Ти розумієш, як усе представлять у суді? Я отримав посаду начальника поліції, а ти крісло члена міської ради тому, що у громадськості склалося враження, що ми особисто очистили вулиці Осло і понизили смертність серед наркоманів. Хоча насправді ми дозволили Асаєву знищити докази, убити конкурентів і торгувати наркотиком, сильнішим за героїн, який пришвидшує звикання учетверо.
М-м-м. Я збуджуюся, коли ти так говориш.
Вона притягла його до себе. Язик Ізабель опинився у нього в роті, і, коли вона терлася своїм стегном об його тіло, він ясно почув звук тертя її колготок. Вона відступала до письмового столу і тягла його за собою.
Якщо він там, у лікарні, опритомніє і почне базікати
Якщо він там, у лікарні, опритомніє і почне базікати
Заткнися. Я викликала тебе сюди не для розмов. Її пальці взялися за пряжку його ременя.
У нас є проблема, яка потребує негайного рішення, Ізабель
Я розумію, але тепер, коли ти став начальником поліції, ти потрапив у світ, де потрібно уміти розставляти пріоритети. А зараз для твоєї міської ради в пріоритеті дещо інше.
Мікаель зупинив її руку.
Вона зітхнула:
Гаразд. Давай розповідай, що ти задумав.
Потрібно створити загрозу його життю. Дуже достовірну.
А навіщо загроза? Чому відразу не позбавити його життя?
Мікаель засміявся і не міг зупинитися, аж поки не збагнув: вона говорить серйозно. І їй навіть часу на роздуми не знадобилося.
Тому що почав Мікаель твердо, не відводячи від неї очей, намагаючись бути тим величним Мікаелем Бельманом, який щойно виступав перед слідчою групою.
Він намагався придумати відповідь, але вона його випередила:
Бо ти на таке не здатен. Давай подивимося, що там написано в «Жовтих сторінках» у розділі «Активна допомога в легкій смерті». Ти накажеш скасувати поліцейську охорону, пославшись, ну, скажімо, на хибне використання ресурсів або що-небудь у тому ж дусі, а потім до пацієнта несподівано навідаються «Жовті сторінки». Я маю на увазі несподівано для нього. А взагалі, ти можеш відправити свою тінь, Бівіса. Трульса Бернтсена. За гроші він зробить усе, хіба ні?
Мікаель здивовано похитав головою:
По-перше, охорону виставив начальник відділу вбивств Гуннар Хаген. Якби пацієнт помер відразу після того, як я скасував наказ Хагена, моїй репутації це, мяко кажучи, не пішло б на користь. А по-друге, ми нікого не вбиватимемо.
Послухай, хлопчику мій Ніхто з політиків не кращий за своїх радників. Отже, для того, щоб досягти вершини, їм необхідно оточувати себе людьми, розумнішими за самих себе. Я починаю сумніватися в тому, що ти розумніший за мене. Передусім ти не можеш упіймати отого вбивцю поліцейського. А на додачу ще й не знаєш, як розвязати проблему з людиною, що лежить у комі. І коли ти відмовляєшся мене трахнути, я мушу запитати себе: «А нащо він узагалі мені потрібен?» Можеш відповісти на це питання?
Ізабель
Схоже, що ні. Отож слухай мене, ми чинитимемо так
Він міг тільки захоплюватися нею. Було у ній щось контрольоване, холодно-професійне і водночас ризикове і не-передбачуване, через що колеги в її присутності вважали за краще сидіти на краєчку стільця. Вони не розуміли, що створення відчуття невпевненості частина гри Ізабель Скоєн. Вона була з тих, кому за короткий час вдавалося стрибнути далі і вище за інших, із тих, хто у разі падіння падав нижче і гірше за інших. Мікаель Бельман не просто упізнавав в Ізабель Скоєн себе вона була утрируваною копією його самого. А найцікавішим було те, що замість того, щоб тягнути його за собою, вона примушувала його ставати обережнішим.
Поки пацієнт не опритомнів, ми нічого не робитимемо, сказала Ізабель. Я знаю одного анестезіолога з Енебакка. Дуже підозрілий тип. Він забезпечує мене пігулками, які я, будучи політиком, не можу купити на вулиці. Він, як і Бівіс, за гроші зробить майже усе. І що завгодно за секс. До речі.
Вона всілася на край письмового столу, підняла і розвела в сторони ноги і розстебнула ґудзики на його штанах одним легким порухом. Мікаель міцно схопив її за запястя:
Ізабель, давай дочекаємося середи, побачимось у «Гранд-готелі».
