Я розпаковую подарунок та негайно роблю селфі не зовсім одягнений, в руці лопаточка, усміхаюся. Я відправляю фото Еліс із підписом: «І я тебе люблю». Увечері я застосовую лопаточку за призначенням і готую шоколадне печиво, але ні я, ні Еліс не згадуємо, що всього цього бодай якимсь чином стосується «Договір».
І хоча я, як і раніше, не знаю, у що ми вплуталися, я радий, що Еліс так серйозно ставиться до «Договору», а значить, і до нашого шлюбу.
Мені хочеться показати їй, що я теж сприймаю «Договір» усерйоз і теж хочу, щоб ми завжди були щасливі, тому протягом наступних днів глибше занурююся у читання «Кодексу». Розділ 3.8 названий «Подорожі».
16
Ми з Еліс із головою занурилися в роботу та приготування до Різдва, і тому чотирнадцяте грудня настало для нас набагато швидше, ніж ми очікували.
Еліс працює над новою справою: до фірми звернувся письменник, що попросив допомогти йому подати позов до телевізійної компанії, яка вкрала сюжет з його оповідань і зняла за ним серіал. Оскільки письменник обмежений у коштах, справу доручили молодшому юристу Еліс. Вона дуже багато працює понаднормово, засиджується допізна, встає рано-вранці, адже це перша справа, на якій буде стояти її імя.
Я йду з роботи раніше і прямую до Школи мистецтв. Мій колишній пацієнт, вісімнадцятирічний хлопець, запросив мене на різдвяну постановку, в якій він грає головну роль. Хлопець хороший, але з невеликими проблемами у спілкуванні. Він дуже багато готувався до вистави, і я буду радий побачити премєру.
Ми з Еліс навіть не обговорювали вечірку в Гіллзборо, що відбудеться сьогодні ввечері. Відразу ж після дзвінка Вівіан я включив цей захід до нашого з Еліс загального онлайн-календаря, а потім забув про нього. Раніше ми з Еліс могли розмовляти годинами, але відколи в неї суттєво додалося роботи, часу на розмови знаходиться все менше. Я зазвичай працюю від девятої ранку, і мені складно вставати о пятій, щоби провести Еліс на роботу. Вечорами вона приходить після одинадцятої і приносить щось із китайської забігайлівки за рогом. Вечеряти ми стали набагато пізніше, та ще й перед телевізором.
Останнім часом ми дивимося серіал, до творців якого подав позов клієнт Еліс албанський письменник Їрі Каджан. Предмет суперечки частина із його оповідань зі збірки «Приємні мрії наяву». Серіал про двох нерозлучних друзів літнього і молодого, що живуть у маленькому містечку в безіменній країні. Серіал має назву «Гаслування»2, запозичену в одного з оповідань книги клієнта. Він іде тільки по кабельному телебаченню, тому що вибивається з формату федеральних телеканалів, однак матеріал настільки дивний, що завоював велику і віддану глядацьку аудиторію, і було знято цілих пять сезонів. Як матеріали справи Еліс прислали диски з усіма сезонами, і тепер ми дивимося по одній-дві серії щовечора.
Може здатися, що нас затягнула повсякденна рутина, але це не так. Серіал нам дійсно подобається, і це відмінний спосіб розслабитися після напруженого робочого дня. І взагалі, дивитися разом серіал це якось дуже по-домашньому. Якщо початок сімейного життя уявити безформною глиною на гончарному колі, то щовечірній ритуал із їжею навинос і переглядом серіалу непогана можливість дати стосункам устоятися і зміцніти.
В антракті вистави я надсилаю Еліс повідомлення, аби переконатися, що вона бачила вечірку в Гіллзборо в календарі.
Тільки помітила, відповідає вона. Може, не підемо?
Треба. Думаю, буде цікаво. Зможеш?
Так, тільки що там на збори сект надягають?
Балахони якісь?
Мої в хімчистці.
Добре, мені час. За пять хвилин слухання свідчень.
