Моя посада називається слідчий в особливих справах. І яка ж ціна? Скорочення терміну?
Я виходжу наступного тижня. Мені потрібні пятдесят тисяч крон.
Катрина дзвінко і щиро розсміялася. Так щиро, як тільки могла. І в його погляді проступила лють.
Ну, тоді ми закінчили, сказала вона і підвелася.
Тридцять тисяч, мовив він. Я зовсім на нулі, а коли вийду звідси, мені потрібно купити квиток на літак, щоб відлетіти куди чимдалі.
Катрина похитала головою:
Ми платимо інформаторам тільки тоді, коли йдеться про факти, здатні пролити абсолютно нове світло на справу. На вагому справу.
А що коли це саме така справа?
Мені все одно довелося б розмовляти зі своїм начальством. Але мені здавалося, ви щось збиралися розповісти мені. Я тут не для того, щоб вести з вами переговори про те, чого я не можу вам дати.
Вона підійшла до дверей і підняла руку, щоб постукати.
Зажди, сказав червоний череп. Голос у нього став тонкий. Він підтягнув ковдру до самого підборіддя. Я можу дещо розповісти.
Як я вже говорила, мені нічого запропонувати вам навзамін. Катрина постукала у двері.
Ти знаєш, що це таке?
Він тримав у руці інструмент кольору міді, побачивши який серце Катрини збилося з ритму. Але незабаром вона зрозуміла: те, що вона на кілька наносекунд сприйняла за дуло пістолета, було усього лише машинкою для нанесення татуювань, з кінчика якої стирчала голка.
У цьому закладі наколки роблю я, сказав він. І досить непогано. А ти, напевно, знаєш, як вони ідентифікували труп Валентина, коли знайшли його?
Катрина подивилася на нього. На його очі, які звузилися, сповнившись ненависті. На тонкі вологі губи. На червону шкіру, що проступала під рідким волоссям. Татуювання. Обличчя демона.
Мені, як і раніше, нічого дати вам навзамін, Ріко.
Ти могла б він скорчив гримасу.
Себто?
Якби ти розстебнула блузу, я б побачив
Катрина з подивом оглянула себе.
Ви мали на увазі оце?
Вона поклала руки знизу під грудьми і відчула хвилю жару, яка виходила від чоловіка на ліжку.
Зовні донісся скрегіт ключа в замку.
Наглядачу, мовила вона, не відводячи погляду від Ріко Херрема. Дайте нам, будь ласка, ще кілька хвилин.
Скрегіт припинився, наглядач щось сказав, і вона почула звук кроків, що віддалялися.
Борлак на горлі Ріко був схожий на маленького прибульця, який сіпався вгору-вниз, намагаючись вибратися на волю.
Борлак на горлі Ріко був схожий на маленького прибульця, який сіпався вгору-вниз, намагаючись вибратися на волю.
Продовжуйте, сказала Катрина.
Тільки опісля
Ось моя пропозиція. Блуза залишиться застебнутою. Але я стисну один сосок, і ви побачите, як він набубнявіє. І якщо ви розповісте мені що-небудь цікаве.
Так!
Якщо ви ворухнетеся, угода відміняється. Згода?
Згода.
Отже. Кажіть.
Це я зображував обличчя демона на його грудях.
Тут? У вязниці?
Він витягнув з-під ковдри аркуш паперу.
Катрина рушила в його бік.
Стоп!
Вона зупинилася й подивилася на нього, потім підняла праву руку, знайшла під тонкою тканиною ліфчика сосок і стиснула його великим і вказівним пальцями. Спробувала не ігнорувати біль, а прийняти його. Трохи прогнула спину, відчула, як кров приливає до соска і він виступає з-під тканини. Вона дозволила йому побачити це. Почула, як почастішало його дихання.
Він простягнув їй папір, вона підійшла і схопила його, після чого сіла на стілець.
