Сталося воно, почав рицар, років так із шість тому Гостював у нас пан поет усю зиму й весну, на лютні грав, романси співав, поезії декламував. Князь Раймунд саме в Цінтрі розважався, на зїзді. Додому не поспішав, не було секретом, що в Цінтрі він коханку мав. А пані Анарієтта й пан Любисток Ха, Боклер це надто дивне місто, і красиве, любовного чару сповнене Та й самі відчуєте. Як у той час княгиня й пан Любисток відчули. І не помітили як, від віршика до віршика, від слова до слова, від компліменту до компліменту, квітки, погляду, зітхання Скажу коротко: обоє вони до близької пресупозиції перейшли.
Дуже близької? захихотіла Ангулема.
На власні очі мені бачити не довелося, сказав рицар сухо. А повторювати плітки бажання немає. Але ж, як ти, панно, скоріше за все, знаєш, кохання багато імен має, а тому відносна та справа, чи пресупозиція дуже близька, чи ні.
Кагір стиха пирхнув. Ангулема не мала що заперечувати.
Зустрічалися, продовжував Рейнар де Буа-Френ, княгиня з паном Любистком таємно десь зо два місяці, від Беллетейну до літнього Сонцестояння. Але забули про обережність. Понеслася звістка, заплескали дурні язики. Пан Любисток, не зволікаючи, на коня всівся й поїхав. Як виявилося, учинив розсудливо. Бо як тільки князь Раймунд із Цінтри повернувся, про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[36] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах увязнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[37] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце зїла[38]. Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.
На щастя. А князь помер?
Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.
Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.
Хоча князь, продовжив за мить, завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus[39], бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[40] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.
На бабі?! зареготала Ангулема.
На бабі?! зареготала Ангулема.
Правду кажучи Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.
Зрозуміло, що не в них, погодився серйозно Кагір. Утім, гадаю, великої жалоби за князем Раймундом не було, га? Під час розповіді мені здавалося
Що невірна дружина вам миліша, ніж зраджений чоловік, за звичкою перебив його вампір. Чи не з того приводу, що саме вона зараз тут і панує?
З цього приводу також, відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.
Тож можу розраховувати, промовив терпко відьмак, що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?
Можеш розраховувати. Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті, а за пані Анарієтту кожен тут себе вбити б дав.
Повернувся рицар правий
Із військової забави.
Мила не чекала,
Іншому віддала.
Гопца, гопца, ой-ля,
Ти військова доля!
Із придорожніх кущів, сполошені рицарським співом, із карканням зривалися ворони.
Незабаром вони виїхали з лісів просто в долину поміж горами, на вершинах яких біліли вежі замків, виразні на тлі синього з гранатовими смугами неба. Пологі схили гір, скільки бачило око, поростали рівнесенькими, наче військо, рядами акуратно пострижених кущів. Земля там була вислана жовтим і червоним листям.
Що то воно? Виногрона?
Так, винні грона, підтвердив Рейнар де Буа-Френ. Славетні лози долини Сансретур. Найкращі вина світу чавлять із грон, що тут дозрівають.
Факт, погодився Регіс, який, як завжди, розумівся на всьому. Уся справа у вулканічному ґрунті й тутешньому мікрокліматі, що забезпечує ідеальний річний баланс сонячних днів та опадів. Якщо до того додати ще й традицію, знання й дбайливість робітників виноградників, отримаємо результат у вигляді продукту найвищого класу й марки.
Ото ви добряче сказали, усміхнувся рицар. Марка саме воно. О, гляньте хоча б отуди, на той схил під замком. У нас замок дає назву виноградникам і підвалам глибоко під ним. Отой зветься Кастель Равелло, з його виноградників походять такі вина, як «Ервелюче», «Фьорано», «Поміно» й «Ест-Ест». Мусили чути. За барильце «Ест-Есту» платять стільки ж, скільки за десять барилець вина з Цідарісу чи з нільфгардських виноградників над Альбою. А отам, гляньте, скільки очі бачать інші замки й інші виноградники, чиї назви також не звучатимуть для вас як чужі: Верментіно, Торічелла, Кастельдаччія, Туфо, Санчерре, Нурагус, Короната, нарешті Корво Бьянко, ельфійською Гуін Кербін. Відчуваю, ті назви вам не чужі, га?
Не чужі, ха, скривилась Ангулема. Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я вам скажу, бо досвід маю: ригається воно однаково чи після «Ест-Есту», чи після яблучного.
Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, нині напємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.
Авжеж, Ґеральт махнув корчмареві. Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож зїмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.
Але ж нині переддень Йуле, пояснив шинкар, почувши його слова. Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас
Знаю, перебив його відьмак. А що нині в кухні мати традиція наказала?
Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.
Знаю, перебив його відьмак. А що нині в кухні мати традиція наказала?
Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.
Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того Що до того, Рейнаре?
Якщо яловичина, сказав за мить роздумів рицар, тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.
Чудовий вибір, кивнув корчмар. Радий прислужитися вашмосцям.
Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.
Аж ніяк! Рицар підняв вінок і відкинув його. Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених
Замовкни, Рейнаре.
Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.
Йуле, сказав Ґеральт, відставляючи кубок. Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!
Місяць, холодно й тверезо виправив його Рейнар. Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.
Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?
Небагато, погодився рицар, наливаючи. Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж памятаєш Свято Діжки? Білі трусики?
Ґеральт не відповів. Памятав.
Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. Сам вид його зачаровує. Памятаю, як усі остовпіли, коли його помітили, тоді, у жовтні. Кагір ану пригадаю який же він тоді вжив вислів?
Фігуристий замчисько, з подивом промовив Кагір. Хай мене, і справді фігуристий та оковтішний замчисько.
А добре княгиня живе, сказав вампір. Треба визнати.
Цілком ладний, сука, будиночок, додала Ангулема.
Палац Боклер, не без гордощів повторив Рейнар де Буа-Френ. Ельфійська будівля, лише трохи перероблена. Начебто самим Фарамондом.
Не начебто, заперечив Регіс. А попри сумніви. Стиль Фарамонда помітний уже на перший погляд. Достатньо лише глянути на оті вежі.
Увінчані червоною черепицею вежі, про які говорив вампір, вистрілювали в небо стрімкими білими обелісками, виростаючи з філігранної конструкції самого замку, що розширювалася донизу. Вид цей, як не крути, асоціювався зі свічками, з яких фестони воску стекли на майстерно вирізьблену підставку свічника.
Біля підніжжя Боклера, пояснив рицар Рейнар, лежить місто. Мур, зрозуміло, добудовано пізніше, бо ви ж знаєте, що ельфи міст мурами не оточували. Підженіть коней, мосьпанство. Дорога попереду далека. Боклер тільки виглядає близьким, гори змінюють перспективу.
Їдьмо.
Їхали швидко, випереджаючи мандрівників і вагантів, вози й двоколки, завантажені темними, наче замшілими гронами. Потім були галасливі, із запахом ферментованого соку вулички міста, похмурий парк, повний тополь, тисів, барбарису й самшиту. Потім клумби троянд, переважно сортів мультифлора й центифолія. Далі різьблені колони, арки та архівольти палацу, пахолки та лакеї в лівреях.