Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.
Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля їхнє щастя а хто рятуватиме команду?»
Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.
Це тобі щось дало?
Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.
Ні, нарешті озвався він, все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й
Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.
Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.
Ні?
Ні.
Ніколи?
Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав ніч, коли він прокинувся і йому почулося, що вона плаче. Він нічого не відповів.
Поміркуй про це, сказав Тед, глибоко затягнувся і випустив хмарку диму. Хороші книжки призначені ще й для того, щоб над ними роздумували.
Добре.
«Володар мух» не дуже схожий на «Хлопців Гарді», правда ж?
Перед очима Боббі вмить чітко спалахнула картина, як Френк і Джо Гарді біжать по джунглях з саморобними списами, виспівуючи, що вбють кабана, а потім застромлять списи йому в задницю.
Боббі розреготався, а коли до нього приєднався і Тед, він зрозумів, що з хлопцями Гарді, Томом Свіфтом, Ріком Брантом і Бомбою, хлопчиком з джунглів, покінчено. «Володар мух» поклав їм край раз і назавжди. Боббі був дуже радий, що має дорослий читацький квиток.
Ні, сказав він, звичайно, не схожий.
Хороші книжки не відразу розкривають усі свої таємниці. Запамятаєш це?
Так.
Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?
Зміна теми була така несподівана, що Боббі на мить розгубився. Та потім, засміявшись, вигукнув:
Ще б пак, не те слово!
В голові швидко закружляли цифри. Боббі знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймні пятнадцять доларів до вересня, плюс те, що в нього вже є, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу і кілька газонів, які він викосить у себе на вулиці Чорт, можливо, він кататиметься на «Швіні» ще до Дня праці!
Що ви хочете, щоб я робив?
Ми маємо бути обережні, дуже обережні.
Тед мовчки обдумував щось дуже довго і Боббі злякався, що він знову почне говорити про якусь нісенітницю, яку спочатку відчуваєш під очними яблуками. Та коли Тед підвів очі, дивної порожнечі в них не було. Погляд був ясний і трохи винуватий.
Я ніколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разі, Боббі, я прошу тебе разом зі мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаєш, що це таке?
Звичайно, Боббі пригадався Саллі-Джон і його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм і витягати кроликів з капелюха. Фокусники обдурюють цим людей.
Якщо розглядати під таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?
Боббі похитав головою. Якщо відкинути блискітки і прожектори, звучало зовсім негарно.
Тед відпив ковток і витер піну з верхньої губи.
Боббі, твоя мама Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобі так не здається?
Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш ніж погоджуватися, спочатку обовязково розповів їй про будь-яке ваше завдання.
Тед Бротіґен кивнув головою.
Гадаю, все через те, що ви, коли переїжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але більше нічого не можу придумати.
Боббі думав, що Тед усміхнеться, та він тільки знову кивнув.
Можливо, річ саме в цьому. У всякому разі, Боббі, я б не хотів, щоб ти йшов проти маминої волі.
Звучало добре, але Боббі Ґарфілд не зовсім у це вірив. Якби Тед казав правду, то навіщо тоді окозамилення?
Скажи мамі, що в мене стали швидко втомлюватися очі. І це правда.
Ніби на підтвердження своїх слів, Тед підняв праву руку і заходився великим і вказівним пальцями масувати кутики очей.
Скажи їй, що я хочу, щоб ти щодня читав мені деякі статті з газет і за це я платитиму тобі долар на тиждень, або ж, як каже твій друг Саллі, один зелений.
Боббі кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успіхи в Кеннеді на попередніх виборах і які шанси у Флойда Паттерсона[4] перемогти в червні? Чи, може, про Блонді й Діка Трейсі для комплекту? Мама чи містер Бідермен з агенції «Рідне місто» могли б у це повірити, але не Боббі.
Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.
Що ще? спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. Що я маю робити насправді?
Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, відповів Тед.
За чим мені пильнувати?
За ницими людьми в жовтих плащах.
Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?
Ниці люди? Карлики? у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.
Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.
Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?
Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.
Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?
Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.
Я вас розумію, промовив Боббі.
Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.
У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони зявляться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.
А скільки цих типів? поцікавився Боббі.
Троє чи пятеро, а тепер, може, вже й більше, Тед знизав плечима. Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість усього лише камуфляж.
Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?
Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.
Марки? Моделі?
Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.
Тед похитав головою.
І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.
Ниці, сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.
Ниці, повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.
Вони мене відчувають, промовив Тед, і я їх теж. Що за світ!
Чого їм треба?
Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.
Певну річ, яка випадково в мене, промовив Тед. Давай на цьому і зупинимося.
Але вони не копи? Не федерали чи
Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?
Я знаю, що ви не поганий хлопець, заперечив Боббі, та румянець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.
Я не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.