Перед нею був малюнок. Катрина упізнала його за описом наглядача. Обличчя демона, розтягнуте навсібіч, ніби в щоках і в лобі у нього були крюки. Демон кричав від болю, кричав, щоб вирватися назовні.
Мені здавалося, що це татуювання зявилося у нього набагато раніше до смерті, мовила Катрина.
Я б так не сказав.
Що ви маєте на увазі? запитала Катрина, вивчаючи лінії малюнка.
А те, що воно зявилося у нього після смерті.
Катрина підвела очі і помітила, що погляд його все ще прикований до її блузи.
Ви зробили йому татуювання після того, як він помер?
Ти що, погано чуєш, Катрино? Валентин не помер.
Але хто?
Два ґудзики!
Що?
Розстебни два ґудзики.
Вона розстебнула три й розкрила блузу, дозволивши йому побачити чашку ліфчика з соском, що випинався з неї.
Юдас, голос його став хрипким. Я зробив наколку Юдасу. Той пролежав три дні у валізі у Валентина. Він просто замкнув його у валізі, уявляєш?
Юдаса Юхансена?
Усі подумали, що він утік, але це Валентин забив його до смерті й заховав у валізу. Адже ніхто не стане шукати людину у валізі, правда? Валентин так побив його, що навіть я сумнівався, чи це справді Юдас. Мясний фарш. Це міг бути хто завгодно. Єдине, що більш-менш уціліло, це груди. На них-то я і повинен був нанести татуювання.
Юдас Юхансен Значить, це його труп вони знайшли.
Ну от, я розповів про це, і тепер я теж покійник.
Але чому він убив Юдаса?
Валентина тут ненавиділи. Звичайно, це тому, що він розбещував маленьких дівчаток, яким і десяти не виповнилося. Потім той випадок із зубною лікаркою. Вона багатьом тут подобалася. І наглядачі його ненавиділи. Загалом, із ним обовязково стався б нещасний випадок, це було питання часу. Передоз. Можливо, усе виглядало б як самогубство. І він вирішив щось зробити своїми силами.
Він не міг просто втекти?
Вони б його знайшли. Йому потрібно було зробити усе так, щоб здавалося, що він помер.
І його товариш Юдас
Погодився. Валентин не такий, як усі ми, Катрино.
Катрина проігнорувала це узагальнююче «ми».
Чому ви хотіли розповісти мені це? Ви співучасник?
Я просто зробив татуювання мертвому чоловікові. До того ж вам потрібно упіймати Валентина.
Навіщо?
Червоний череп заплющив очі:
У мене було багато видінь останнім часом, Катрино. Він у дорозі. У дорозі до тих, що живуть. Але спочатку йому потрібно розправитися зі своїм минулим. З усім, що стоїть у нього на шляху. З усіма, хто знає. А я один із них. Мене випустять наступного тижня. Ви повинні упіймати його.
поки він не заскочив вас, закінчила Катрина, пильно дивлячись на чоловіка, що сидів перед нею.
Тобто вона дивилася на точку в повітрі перед його лобом. Бо їй здавалося, що саме тут, у цій точці, і відбувалася та сцена, про яку повідав Ріко, сцена з нанесенням татуювання на триденний труп. І картина ця була така загрозлива, що Катрина нічого навколо себе не помічала, не чула і не бачила. Поки не відчула, як їй на шию впала крапелька вологи. Вона почула його тихий хрип і перевела погляд нижче. Схопилася із стільця і, спотикаючись, пішла до дверей, відчуваючи, як до горла підступає нудота.
Антон Міттет прокинувся.
Антон Міттет прокинувся.
Серце його скажено калатало, він судомно ковтав повітря.
Антон розгублено моргнув, намагаючись сфокусувати погляд.
Він подивився на пофарбовану білою фарбою стіну коридору перед собою. Він усе так само сидів на стільці, притулившись потилицею до стіни. Антон заснув. Заснув на роботі.
