А ось вона їх памятала.
Усіх до одного.
І тому зараз, дивлячись на обличчя людей із зустрічного трамвая, вона могла згадати, де і за яких обставин бачила їх раніше. Можливо, учора в тому ж таки трамваї, або колись на шкільному дворі, або на зображенні з камер спостереження у банку, коли ідентифікувала грабіжників, або на ескалаторі в універмазі «Стін і Стрем», куди заходила за парою колготок. І не мало ніякого значення, що вони постаріли, підстриглися, нафарбувалися, відростили бороду, укололи ботокс або закачали силікон, їхні обличчя, їхні справжні лиця, просвічували назовні, ніби були константою, чимось унікальним, як код ДНК з одинадцяти цифр. Це було її благословення і прокляття, яке одні психіатри називали синдромом Аспергера, а інші невеликим ушкодженням мозку, яке її fusiform gyrus мозковий центр розпізнавання облич прагнув заповнити. А треті, котрі розумніші, ніяк не називали цю її здатність. Вони просто констатували, що вона памятає усі коди й упізнає всіх.
Тому для Беати Льонн не було нічого незвичайного в тому, що її мозок уже почав процес розпізнавання обличчя чоловіка з трамвая, що проїжджав мимо.
Єдине, що було незвичайним, це те, що їй не відразу вдалося упізнати його.
Їх розділяло усього метрів півтора, і вона звернула на нього увагу, оскільки він малював щось на запітнілому вікні трамвая і тому обернувся до неї обличчям. Вона бачила його раніше, але цифрового коду згадати не могла.
Можливо, уся справа була у відблисках на вікні або в тіні, що падала на його очі. Беата вже хотіла здатися, аж раптом її трамвай почав рух, світло впало інакше, і ця людина підвела очі й зустрілася з нею поглядом.
Беату Льонн неначе вдарило струмом.
Це був погляд рептилії.
Холодний погляд убивці, який був їй знайомий.
Валентин Єртсен.
І вона зрозуміла, чому не відразу упізнала його і як йому вдавалося сховатися.
Беата Льонн підвелася зі свого сидіння і хотіла вийти, але дівчина поряд із нею сиділа із заплющеними очима і кивала в такт музиці. Беата поплескала її по руці, і дівчина подивилася на неї роздратованим поглядом.
Я виходжу, сказала Беата.
Дівчина подивилася вгору, звівши тонку, намальовану олівцем брову, але не поворушилася.
Беата зірвала з неї навушники:
Поліція! Мені потрібно вийти.
Ми ж їдемо, сказала дівчина.
Нумо, швидко підніми свою жирну дулу!
Інші пасажири обернулися у бік Беати Льонн. Але та більше не червоніла. Вона більше не була тією дівчинкою. Фігурка у неї була така ж струнка, шкіра бліда до прозорості, волосся безбарвне і сухе, як недоварені спагеті. Але тієї Беати Льонн більше не було.
Зупиніть трамвай! Поліція! Стояти!
Пробираючись до кабіни водія і передніх дверей, вона вже чула скрип гальм. Вона показала водієві посвідчення і нетерпляче завмерла в очікуванні. Після різкого ривка трамвай зупинився, пасажири, що стояли, гойднулися вперед, повиснувши на поручнях, і двері відчинилися. Беата одним стрибком вискочила на вулицю, оббігла трамвай спереду і помчала уздовж трамвайних колій. Вона відчула, як уранішня роса з трави просочується крізь тонкі матеряні туфлі, побачила, як відїжджає трамвай, почула повільно наростаючий скрегіт коліс об рейки і побігла щосили. У неї не було ніяких підстав припускати, що Валентин озброєний. І він нікуди не подінеться з повнісінького трамвая, якщо вона, розмахуючи посвідченням, гукне, що збирається його заарештувати. Аби лише наздогнати цей чортів трамвай. Біг не був її сильною стороною. Лікар, який вважав, що вона страждає синдромом Аспергера, сказав, що такі, як вона, зазвичай бувають досить незграбними.
