєднується до їхніх розмов.
Я дивлюся на Еліс, у її руці той самий наполовину наповнений келих шампанського. Так, вона «чудово грає», як любить говорити її бос, але мені чомусь стає сумно. Ні, звичайно, гроші це добре, без них ми б не купили будинок. І все ж мені пригадується, як Майкл Джордан посеред своєї карєри проміняв баскетбол на бейсбол. Я думаю про Девіда Боуї та про весь той час, який він витратив на зйомки в доброму кіно, але з часом ті фільми стали просто дірою у його музичному доробку.
Я дивлюся на Еліс, у її руці той самий наполовину наповнений келих шампанського. Так, вона «чудово грає», як любить говорити її бос, але мені чомусь стає сумно. Ні, звичайно, гроші це добре, без них ми б не купили будинок. І все ж мені пригадується, як Майкл Джордан посеред своєї карєри проміняв баскетбол на бейсбол. Я думаю про Девіда Боуї та про весь той час, який він витратив на зйомки в доброму кіно, але з часом ті фільми стали просто дірою у його музичному доробку.
До мене біля столу із десертами приєднується хлопець на імя Вадим. Його, схоже, цікавить не стільки моє товариство, скільки можливість хоча би ненадовго вийти з гри, що відбувається в залі. На ньому зелена сорочка і червона краватка, в очі кидається відсутність дружини, яка б прищепила йому добрий смак до одягу. Явно нервуючи, він представляється мені. У фірмі він обіймає посаду аналітика. Коли я дізнаюся, що у хлопця кандидатський ступінь у галузі компютерних наук і чотирирічний досвід роботи в Google Ventures, мені стає зрозуміло, чому за нього вхопилися в юридичній фірмі; а ще я розумію, що він ніколи не стане тут своїм. Вимушені розмовляти один з одним, ми ведемо якусь дивну розмову: Вадим повідомляє мене про те, що дуже боїться павуків і що у нього були невдалі стосунки з китаянкою, яка виявилася шпигункою, підісланою конкурентами.
Кажуть, за такими, як Вадим, майбутнє Кремнієвої долини, що такі ось Вадими зазвичай одружуються на дівчатах-програмістках і у них народжуються неймовірно обдаровані діти, чиє невміння спілкуватися із кимось, крім собі подібних, коли-небудь перестануть вважати відхиленням, а визнають окремою гілкою еволюції, необхідною для виживання людського роду в цьому дивному новому світі. І хоча я вірю в теорію, що потяг до мистецтва і науки закладається батьками, мені важко співвідносити це із хлопцями на кшталт Вадима.
Після обговорення резюме, павуків і корпоративного шпигунства розмова нарешті стає невимушеною, тому що насправді Вадиму хочеться поговорити про Еліс. Очевидно, не знаючи, що я її чоловік (хоча не думаю, що це має значення), він каже: Еліс дуже приваблива. Як зовні, так і інтелектуально. Далі він переходить до опису своїх конкурентів: чоловік, зрозуміло, а ще Дерек Сноу.
Він указує на високого імпозантного чоловіка з кучерявим волоссям і жовтим браслетом благодійного фонду Ленса Армстронга, який стоїть до Еліс так близько, що торкається її плеча. Дивлячись на нього, я думаю про те, що Вадим має рацію: він не єдиний, кому подобається моя дружина. З її колишньою популярністю і музичним талантом вона щось типу аномалії у фірмі, де працюють суцільно вихідці з Ліги плюща1.
У нас тут навіть ставки робили, чи вийде вона за психотерапевта, каже Вадим.
Справді?
Я не брав участі, звичайно. Робити ставки на людські стосунки нерозумно. Занадто багато факторів, які не можна прорахувати.
А багато хто ставки робив?
Семеро людей. Дерек тисячу баксів програв.