Знайшов Любистка в рицарській залі. Поет мав на голові карміновий берет, великий, наче буханець петльованого хліба, а на тілі підібраний у тон дублет, багато гаптований золотою ниткою. Сидів він на карло з лютнею на коліні й недбалими кивками реагував на компліменти дам і придворних, які його оточували.
Анни Генрієтти, на щастя, на горизонті не було видно. Тож Ґеральт без вагання зламав протокол і сміливо перейшов до дій. Любисток помітив його відразу.
Мосьпанство, він надувся й воістину по-королівськи махнув рукою, прошу залишити нас самих. Слуги нехай також віддаляться!
Плеснув у долоні, і раніше, ніж відлуння того плескоту відзвучало, вони вже опинилися в рицарській залі сам на сам з обладунками, картинами, панопліями й сильним запахом пудри, що лишився після дам.
Файна забава, оцінив без великої злостивості Ґеральт, так оце їх ганяти, га? То мусить бути миле відчуття: віддавати накази одним владним жестом, одним плесканням у долоні, одним монаршим нахмуренням брів. Дивитися, як вони відступають задом, наче раки, згинаються перед тобою в уклонах. Файна забава. Правильно, пане фаворит?
Любисток скривився.
Тобі йдеться про щось конкретне? запитав кисло. Чи просто потеревенити?
Ідеться мені про щось дуже конкретне. Настільки сильно, що сильніше неможливо.
То кажи, я слухаю.
Ми потребуємо трьох коней. Для мене, Кагіра й Ангулеми. І двох запасних. Разом то три добрі скакуни й двоє вючних. Вючних ну, можуть то бути й мули навантажимо провіантом і фуражем. Настільки-но твоя княгиня тебе, сподіваюся, цінить, га? Заслужив ти в неї на стільки-но, маю сподівання?
Із тим не буде жодної проблеми. Любисток, не дивлячись на Ґеральта, заходився налаштовувати лютню. Дивує мене тільки твій поспіх. Сказав би я, що дивує мене також настільки ж сильно і твій дурнуватий сарказм.
Із тим не буде жодної проблеми. Любисток, не дивлячись на Ґеральта, заходився налаштовувати лютню. Дивує мене тільки твій поспіх. Сказав би я, що дивує мене також настільки ж сильно і твій дурнуватий сарказм.
Поспіх тебе дивує?
А ось так от. Жовтень закінчується, а погода помітно псується. Будь-якого дня на перевалах випаде сніг.
Тебе дивує поспіх, покивав відьмак. Але добре, що ти мені нагадав. Забезпеч нас також теплим одягом, Любистку. Хутрами.
Я думав, повільно промовив поет, що ми перечекаємо зиму тут. Що залишимося тут
Хочеш, рубанув Ґеральт, не задумуючись, то зоставайся.
Хочу, Любисток раптом встав, відклав лютню. І зостаюся.
Відьмак голосно втягнув повітря. Мовчав. Дивився на гобелен, на якому було зображено битву титана з драконом. Титан, упевнено стоячи на двох лівих ногах, намагався виламати драконові щелепу, а дракон не виглядав радісним.
Зостаюся, повторив Любисток. Я кохаю Анарієтту. А вона кохає мене.
Ґеральт усе ще мовчав.
Будете мати ваших коней, продовжив поет. Для тебе накажу приготувати породисту кобилку на імя, зрозуміло, Плітка. Ви будете екіпіровані й тепло одягнені, вам видадуть провіант. Але я щиро раджу зачекати до весни. Анарієтта
Чи я правильно чую? Відьмак нарешті віднайшов голос. Чи не підводить мене слух?
Ну, розум, огризнувся трубадур, ти точно маєш потьмарений. Щодо інших відчуттів не можу сказати. Повторюю: ми кохаємо одне одного, Анарієтта і я. Я залишаюся в Туссані. З нею.
Як хто? Коханець? Фаворит? А може, князь-консорт?
Формально-правовий статус мене в принципі не цікавить, щиро визнав Любисток. Але не можна нічого виключати. Навіть одруження.
Ґеральт знову помовчав, вивчаючи битву дракона з титаном.