Беата ледь не посковзнулася на мокрій траві, але втрималася на ногах. Всього декілька метрів. Вона добігла до хвоста трамвая, стукнула по ньому рукою, закричала і помахала посвідченням у надії, що водій помітить її в дзеркало. Може, він і помітив. Побачив жінку, що проспала на службу і відчайдушно розмахує проїзною карткою. Скрегіт став ще на чверть тону вищий, і трамвай вислизнув від неї.
Беата зупинилася і подивилася услід трамваю, що віддалявся у бік району Майорстуа. Потім обернулася і побачила, як її трамвай відїжджає у бік площі Фрогнер.
Вона тихо вилаялася, дістала телефон, перейшла через дорогу, сперлася ліктем на огорожу тенісного корту і набрала номер.
Гольм.
Це я. Я щойно бачила Валентина.
Н-да? Ти упевнена?
Бйорне
Пробач. І де?
У трамваї, який слідує повз Фрогнер-парк у бік Майорстуа.
А що ти там робила у такий час?
Із цього приводу не турбуйся. Ти на роботі?
Так.
Це трамвай дванадцятого маршруту. Дізнайся, де він зараз, і перехопи його. Він не повинен втекти.
Добре, я вичислю зупинки і пошлю орієнтацію на Валентина патрульним машинам.
Ось тут є заковика.
І яка ж?
Орієнтація. Він змінився.
Що ти хочеш сказати?
Пластична операція. Досить значна. Він може ходити по Осло невпізнаним. Пошли мені повідомлення про те, де зупинять трамвай, і я підїду і вкажу на нього.
Гаразд.
Беата засунула телефон у кишеню. Тільки зараз вона помітила, як важко дихає. Вона притулилася потилицею до сітки обгородження корту. Перед нею навсібіч рухалися вранішні потоки транспорту, неначе нічого не сталося. Неначе той факт, що вбивця щойно виявив себе, не мав жодного значення.
Куди вони поділися?
Беата відірвалася від сітки й обернулася на тріскучий голос.
Старий запитально дивився на неї.
Куди вони усі поділися? повторив він.
І, помітивши біль у його погляді, Беата швидко проковтнула грудку, що з'явилася в горлі.
Ви гадаєте, сказав він, помахуючи ракеткою, вони пішли до іншого корту?
Беата повільно кивнула.
Авжеж, швидше за все, мовив він. Я маю бути не тут. Вони на іншому корті. Вони на мене там чекають.
Беата дивилася на його вузьку спину, що рухалася у бік виходу з корту.
Потім вона сама швидким кроком попрямувала до Майорстуа. І хоча в голові у неї носилися думки про те, де зараз може знаходитися Валентин, звідки він з'явився і наскільки вони зараз близькі до його затримання, вона не могла позбутися відгомону тихого голосу старого: «Вони на мене там чекають».
Міа Хартвігсен пильно подивилася на Харрі Холе.
Вона склала руки на грудях і стала впівоберта до нього. Навколо патологоанатома лежали великі сині пластикові ємності з відрізаними частинами тіла. Студенти вже пішли з кабінету Анатомічного інституту, розташованого на першому поверсі Державної лікарні, а тепер зявилося це відлуння з минулого із судово-медичним звітом про Асаєва під пахвою.
Мова її тіла була такою незичливою не через те, що Міа Хартвігсен не любила Холе, а через те, що він прийшов із проблемою. Як завжди. Коли Холе був слідчим, його поява завжди означала масу роботи, стислі терміни і виразну можливість опинитися біля ганебного стовпа за помилки, в яких була тільки мала частка її провини.
Я кажу, що ми робили розтин Рудольфа Асаєва, сказала Міа, і дуже ретельний.