Виїжджаємо о шостій пятнадцять.
Окей, цьомки-бомки.
Нещодавно в журналі я прочитав статтю, де йшлося про те, що пари, які часто переписуються упродовж дня, живуть набагато активнішим сексуальним життям і більш задоволені своїми половинами. Я взяв цей висновок на озброєння, і тепер не минає і дня, щоби я не посилав дружині хоча б слівце.
17
Гіллзборо був заснований у девяностих роках XIX століття багатими залізничними і банківськими магнатами для захисту від банд, які наводнили в той час Сан-Франциско. Містечко являє собою лабіринт вузьких звивистих вуличок, що кружляють то вгору, то вниз по каньйонах і тому нагадують переплетення складок і згинів в оригамі. У Гіллзборо мало тротуарів, тут немає бізнесу, лише великі будинки з повитими плющем стінами. Якби не уважні й добродушні поліцейські, які допомагають туристам знайти виїзд із міста, в цьому лабіринті можна було б блукати кілька днів, поки не скінчиться пальне, і харчуватися викинутою на смітник чорною ікрою і залишками смаженої баранини з трюфелями.
17
Гіллзборо був заснований у девяностих роках XIX століття багатими залізничними і банківськими магнатами для захисту від банд, які наводнили в той час Сан-Франциско. Містечко являє собою лабіринт вузьких звивистих вуличок, що кружляють то вгору, то вниз по каньйонах і тому нагадують переплетення складок і згинів в оригамі. У Гіллзборо мало тротуарів, тут немає бізнесу, лише великі будинки з повитими плющем стінами. Якби не уважні й добродушні поліцейські, які допомагають туристам знайти виїзд із міста, в цьому лабіринті можна було б блукати кілька днів, поки не скінчиться пальне, і харчуватися викинутою на смітник чорною ікрою і залишками смаженої баранини з трюфелями.
Ми виїжджаємо о чверть по сьомій. Еліс приїхала з роботи пізно, наспіх переміряла сім нарядів. Я нервую і раз у раз тикаю в навігатор, але сигналу немає.
Розслабся, говорить Еліс. Коли це вечірки починалися вчасно?
Повз нас проноситься «ягуар» тисяча девятсот сімдесят першого року випуску. Автомобіль дуже гарний, кольору «британський гоночний зелений» з жорстким верхом і округленим багажником. Мій напарник Ян каже, що мріє про таку машину. Я додаю газу, намагаючись наздогнати його.
Для Яна сфоткати, пояснюю я Еліс.
Але не встигає вона увімкнути камеру на телефоні, як «ягуар» звертає на довгу підїзну доріжку і зникає за поворотом.
Грингілл-корт, чотири, читає Еліс на поштовій скриньці біля доріжки.
Я зменшую швидкість і дивлюся на Еліс:
Ми точно туди хочемо?
У будинку за адресою Грингілл-корт, чотири навіть імя є: «Вілла Карина». Воно вирізьблене на камяній табличці, що висить на кованих воротах. Спочатку Гіллзборо складався з девяти садиб із гостьовими будиночками, стайнями, флігелями для прислуги і сотнями акрів луків та парків навколо. Ворота, перед якими ми зупинилися, ймовірно, вели до однієї з таких садиб.
Довгу, викладену плиткою доріжку обрамляють ретельно пострижені дерева. Нарешті ми вїжджаємо до величезного, мощеного каменем двору, де стоїть ряд автомобілів, що здаються крихітними на тлі великого чотириповерхового особняка. Еліс нарахувала чотирнадцять машин, в основному «тесли». Ще «мазераті» старої моделі, культовий «сітроен 2CV», синій «бентлі», помаранчевий «аванті» та той самий «ягуар».
Дивись, Еліс показує на чорну «ауді» напевно, машину Вівіан і темно-сірий «лексус». Ось і «людські» машини. Так що ми не одні.
Ще не пізно поїхати, кажу я майже серйозно.