Любистку, сказав нарешті. Якщо ти пив, то протверезій. Якщо не пив, то напийся. Тоді поговоримо.
Я не дуже розумію, нахмурився Любисток, чому ти так говориш.
А ти трохи подумай.
І що? Тебе так схвилював мій звязок з Анарієттою? Хотів би ти, може, апелювати до мого розуму? Та облиш. Я все обдумав. Анарієтта мене кохає
А відоме тобі, перервав його Ґеральт, таке прислівя: княжа ласка на рябому коні їздить? Навіть якщо та твоя Анарієтта не легковажна, а легковажною вона, уже вибач мені щирість, виглядає, то
То що?
Тільки в казках княгині повязують свою долю з музиками.
По-перше, надувся Любисток, навіть такий простак, як ти, мусив би чути про морганатичні шлюби. Тобі що, навести приклади з історії давньої або нової? По-друге, тебе це напевне здивує, але я аж ніяк не з низів. Мій рід, де Леттенхофи, ведеться від
Слухаю я тебе, знову перервав його Ґеральт, злостячись, і огортає мене здивування. Чи це насправді мій приятель Любисток теревенить про таку дурню? Чи це насправді мій приятель Любисток остаточно втратив розум? Чи це Любисток, якого я знав як реаліста, зараз ні з того ні з сього починає жити у сфері ілюзій? Розплющ же очі, кретине!
Ага, повільно промовив Любисток, стискаючи губи, що за цікава зміна ролей. Я тепер сліпець, а ти раптом став уважним і пильним спостерігачем. Зазвичай же бувало навпаки. І що ж то, цікаво, із таких помітних справ я не роздивився? Га? На що я, по-твоєму, маю оце тепер розплющити очі?
Хоча б на те, процідив відьмак, що твоя княгиня зіпсута дитина, з якої виросла нахаба й буфонка. На те, що дала вона тобі доступ до своїх принад винятково через захоплення новизною, і вижене тебе геть, ледь зявиться новий музика з новішим і більш захопливим репертуаром.
Дуже низьке й вульгарне те, що ти говориш. Сподіваюся, ти це розумієш?
Я розумію, що ти не розумієш. Ти шаленець, Любистку.
Поет мовчав, гладячи гриф лютні. Потім, витримавши паузу, він заговорив.
Ми вирушили з Брокілону, почав повільно, з божевільною місією. Пішли на шалений ризик, кинулися в навіжену й позбавлену найменшого шансу на успіх погоню за міражем. За марою, сонною облудою, за безумним маренням, за абсолютно нездійсненним ідеалом. Кинулися ми в погоню, наче дурні, наче варяти. Але я, Ґеральте, не промовив і слова скарги. Не назвав тебе шаленцем, не висміював. Бо були в тобі надія і любов. Вони керували тобою в тій шаленій місії. Зрештою, як і мною. Але я вже наздогнав міраж і мав стільки-то щастя, що сон здійснився, а марення сповнилося. Моя місія скінчилася. Я знайшов те, що так важко знайти. І маю намір це зберегти. Це має бути шаленством? Шаленством було б, якби я кинув це, випустив із рук.
Ґеральт мовчав настільки ж довго, як і Любисток перед тим.
Чиста поезія, сказав нарешті. А в ній тебе неможливо спростувати. Не скажу вже ні слова. Ти вибив мої аргументи. За допомогою, визнаю, аргументів цілком точних. Бувай, Любистку.
Бувай, Ґеральте.
Палацова бібліотека й справді була величезною. Зала, у якій вона розташовувалася, щонайменше вдвічі перевищувала за розміром залу рицарську. І мала скляний дах. Завдяки цьому було тут світло. Утім, Ґеральт підозрював, що через те влітку бувало тут страшезно спекотно.
Проходи між полицями й стелажами були вузенькими й тісними він ішов обережно, аби не скинути книжки. Мусив також переступати томи, покладені на підлозі.
Я тут, почув.
Центр бібліотеки було поховано під книжками, укладеними в стоси й купи. Багато їх лежало цілком безладно поодинці або в мальовничих купах.
Сюди, Ґеральте.
Він пірнув у книжкові каньйони та ущелини й знайшов її.
