Тим, хто їх привітав, був Любисток, завитий та виряджений, наче принц.
Де Мільва?
Здорова, не хвилюйся. Сидить у кімнатах, які для неї приготували. Не хоче звідти виходити.
Чому?
Про те пізніше. А зараз ходімо. Княгиня чекає.
Просто з дороги?
Таким було її бажання.
Зала, куди вони увійшли, була повна людей, різнобарвних, наче райські птахи. Ґеральт не мав часу придивлятися. Любисток підіпхнув його до мармурових сходів, біля яких у гроні пажів і придворних стояли дві жінки, сильно виділяючись із натовпу.
Було тихо, але стало ще тихіше.
Перша з жінок мала гострий і кирпатий ніс, а проникливі блакитні очі блищали, наче в гарячці. Каштанове волосся мала запяте в майстерну, по-справжньому артистичну, укріплену оксамитовими стрічками зачіску, продуману до найменших нюансів, враховуючи й той ідеальний, схожий на півмісяць локон на лобі. Ліф декольтованої сукні іскрився тисячами блакитних і лілових смужок на чорному тлі, низ сукні був чорним, густо всіяним симетричним візерунком із маленьких золотих хризантемок. Шию й декольте наче складна будова чи й клітка охоплювало коштовними вигинами кольє шелаку, обсидіану, смарагдів і ляпіс-лазурі, що закінчувалося жадеїтовим хрестом, який майже ховався між невеличкими, підпертими тісним корсетом грудьми. Декольте-каро було великим і глибоким, відкриті вузькі плечі жінки не давали, здавалося, йому достатньої опори Ґеральт у будь-яку мить очікував, що сукня зсунеться з бюсту. Але та не зсувалася, утримувана в необхідній позиції таємним мистецтвом кравців та буфами широких рукавів.
Друга жінка дорівнювала першій за зростом. Мала на губах ідентичного кольору помаду. І на тому схожість закінчувалася. Та друга на коротко стриженому чорному волоссі носила сітчастий капелюшок, що спереду переходив у коротку, до кінчика маленького носика вуальку. Квітчастий мотив вуальки не маскував красивих, блискучих, сильно підкреслених зеленими тінями очей. Така само квітчаста вуаль прикривала скромнесеньке декольте чорної сукні з довгими рукавами, лише в кількох місцях, начебто випадкових, всіяної дрібним візерунком сапфірів, аквамаринів, гірського кришталю та золотих ажурних зірочок.
Її Ясновельможність княгиня Анна Генрієтта, упівголоса відізвався хтось за спиною Ґеральта. Преклоніть коліно, пане.
«Цікаво, котра з двох, подумав Ґеральт, із зусиллям згинаючи хворе коліно в церемоніальному поклоні. Обидві, щоб мене так зараза взяла, виглядають однаково по-князівськи. Та навіть по-королівськи».
Устаньте, пане Ґеральте, розвіяла його сумніви жінка з майстерною каштановою зачіскою й гострим носиком. Вітаємо вас і ваших приятелів у князівстві Туссан, у палаці Боклер. Ми раді, що можемо приймати осіб, які перебувають у такій шляхетній місії. А надто тому, що ви перебуваєте в приязних стосунках із милим нашому серцю віконтом Юліаном.
Любисток уклонився глибоко й розмашисто.
Віконт, сказала княгиня, відкрив нам ваші імена, розкрив характер та мету вашого походу, розповів, що привело вас у Туссан. Розповідь та зворушила наше серце. Ми були б раді порозмовляти з вами під час приватної аудієнції, пане Ґеральте. Утім, ту справу треба трохи відкласти, бо тяжіють на нас державні обовязки. Закінчено збір винограду, традиція наказує нам узяти участь у Святі Діжки.
Друга жінка, та, що у вуалі, нахилилася до княгині й щось їй швидко прошепотіла. Анна Генрієтта глянула на відьмака, усміхнулася, облизнулася.
Волею нашою є, вона підвищила голос, аби з віконтом Юліаном біля Діжки служив нам пан Ґеральт із Рівії.