Давай не чекатимемо середи у «Гранді».
Ні, я голосую за те, щоб почекати.
Он як? вимовила вона, вирвала руки, знову розстебнула його штани і заглянула досередини. Голос її прозвучав хрипко: За остаточним підрахунком голосів, любий, маємо двоє проти одного.
Розділ 5
Стемніло, похолоднішало. Блідий місяць заглянув у парубоцьку кімнату Стіана Бареллі, аж тут знизу пролунав голос матері:
Це тебе, синку!
Стіан чув, як дзвонив їх стаціонарний телефон, і сподівався, що телефонують не йому. Він відклав убік пульт від «Нінтендо». Він уже набрав дванадцять очок, йому залишалося пройти всього три лунки. Іншими словами, він ішов дуже добре і ось-ось повинен був перейти на рівень майстра. Стіан грав за Ріка Фаулера, оскільки він єдиний з «Майстрів Тайгера Вудса» був крутим і майже його ровесником йому нещодавно виповнився двадцять один рік. Їм обом подобалися Емінем та група «Райз Егейнст»,[4] обоє любили помаранчевий колір. У Ріка Фаулера, звісно, були гроші на купівлю власного житла, а ось Стіан усе ще жив у своїй хлоп'ячій кімнаті. Але це тимчасово, поки він не отримає стипендію для навчання в тому університеті на Алясці. Усі більш або менш пристойні норвезькі гірськолижники зараховувалися туди за результатами скандинавського юнацького чемпіонату Чи якось так. Проблема полягала в тому, що ніхто з тих, хто поїхав туди, не підвищив свою гірськолижну кваліфікацію, але кого це хвилює? Дівчатка, вино й лижі. Що може бути краще? Можливо, він навіть складе випускний іспит, якщо буде час. І отримає диплом, який допоможе йому отримати пристойну роботу. І заробити на власне житло. І зажити життям, набагато кращим за те, в якому він спить на короткому ліжку під фотографіями Боуда Міллера й Акселя Люнда Свіндаля,[5] їсть мамині котлети, дотримується батьківських правил і тренує нахабних шмаркачів, що володіють, на думку їх засліплених батьків, талантами принаймні Омодта або Кюса.[6] До того ж ще ця робота доглядачем підйомника у Тріваннсклейве, за що він отримує такі погодинні, які соромно було б запропонувати за дитячу працю індійській дитині. І Стіан знав, що зараз йому телефонує голова гірськолижного клубу. Він був єдиним з відомих Стіану людей, хто вважав за краще не дзвонити на мобільний, бо це коштує трохи дорожче, а примушувати людей теліпатися по сходах у тих доісторичних печерах, де ще збереглися стаціонарні телефони.
Стіан узяв телефонну слухавку, яку йому простягла мама.
Слухаю.
Привіт, Стіане. Це Баккен, так його і звали. Мені подзвонили і повідомили, що підйомник «Клейвахейсен» чомусь запрацював.
Зараз? запитав Стіан, подивившись на годинник.
Чверть на дванадцяту. Підйомники зупинялися о девятій.
Ти можеш підїхати й подивитися, що там робиться?
Зараз?!
Ну якщо ти, звичайно, не надто зайнятий.
Стіан зробив вигляд, що не помітив іронії в голосі голови. Він знав, що провів два не надто вдалих сезони і що голова вважає, що це вийшло не через відсутність таланту, а через надлишок часу, який Стіан щосили намагався заповнити лінощами і повним неробством.
У мене немає машини, відповів Стіан.
Можеш узяти мою, швидко сказала мама.
Вона нікуди не пішла і стояла поряд із ним, склавши на грудях руки.
Пробач, Стіане, я усе чув, сухо мовив голова. Туди точно вломився хтось із місцевих хуліганів, вирішивши, що це буде дуже смішно.
Поїздка звивистою дорогою до вежі Тріванн зайняла у Стіана десять хвилин. Телевежа була схожа на стовісімнадцятиметровий спис, увіткнутий у землю на вершині гори на північному заході Осло.
Стіан лишив машину на занесеній снігом парковці й помітив, що, окрім його автомобіля, там знаходиться ще й червоний «гольф». Він зняв лижі з багажника на машині, начепив їх, промчав повз головну клубну будівлю й попрямував у бік вищої точки лижної траси, де знаходився механізм підйомника «Тріванн-експрес». Звідти йому було видно озеро, що розташовувалося нижче, та менший за розмірами підйомник «Клейвахейсен», що тягав Т-подібні сидіння. Незважаючи на місячну ніч, було надто темно, і Стіан не бачив, чи рухаються сидіння, але щось ясно чув. Чув, як унизу гуде двигун.