Вона стояла навколішки серед розкиданих інкунабул, гортаючи сторінки та розкладаючи книжки. Мала на собі скромну сіру суконьку, задля зручності трохи підтягнену вгору. Ґеральт відзначив, що її вигляд надзвичайно привабливий.
Не переймайся отим балаганом, сказала вона, витираючи піт передпліччям, бо на долонях мала тонкі, брудні від пилу шовкові рукавички. Тут саме триває інвентаризація й каталогізація. Але на моє побажання працю перервали, аби я могла побути в бібліотеці сама. Коли працюю, не терплю чужого погляду на потилиці.
Перепрошую. Мені піти?
Ти не чужий. Вона легенько примружила зеленкуваті очі. Твій погляд мені приємний. Не стій так. Сідай отут, на книжках.
Він усівся на «Описі світу», виданому in folio.
Цей бардак, Фрінгілла розмашистим жестом указала навкруги, неочікувано полегшив мені працю. Я зуміла дістатися до томів, які завжди лежать десь на дні, під сподом, під горою, яку й не зрушити. Княжі бібліотекарі титанічними зусиллями розібрали завали, завдяки чому денне світло побачили деякі коштовності письменництва, справжнісінькі білі ворони. Глянь. Ти колись бачив щось таке?
«Speculum aureum»? Бачив.
Вибач, я забула. Ти багато що бачив. То мав бути комплімент, не сарказм. А глянь ось на це. Це «Gesta Regum». З цього ми почнемо, аби ти насправді зрозумів, хто така твоя Цірі й чия кров тече в її венах Обличчя в тебе зараз іще кисліше, ніж зазвичай, знаєш? Що тому причиною?
Любисток.
Розповідай.
Він розповів. Фрінгілла вислухала, сидячи на стосі книжок та поклавши ногу на ногу.
Що ж, зітхнула, коли він закінчив. Признаюся, я сподівалася на щось подібне. Як я помітила, Анарієтта давно вже виказує ознаки закоханості.
Закоханості? пирхнув він. Чи великопанської фанаберії?
Ти, глянула вона на нього проникливо, здається, не віриш у щире й чисте кохання?
Моя віра, відрізав він, аж ніяк не є предметом дебатів і справи не стосується. Ідеться про Любистка та його дурнуваті він урвав себе, втративши раптом упевненість.
Із коханням, повільно промовила Фрінгілла, наче з нирковими болями. Поки не прийде напад, ти навіть не уявляєш собі, що воно таке. А коли тобі про те розповідають, не віриш.
Щось у цьому є, погодився відьмак. Але є й різниця. Від ниркових болів розум не оберігає. Але й не лікує.
Кохання насміхається з розуму. І в тому його привабливість і краса.
Скоріше, дурість.
Вона встала, підійшла до нього, знімаючи рукавички. Очі її були темними й глибокими під заслоною вій. Пахла вона амброю, трояндами, бібліотечним пилом, зотлілим папером, суриком і друкарською фарбою, горіховими чорнилами, стрихніном, яким намагалися труїти бібліотечних мишей. Запах той мав дуже мало спільного з афродизіаком. Тим дивнішим було, що він діяв.
Не віриш, сказала вона зміненим голосом, у раптовий імпульс? У різкий потяг? У зіткнення болідів, що летять колізіонними траекторіями? Не віриш у катаклізм?
Вона витягнула руку й торкнулася його плеча. Він торкнувся її плечей. Обличчя ще зближалися повільно, чуйно й з напругою, губи поєдналися також обережно й легенько, наче боячись сполохати якусь дуже лякливу істотку.
А потім боліди зіткнулися й дійшло до катаклізму.
Вони впали на стос фоліантів, і ті розїхалися під їхньою вагою на всі боки. Ґеральт устромив ніс у декольте Фрінгілли, обійняв її сильно й підхопив під коліно. Підтягти сукню вище від талії йому заважали всілякі книжки, зокрема сповнені майстерних ініціалів та ілюмінацій «Життя пророків», а також «De haemorrhoidibus», цікавий, хоча й контраверсійний медичний трактат. Відьмак відіпхнув волюмини вбік, нетерпляче шарпнув сукню. Фрінгілла охоче підвела стегна.