Групкою придворних і рицарів пробіг шумок, наче шепіт сосен під подихом вітру. Княгиня Анарієтта подарувала відьмакові черговий поволочистий погляд і вийшла із зали разом зі своєю подругою й учтою пажів.
На грім і блискавку, прошепотів Рицар Шахівниці. Оце так справи! Величенька вам випала честь, пане відьмак.
Я не дуже зрозумів, у чому справа, зізнався Ґеральт. Яким же то чином повинен я прислужити Її Високості?
Її Милості, виправив, підходячи, жовіальний мосьпан зі статурою кондитера. Даруйте, пане, що втручаюся, але в даних циркумстанціях[41] я мушу те вчинити. Ми тут, у Туссані, вельми шануємо протокол і традиції. Я Себастіан Ле Гофф, камергер і палантин.
Дуже радий.
Офіційним і протокольним титулом пані Анни Генрієтти, камергер не лише виглядав, наче кондитер, а навіть пахнув глазурю, є «Ваша Ясновельможність». Неофіційним «Ваша Милість». Фамільярним, поза двором «пані княгиня». Але звертатися завжди слід «Ваша Милість».
Дякую, запамятаю. А та, друга жінка? Як я маю титулувати її?
Її офіційний титул звучить «Достойна», поважно повчав камергер. Але звернення «пані» можливе. Це родичка княгині, а зветься вона Фрінгілла Віго. Згідно з волею Її Милості, саме їй, пані Фрінгіллі, ви маєте прислужитися біля Діжки.
А в чому полягає те прислужування?
Нічого важкого. Зараз я вам поясню. Бачте, ми вже багато років використовуємо механічні чавилки, але ж традиція
У дворі стояв гамір і завзятий писк дудок, дика музика сопілок, запальний брязкіт тимпанів. Навколо поставленої на підвищення діжки танцювали й викобенювалися виряджені у вінки скоморохи й акробати. Двір і галерея були повні людей: рицарів, дам, придворних, багато вдягнених містян.
Камергер Себастіан Ле Гофф підняв угору обвиту лозою палицю, тричі стукнув нею об поміст.
Хо-хо! крикнув. Шляхетні пані, панове й рицарі.
Хо-хо! відповів натовп.
Хо-хо! Ось давній звичай! Хай даровано нам буде виноградне гроно! Хо-хо! Хай дозріває на сонці!
Хо-хо! Нехай дозріває!
Хо-хо! Нехай придавлене ферментується! Нехай набирає сили й смаку в діжках! Нехай смачно ллється в келихи та йде до голів, на добру славу Її Ясновельможності, чарівних пані, шляхетних рицарів і робітників виноградників!
Хо-хо! Нехай ферментується!
Камергер Себастіан Ле Гофф підняв угору обвиту лозою палицю, тричі стукнув нею об поміст.
Хо-хо! крикнув. Шляхетні пані, панове й рицарі.
Хо-хо! відповів натовп.
Хо-хо! Ось давній звичай! Хай даровано нам буде виноградне гроно! Хо-хо! Хай дозріває на сонці!
Хо-хо! Нехай дозріває!
Хо-хо! Нехай придавлене ферментується! Нехай набирає сили й смаку в діжках! Нехай смачно ллється в келихи та йде до голів, на добру славу Її Ясновельможності, чарівних пані, шляхетних рицарів і робітників виноградників!
Хо-хо! Нехай ферментується!
Нехай прийдуть Красиві!
З адамашкових наметів на протилежних кінцях подвіря зявилися дві жінки княгиня Анна Генрієтта та її чорноволоса супутниця. Обидві були щільно закутані в багряні плащі.
Хо-хо! камергер ударив палицею. Нехай прийдуть Молоді!
«Молоді» були навчені й знали, що треба робити. Любисток підійшов до княгині, Ґеральт до чорноволосої, яку, як знав уже, звали Достойною Фрінгіллою Віго.
Обидві жінки одночасно відкинули плащі, а натовп вибухнув оваціями. Ґеральт сковтнув слину.
Жінки мали на собі білі, тонесенькі, наче павутинки, сорочки на тонесеньких бретельках, і сорочки ті навіть до стегон не доходили. А ще тісні трусики з оборками. І нічого більше. Навіть прикрас. Також були вони босими.