Недостатньо ретельний, відповів Харрі, поклавши звіт на один із блискучих металевих столів, на яких студенти нещодавно різали людську плоть.
З-під пледа стирчала мускуляста рука, відрізана нижче плеча. Харрі розібрав букви на блідому татуюванні: «Too young to die».[24] Ну що ж. Може бути, хтось із байкерської банди «Лос Лобос», що потрапив у розбірки Асаєва з конкурентами.
І що ж примушує вас думати, що недостатньо ретельно, Холе?
Передусім ви не змогли вказати причину смерті.
Ви прекрасно знаєте, що іноді тіло просто не дає нам ніяких підказок. Але це не обовязково означає, що смерть настала не з природних причин.
А найприроднішим у даному випадку було б те, що хтось відняв у нього життя.
Я знаю, що потенційно він був головним свідком, але розтин проходить за певними правилами, які не підлягають дії подібних обставин. Ми знаходимо те, що знаходимо, і нічого іншого. Патологоанатомічна наука не для дилетантів.
З-під пледа стирчала мускуляста рука, відрізана нижче плеча. Харрі розібрав букви на блідому татуюванні: «Too young to die».[24] Ну що ж. Може бути, хтось із байкерської банди «Лос Лобос», що потрапив у розбірки Асаєва з конкурентами.
І що ж примушує вас думати, що недостатньо ретельно, Холе?
Передусім ви не змогли вказати причину смерті.
Ви прекрасно знаєте, що іноді тіло просто не дає нам ніяких підказок. Але це не обовязково означає, що смерть настала не з природних причин.
А найприроднішим у даному випадку було б те, що хтось відняв у нього життя.
Я знаю, що потенційно він був головним свідком, але розтин проходить за певними правилами, які не підлягають дії подібних обставин. Ми знаходимо те, що знаходимо, і нічого іншого. Патологоанатомічна наука не для дилетантів.
До речі, про науку, сказав Холе, сідаючи на стіл. Вона ґрунтується на перевірці гіпотез, чи не так? Люди придумують теорію, а потім перевіряють, вірна вона чи ні. Правильно?
Міа Хартвігсен похитала головою. Не тому, що він не мав рації, а тому, що їй не подобався напрям, у якому пішла ця розмова.
Моя теорія, продовжував Холе з нібито безневинною усмішкою, що надавала його обличчю виразу хлопяка, який збирається умовити маму подарувати йому на Новий рік ядерну бомбу, полягає в тому, що Асаєва убила людина, добре знайома з вашими методами роботи, котра знала, як зробити так, щоб ви напевно нічого не виявили.
Міа змінила позу й повернулася до нього іншим плечем:
Себто?
І як би ви зробили це, Міа?
Я?
Ви знаєте усі тонкощі. Як би ви обдурили саму себе?
Я під підозрою?
Поки так.
Вона відчула, як губи її починають розпливатися в усмішці, і швидко повернула на обличчя серйозний вираз. Отже, спритник.
Знаряддя вбивства? запитала вона.
Шприц, відповів Холе.
Ого? Чому?
Що-небудь повязане з анестезією.
Ну добре. Ми можемо виявити практично усі речовини, особливо коли починаємо розтин так рано, як у цьому випадку. Єдина можливість, яку я бачу
Себто?
Він усміхався так, ніби вже отримав те, що хотів. Він дратував її. Про такого ніколи не знаєш, дати йому ляпаса чи поцілувати.
Шприц із повітрям.
Що це?
Найстаріший і найкращий фокус із підручника. Ти вводиш зі шприца у вену стільки повітря, щоб повітряний пухир перекрив її. Якщо він триматиме вену перекритою достатньо довго, кров перестане надходити в життєво важливі органи, такі як серце і мозок, і людина помре. Швидко і без слідів яких-небудь сторонніх речовин. А повітряний пухир необовязково запускати ззовні, він може виникнути в організмі сам по собі. Усе, справу закрито.