Такого раніше з ним не траплялося. Він підняв ліву руку. Здавалося, вона важить кілограмів двадцять. І чому серце бється так сильно, немов він пробіг половину марафонської дистанції?
Він поглянув на годинник. Пятнадцять хвилин на дванадцяту. Він проспав більше години! Як це могло статися? Антон відчув, як заспокоюється серце. Напевно, усе через стрес останніх тижнів. Чергування, відсутність режиму. Лаура і Мона.
А що його розбудило? Ще один звук?
Він прислухався.
Нічого. Тільки дзвінка тиша. І неясний спогад про те, що мозок зареєстрував щось, що здалося йому тривожним, що навівало спогади про те, як він спав у їхньому будинку біля річки в Драммені. По річці прямо під його вікнами проносилися човни з гучними моторами, проте мозок їх не помічав. Але варто було тільки скрипнути дверям у спальню, як Антон уже підскакував. Лаура стверджувала, що це почалося після Драмменскої справи, після того, як вони знайшли біля річки юного Рене Калснеса.
Він закрив очі і знову розплющив їх. Господи, та він же знову мало не заснув! Антон підвівся, але його так скаламутило, що він був змушений сісти знов. Моргнув. Чортів туман, він немов закутував усі органи чуття Антона.
Він подивився вниз, на порожню скляночку з-під кави, що стояла біля стільця. Треба б сходити і зробити собі подвійний еспресо. Тьху, дідько, капсули ж закінчилися! Тоді потрібно подзвонити Моні і попрохати принести йому чашку, вона ж має саме зайти до пацієнта. Він дістав телефон. Її номер був записаний як «ГАМЛЕМ КОНТАКТ НАЦЛІКАРНЯ». Це був засіб перестороги на випадок, якщо Лаура захоче перевірити список розмов у його мобільному і виявить часті бесіди з цим номером. Текстові повідомлення він, звичайно, стирав відразу після прочитання. Антон уже збирався натиснути кнопку виклику, коли його мозкові вдалося все ж щось помітити.
Сторонній звук. Скрип дверей у спальню.
Тиша.
Незвичною була відсутність звуку.
Не було писку. Звуку пристрою, що реєструє удари серця.
Антон схопився на ноги, похитуючись, дістався до дверей палати і прочинив їх, намагаючись відігнати нудоту. Потім утупився в зелений монітор. На пласку мертву лінію, що тяглася через увесь екран.
Антон підбіг до ліжка і подивився на бліде обличчя пацієнта.
Він чув, як по коридору сюди хтось біжить. Напевно, у чергового спрацювала сигналізація, коли механізм перестав рахувати удари серця. Антон автоматично опустив руку на лоб чоловіка. Теплий. Та все ж Антон бачив достатньо трупів у своєму житті, щоб відкинути сумніви. Пацієнт був мертвий.
Частина третя
Розділ 11
Похорон пацієнта пройшов швидко й організовано, бажаючих провести його в останню путь прийшло небагато. Священик навіть не намагався сказати, що чоловіка, котрий лежить у труні, дуже любили, що він прожив життя, гідне наслідування, і заслуговує потрапити в рай. Він одразу перейшов до розмов про Ісуса, який, за його твердженням, присудив усім грішникам поразку.
Людей було так мало, що їх не вистачило для перенесення труни, тому вона залишилася стояти коло вівтаря, поки публіка виходила з церкви Вестре-Акера в снігову заметіль. Левова частка тих, що зявилися на похорон, себто четверо, були поліцейськими. Вони сіли в одну машину і поїхали у бар «Юстіцен», що нещодавно відкрився, де на них чекав психолог. Вони струсили сніг з черевиків, замовили пиво й воду в пляшках, яка була анітрохи не чистіша і не смачніша за воду з міських кранів. Вони підняли тост, полаявши покійного, як і належить, і випили.