Стіан попрямував до механізму, ліниво виписуючи по схилу довгі дуги і дивуючись, як же тут, угорі, тихо вночі. Здавалося, години після закриття траси все ще були наповнені відлунням криків зляканих дітей, вищанням удавано наляканих дівчат, ударами сталі по замерзлому снігу і льоду, тестостероновими криками юнаків, що намагаються привернути до себе увагу. Навіть коли вимикали освітлення, світло ще деякий час не зникало. Але поступово усі звуки стихали. Ставало темніше. Іще тихіше. Поступово тиша наповнювала усі заглибини ландшафту, а з лісу наповзала повна пітьма. І тоді можна було подумати, що Тріванн перетворюється на абсолютно інше місце, яке навіть для Стіана, що знав тут кожну купину, було таким незнайомим, що цілком могло розташовуватися на іншій планеті. На холодній, темній, пустинній планеті.
Через кепське освітлення йому доводилося їхати дуже обережно, намагаючись передбачити, як сніг і нерівності поверхні поведуться під лижами. Але саме це і було його головним талантом, завдяки якому він найкраще проявляв себе в умовах поганої видимості, снігопаду, туману, сонця, що бє в очі: він відчував те, чого не міг бачити. Він мав той особливий нюх, який мають деякі лижники, а інші більшість про таке навіть і не чули. Він ніби пестив сніг, їхав повільно, щоб продовжити задоволення. Але ось нарешті він спустився з гори і наблизився до механізму підйомника.
Двері були зламані.
На снігу валялися тріски, перед ним зяяла чорна паща дверей. І тільки тоді Стіану прийшло в голову, що він тут один. Що зараз північ і що він знаходиться в абсолютно пустельному місці, де нещодавно було скоєно злочин. Швидше за все, це просто хуліганська витівка, але все ж таки Він не міг бути абсолютно впевнений у цьому. У тому, що це дійсно хуліганська витівка. Що він дійсно тут один.
Гей, там! гукнув Стіан у бік гамірливого двигуна і скрипучих сидінь, що приїжджали і від'їжджали по сталевому тросу, який низько гудів у нього над головою.
І тут же пошкодував. Його крик луною відбився від гірського схилу, і він почув відлуння власного страху. Бо він злякався. Адже думки його не зупинилися на «злочині» й «один», а помчали далі, до тієї давньої історії. Він не замислювався про неї при світлі дня, але іноді, коли у нього була вечірня зміна, а лижників майже не було, вона виповзала з лісу разом із пітьмою. Це сталося в міжсезоння, однієї літньої ночі у кінці дев'яностих. Дівчинку, напевно, обпоїли десь у центрі й привезли сюди в наручниках і капюшоні, що насувався на очі, потім притягли від парковки вгору і зґвалтували в машинному залі, зламавши двері. Стіан чув, що пятнадцятирічна дівчинка була така маленька і худенька, що якщо вона була непритомна, то ґвалтівник або кілька легко могли донести її від парковки на руках. Лишалося сподіватися, що вона весь цей час була не при свідомості. Але Стіан чув іще, що дівчинку прибили до стіни двома величезними цвяхами за плечі під ключицями, щоб він або вони могли ґвалтувати її стоячи, майже не дотикаючись тілом до стін, підлоги та дівчинки. І через це поліція не знайшла ні слідів ДНК, ні відбитків пальців, ні волокон одягу. Але, може, це неправда. А ось що він точно знав, так це те, що дівчинку знайшли в трьох місцях: на дні озера Тріванн торс і голову, а в лісі коло траси Віллерлейпа половину нижньої частини тіла. Другу половину знайшли на березі озера Ауртьєрн. І саме через те, що дві останні частини тіла були знайдені на дуже великій відстані одна від одної і в різних місцях від місця злочину, поліція вважала, що злочинців було двоє. Але, окрім версій, у поліції більше нічого не було. Злочинців якщо вони були чоловіками, адже слідів сімені, які могли б це підтвердити, виявлено не було, так і не спіймали. Але голова й інші жартівники із задоволенням страхали молодих членів клубу перед їх першою нічною зміною на трасі Тріванн, що хтось чув, як у тихі ночі з лижного сараю долинають різні звуки. Жахливий крик, що глушить усе інше. І звуки від цвяхів, які забивають у дерево.