Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.
Тед кивнув.
Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.
А ви їх бачили?
Багато разів, але не тут. І девяносто девять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не зявляться, це все, про що я прошу. Зможеш?
Так.
Боббі, щось не так?
Ні.
Та його щось штрикнуло: не якась звязна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.
Впевнений?
Ага.
Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймні зі спокійним, сумлінням, не казати матері про цю частину своїх обовязків?
Так, не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю крихту материнської любові. Та йому подобався Тед подобалося відчувати його велику, теплу і шорстку долоню на своїй руці, подобався дотик його пальців, що на згинах стали майже ґудзуватими. Та й хіба це справжня брехня? Всього лише недомовка.
Справді впевнений?
«Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосіб почати», прошепотів внутрішній голос. Боббі не звернув на нього уваги.
Так, на всі сто, сказав Боббі. Теде, а ці типи небезпечні тільки для вас чи ще для когось?
Він думав про свою маму, та й про себе теж.
Для мене вони справді становлять серйозну загрозу. Що ж до інших більшості інших людей то, мабуть, ні. Хочеш, скажу тобі кумедну річ?
Звичайно.
Більшість людей не помічає їх, доки вони не підійдуть дуже, дуже близько. Так, ніби вони здатні заморочувати людей, як ота «Тінь» зі старої радіопєси.
Хочете сказати, вони якісь типу
На язику крутилося слово «надприродні», та чомусь воно ніяк не злітало з губ.
Що ти, зовсім ні.
Тед відмахнувся від запитання, ще перш ніж воно було вимовлене до кінця.
Коли тієї ночі Боббі довше, ніж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.
Існує безліч людей, і то зовсім звичайних, яких ми не помічаємо. Офіціантку, що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.
З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.
Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого багатьох людей, насправді відвертати погляд. Зводити невеличкі барєри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.
Не наближатися і не розмовляти з ними.
Навіть якщо вони до тебе заговорять, досить нетерпляче уточнив Тед.
Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?
Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше не бачать, а тоді біжи. Біжи, як вітер. Так, ніби за тобою чорти женуться.
І що ви робитимете? запитав Боббі, хоч і сам чудово знав. Може, він і не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. Ви втечете, чи не так?
Тед Бротіґен знизав плечима і осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббі.
Вирішу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, відчуття, що я маю останні кілька днів, відчуття, що ці люди близько мине.
А таке вже бувало?
І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приємніше?
Потім півгодини вони розмовляли про бейсбол і музику. Боббі вразило, що Тед не лише знає пісні Елвіса Преслі, а деякі з них йому навіть подобаються. Потім перейшли на страхи і надії Боббі, повязані з переходом у сьомий клас у вересні. Розмова була досить приємна, але за кожною темою Боббі відчував тінь ницих людей у жовтих плащах. Вони таїлися тут, у кімнаті Теда на третьому поверсі, як химерні, незримі тіні.
Аж коли Боббі вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.
Є дещо, на що тобі треба звернути увагу. Знаки, що мої мої старі друзі десь поблизу.
Які саме?
Коли блукатимеш містом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашніх тварин. Їх розклеюють на стінах, у вітринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сіра плямиста кішка з чорними вушками, білим нагрудником і загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч від бігля, на кличку Тріксі, любить дітей. Наші хочуть, щоб він повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пібоді-стрит, 77». Щось таке.
В сенсі? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашніх улюбленців? Думаєте
Думаю, більшості цих тварин взагалі не існує, відповів Тед. Його голос був сумний і стомлений. Навіть якщо є якесь маленьке, розмите фото, думаю, здебільшого все це просто вигадки. Гадаю, оголошення це спосіб передання інформації, хоч і не уявляю, чому б їм замість цього не піти в «Колонію» і не поговорити за печенею з картопляним пюре. Боббі, а куди твоя мама ходить на закупи?
У «На будь-який смак». Це поруч з агенцією нерухомості містера Бідермена.
А ти з нею ходиш?
Іноді.
Коли був молодший, Боббі кожної пятниці чекав маму в крамниці, читаючи телепрограму з полиці з пресою, поки вона не приходила. Боббі подобалися ці пообіддя, бо починалися вихідні, бо мама дозволяла йому штовхати візок, а він завжди уявляв, що це перегоновий автомобіль, а ще тому, що Боббі любив її. Та Тедові він нічого не розповів. Це було ще за царя Гороха. Боже, та йому було тільки вісім.
Придивися до дошок оголошень, які висять у супермаркетах біля каси, сказав Тед. Там ти побачиш багацько невеличких, написаних від руки оголошень на кшталт: «ПРОДАЮ АВТОМОБІЛЬ». Шукай ті, що пришпилені догори ногами. У місті є ще якісь супермаркети?
Є ще «A & P» за залізничним мостом, але мама туди не ходить. Каже, що мясник завжди пускає їй бісики.
Зможеш перевіряти дошку оголошень і там?
Аякже.
Добре, наразі дуже добре. А знаєш класики, що їх діти завжди малюють на тротуарах?
Боббі кивнув.
Шукай такі, біля яких накреслені зірки чи місяць, або і те, і те, переважно різною крейдою. А ще звертай увагу на хвости повітряних зміїв, що звисають з телефонних дротів. Не на самих зміїв, а тільки на їхні хвости. І
Тед замовк і насупився, замислившись. Коли він вийняв «Честерфілд» з коробки на столі і припалив, Боббі цілком тверезо, чітко і без найменшої тіні страху подумав: «Люди, він схибнувся. І то на всю голову».
Це точно і сумніву не підлягає. Боббі лише сподівався, що Тед такий же обережний, як і схиблений. Бо якщо мама почує, що він верзе, вона ніколи й близько не підпустить до нього Боббі. Або взагалі викличе людей з гамівними сачками або попросить старого доброго Дона Бідермена зробити це за неї.
Боббі, знаєш годинник на міській площі?
Аякже.
Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення найнадійніший орієнтир.
«Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».
Саме та
Боббі? це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. Боббі, ти нагорі?
ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи
Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.
«Вона здогадається, що ми щось задумали, розпачливо думав Боббі. У мене ж на обличчі написано».
Нічого, сказав Тед, нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.
Боббі вражено витріщився на нього.
«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»
Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.
Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.
Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.
То ти все-таки тут, сказала мама. Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?
Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.
Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.
Я не чула, як ти прийшов з вулиці.
Ти спала в себе на ліжку.
Як у вас справи, місіс Ґарфілд? поцікавився Тед.
Краще не буває.
Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.
Може, хочете пляшку шипучки? запропонував Тед. У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.
Дякую, дуже любязно з вашого боку, погодилася Ліз.
Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.
Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?
А це ідея.
Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в пятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.