Ґеральт узяв Фрінгіллу на руки, а вона досить охоче обійняла його за шию. Ледь відчутно пахла вона амброю й трояндами. І жіночістю. Була теплою, і тепло те проникало, наче стріла. Була мякою, і мякість та обпалювала й дражнила пальці.
Вони донесли жінок до діжки, Ґеральт Фрінгіллу, а Любисток княгиню, допомогли їм зійти на виноградні грона, що вгиналися під ногами й бризкали соком. Натовп заревів:
Хо-хо!
Княгиня й Фрінгілла поклали одна одній руки на плечі, допомагаючи собі втримувати рівновагу на гронах, у які провалилися аж по коліна. Мякоть прискала й бризкала. Жінки, ідучи по колу, топтали виноградні грона, хихочучи, наче підлітки. Фрінгілла цілком непротокольно підморгувала відьмакові.
Хо-хо! кричав натовп. Хо-хо! Нехай ферментується!
Чавлені грона бризкали соком, мутна мякоть булькотіла й рясно пінилася біля колін давильниць.
Камергер ударив палицею в дошки помосту. Ґеральт і Любисток підступили й допомогли жінкам вийти з діжки. Ґеральт бачив, що Анарієтта, коли Любисток брав її на руки, укусила поета за вухо, а очі її небезпечно блищали. Йому й самому здавалося, наче губи Фрінгілли торкнулися його щоки, але голову він би на те не поставив, чи було воно навмисно чи випадково. Виноградний сік сильно пах, ударяв у голову.
Він поставив Фрінгіллу на поміст, загорнув у багряний плащ. Фрінгілла швидко й сильно потиснула його долоню.
Ці давні традиції, прошепотіла, можуть надихати. Правда?
Правда.
Дякую тобі, відьмаче.
З усією приємністю з мого боку.
Не з усією. Запевняю тебе, не з усією.
Налий, Рейнаре.
За сусіднім столиком проводили чергове зимове ворожіння, що полягало в киданні зрізаної довгою спіральною стрічкою шкірки яблука й відгадуванні імені майбутнього судженого з форми, у яку шкірка ляже. Шкірка за кожним разом лягала в «S». І все ж веселощам не було кінця.
Рицар налив.
Виявилося, що Мільва, сказав відьмак замислено, була здоровою, хоча на ребрах усе ще носила повязку. Але сиділа вона в кімнаті й відмовлялася виходити, нахрін не бажаючи вдягати подаровану їй сукню. Справа йшла до протокольного скандалу, але ситуацію зумів розрядити всевідаючий Регіс. Процитувавши з дюжину прецедентів, він змусив камергера, аби лучниці принесли чоловічий одяг. Ангулема ж натомість із радістю позбулася штанів, верхових чобіт та онуч, а сукня, мило й гребінець перетворили її на цілком гарну дівчину. Та й усім нам, що тут приховувати, дуже підняли настрій лазня й чисте вбрання. Навіть мені. Тож на аудієнцію ішли ми в настрої цілком непоганому
Перервися на хвильку, мотнув головою Рейнар. Ідуть до нас справи. Хо-хо, та й до того ж не один, а два виноградарі! Малатеста, наш клієнт, привів приятеля І конкурента. Дивина та й годі!
Той другий це хто?
Виноградник Помероль. Вино їхнє, «Коте-де-Блессюр», ми саме пємо.
Малатеста, управитель виноградника Верментіно, помітив їх, помахав, наблизився, ведучи товариша чоловіка з чорними вусиками й буйною чорною бородою, що більше личила б розбійникові, а не урядникові.
Виноградник Помероль. Вино їхнє, «Коте-де-Блессюр», ми саме пємо.
Малатеста, управитель виноградника Верментіно, помітив їх, помахав, наблизився, ведучи товариша чоловіка з чорними вусиками й буйною чорною бородою, що більше личила б розбійникові, а не урядникові.
Дозвольте представити панам, указав на бороданя Малатеста, пана Алкіда Ферабраса, управителя виноградника Помероль.