Ага, вже. Тут напевно камер понатикано. Думаю, нас уже засікли.
Я ставлю свій джип «черокі» поряд із «міні-купером» в дальньому кінці стоянки.
Еліс опускає сонцезахисний козирок із дзеркалом, підфарбовує губи і пудрить обличчя, а я поправляю краватку, дивлячись у дзеркало дальнього огляду.
Я виходжу і відчиняю дверцята з боку Еліс. Вона граційно випурхує з машини і бере запропоновану мною руку. На верхніх поверхах будинку горить світло. Ми проходимо повз автомобілі, я бачу наше відображення в склі «ягуара». Я в костюмі від Теда Бейкера і новій краватці, Еліс у темно-червоній сукні, яку вона купила для весільної подорожі. Вона називає цю сукню «Строга сексуальність». Волосся у неї гладко зачесане назад і зібране в пучок. Вигляд серйозний та гарний.
Коли це ми встигли вирости? шепочу я їй.
Треба сфотографуватися, відповідає вона. Поки у нас пристойний вигляд.
Кожен раз, коли я почуваюся старим а останнім часом це трапляється все частіше, Еліс радить мені уявити, як я буду фотографуватися за двадцять років і згадувати, який же я був молодий. Це завжди спрацьовує.
Коли ми наближаємося до будинку, то чуємо голоси. Ми огинаємо живопліт біля ґанку на нас чекає Вівіан.
Вона не сказала, що привезти з собою і як одягнутися, і я тільки зараз розумію, що, можливо, це був черговий тест, і тихенько радію, що вдень купив пляшку дуже дорогого вина. На Вівіан знову яскраве плаття, цього разу кольору фуксії. В одній руці у неї келих чогось із льодом, в іншій букет жовтих тюльпанів.
Друзі, обіймає вона нас, не проливши ні краплі з келиха.
Потім простягає тюльпани Еліс і, трохи відступивши, оглядає її з голови до ніг.
Букет жовтих тюльпанів наша традиція, хоча я поняття не маю, звідки вона пішла. Проходьте, зараз я вас усім представлю.
Поки ми піднімаємося камяними сходами, Еліс дивиться на мене, ніби кажучи: «Ось тепер точно пізно».
Букет жовтих тюльпанів наша традиція, хоча я поняття не маю, звідки вона пішла. Проходьте, зараз я вас усім представлю.
Поки ми піднімаємося камяними сходами, Еліс дивиться на мене, ніби кажучи: «Ось тепер точно пізно».
За масивними дверима гігантський хол. У нього зовсім не такий вигляд, як я очікував. Ні мармуру, ні химерних французьких меблів, ані картин над каміном, що залишилися від залізничних магнатів. Замість цього підлога з натурального дерева, матовий сталевий столик із вазою сухоцвітів і багато-багато простору. Хол переходить у величезну кімнату з панорамними вікнами. На веранді за вікнами групка людей.
Усім кортить із вами познайомитися, говорить Вівіан, ведучи нас через вітальню.
Я ловлю наше відображення в дзеркалі над каміном. З виразу обличчя Еліс важко сказати, про що вона думає. З букетом вона така мила і ніжна. Мені подобається. Відтоді як Еліс улаштувалася в юридичну фірму, у ній зявилася якась жорсткість; понаднормова робота, складні справи зрозуміло, що все це нервує.
З дверей ліворуч виходить приваблива жінка з порожньою тацею. На вигляд їй трохи за пятдесят, і вона здається трохи втомленою, але за деякою нервозністю відчувається звичка до достатку і високого становища.
Ах, як вчасно. Дозвольте представити вам Кейт, нашу господиню, говорить Вівіан. Кейт, це Еліс і Джейк.
О, звичайно, каже Кейт, притримуючи плечем двері, що ведуть до величезної кухні.
Потім ставить тацю на стільницю і повертається до нас. Я збираюся потиснути їй руку, а вона несподівано міцно мене обіймає і каже: