Розмірковувати можна скільки завгодно. Пояснення Полиніна, як слід було чекати, вище керівництво не сприйняло. На нього накричали по телефону, і пощастило, що цього разу обійшлося без догани, усної чи письмової. Майор зібрав офіцерів і виписав чортів, більше випускаючи пару, ніж очікуючи реальних результатів. Проте Орлов у своїй звичній манері жодних наказів не чекав.
Він сам прийняв рішення.
За дві години село Купки було оточене його автоматниками.
Кількох чоловіків не розбираючи, просто тих, на кого показав капітан, витягнули, у чому були, з хат і розстріляли на місці за пособництво бандитам. Ефект вийшов блискавичний: якась перелякана жіночка прибігла до пана-товариша офіцера й попросила слізно не чіпати всіх підряд. Указала на тих односельців, які справді підтримують звязки з лісовими хлопцями. Отих, каже, беріть, чого іншим, невинним, через них страждати.
Він сам прийняв рішення.
За дві години село Купки було оточене його автоматниками.
Кількох чоловіків не розбираючи, просто тих, на кого показав капітан, витягнули, у чому були, з хат і розстріляли на місці за пособництво бандитам. Ефект вийшов блискавичний: якась перелякана жіночка прибігла до пана-товариша офіцера й попросила слізно не чіпати всіх підряд. Указала на тих односельців, які справді підтримують звязки з лісовими хлопцями. Отих, каже, беріть, чого іншим, невинним, через них страждати.
Серед названих була Ярина Голяк.
Швидко провівши там, на місці, перший допит і особисто зламавши дівчині кілька пальців на руках кованою підошвою чобота, Орлов звелів доправити її в Луцьк, де з нею хай уже розбираються ті, кому належить. Усіх родичів Ярини за наказом капітана вигнали без речей, дозволивши тільки вдягнутися й узяти гроші, у кого є. Запхали у вантажівки й теж вивезли чекало відселення, такі речі вирішувалися дуже швидко.
Наступного дня Михайло Голяк, нібито мирний залізничник, сам прийшов до Полиніна, попросив відпустити своїх, передусім Ярину. Натомість зізнався: далі працює на підпілля, має завдання легалізуватися.
У своїй практиці майор подібні випадки вже мав. Тому не здивувався, лише зацікавився. Звичайно, Голяк підставив себе, бо прийшов у відділ НКВС серед білого дня, не криючись, і його могли побачити. Проте сам Михайло й підказав відповідь: за сестру клопочеться, то ж кому треба стане відомо. Не міг же він сидіти біля жінки, знаючи, що сталося з родичами. Погодившись, Полінин, тим не менше, звелів йому більше так відкрито не зявлятися. Далі з ним триматимуть звязок, але отак, відразу, ніхто нікого не відпустить. Голяк повинен це зрозуміти, і торгуватися нема смислу.
Коли той пішов, майор зачинився в кабінеті й почав думати, яку користь міг би мати з новоспеченого агента. Сам Голяк лише одна ланка, і не найважливіша. Ланцюг, який може потягнуся, напевне, має обмежену довжину. Конспірація в підпіллі була на вищому рівні, тут Полинін віддавав бандитам належне. Не виключено також візит Голяка та його зізнання можуть бути частиною плану їхньої Служби безпеки. Складну комбінацію, яка передбачає засилання шпигуна, відкидати не варто. Та все ж майор давав цьому припущенню мінімальний шанс. Швидше за все, Орлов своїми діями спровокував Голяка, сам того не розуміючи. Аби не капітан, глибоко законспірований ворог і далі сидів би під боком. Не єдиний та на одного менше.
Полинін звелів узяти Голяка під нагляд, щоб усе ретельно перевірити. Водночас треба зробити так, аби тримати його на короткому повідку й сильніше затягнути зашморг. Тож частину родичів, нічого не кажучи, відпустили. Тих, кого лишили, перевели до інших заручників. Їх узяли ще раніше, теж у відповідь на одну з бандерівських акцій. Так майор переконав свого нового агента з ним рахуються, він має тепер сам довести, наскільки може стати корисним. Ярину тим часом залишили в тюрмі, проте мордувати допитами перестали. Полинін пообіцяв згодом улаштувати дівчину в лікарню, теж при вязниці, бо з нею ситуація особлива, і Михайло мусить визнати: таки має романси з бандитом, як не крути.
У відповідь Голяк пояснив: відомості передає особисто хорунжому Східняку, від нього приходять звязкові. І Федора Полиніна зацікавив незвичний псевдонім. Запитав, чи знає Михайло про хорунжого більше. Почув у відповідь не дуже багато, та особистість усе ж прикметна. Справді, звідкись із тієї України, здається, з Полтавщини. Гуляють чутки, до війни служив у радянській міліції, за щось судили, розжалували, посадили в тюрму чи табір, хтозна. Потім якимось дивом потрапив до УПА, досить скоро здобув пошану, ходив минулої осені рейдом кудись на східні терени. Командує летючою групою, яка розходиться й сходиться в потрібний момент заради мобільності. Ну, щоб важче зловити.
Якби не згадка про міліцію, майор знизав би плечима. Тактика не нова, нічим особливим цей Східняк не вирізняється. Ганяти його, як інших. Але дивна історія хорунжого зацікавила. І, узявши невеличку паузу, Полинін вирішив дізнатися, хто ж ховається під таким псевдонімом. Часто справжніх прізвищ та імен своїх побратимів вояки й підпільники не знали. Тим більше, якщо не були знайомі близько. А Голяк твердив: упізнає Східняка, як зустріне. Проте як його звати, чорт знає
Чорт не чорт.
Та майор затявся.
Чорт не чорт.
Та майор затявся.
Виявляється, отриманих відомостей вистачило, аби на запит відповіли. Не так багато міліціонерів на Полтавщині до війни потрапляли під суд і діставали терміни. І Полинін отримав секретним пакетом оригінал кримінальної справи Максима Коломійця, котрий на ґрунті ревнощів у стані алкогольного спяніння застрелив старшого за званням, свого безпосереднього начальника.
Побутовий кримінал.
Голяк, як і обіцяв, упізнав Східняка на фото. Отже, колишній радянський міліціонер, який ще й був кандидатом у члени партії, тепер запеклий ворог влади й воює на боці бандитів, націоналістів та німецьких прислужників. На рівному місці з людиною подібних змін не відбувається. Тож Полинін відразу вирішив копнути ще глибше.
Убивство на ґрунті ревнощів. Через жінку. Ну, пішла від нього до старшого офіцера, буває. Навіть від старших до молодших ідуть, тут уже майор має особистий досвід та власну історію. Аби не Клавдія та її подвиги, Полиніну б досить було виявлення не просто бандита, а й зрадника Батьківщини.
Він через свої контакти в СМЕРШі, бо так надійніше й швидше, зробив запит на Оксану Коломієць.
Загинула на початку війни. До того жила в Києві. Чому ж перебралася звідти в глухий, хай і курортний Миргород? Отак. Батько в неї петлюрівець. Усе ясно.
Аби зібрати відомості докупи, майору знадобилося майже два тижні. Удалося прискорити процес, бо пояснив у розлогому рапорті, якого запеклого, давнього, зачаєного ворога виявив у бандитських лавах. Серед документів, підшитих до справи, не останнє місце посів і рапорт героїчно полеглого в бою з німцями влітку сорок третього майора Єрмолова. Він мав змогу опитати бійців диверсійної групи, до складу якої входив Коломієць і яку в той період закинули сюди, на Волинь, у німецький тил. Дотепер його вважали зниклим безвісти. Хоч і мали відомості зрадив, щойно група висадилася й приземлилася. Ось коли звісточка зявилася.
Майор Полинін не мав наміру афішувати свій особистий інтерес у полюванні на хорунжого Східняка. Та все ж офіцерам повідомив про пріоритет: знищення найактивніших командирів так званої Української повстанської армії всіма силами й засобами. Тож Максим Коломієць, міліціонер-зрадник, лишається поки головним кандидатом.
Рапорт, якого він вимагав від Нечаєва, стосувався, зокрема, й оперативного плану «Біла ніч». Так Полинін його зашифрував.
Утікача били троє на очах у всіх мобілізованих.
Збірний пункт, обладнаний у довоєнному корівнику, більше нагадував не місце, де збирають майбутніх вояків, а табір для військовополонених. Укопані по периметру деревяні стовпи, колючий дріт, охорона із собаками. Хіба нема вишок із кулеметними гніздами, але й без того вже від одного погляду на це місце охоплювало відчуття безнадії.
Мирон Чотар, простоволосий, у перешитому з німецької шинелі пальті, ватяних штанях, старому сірому плетеному светрі й брудних кирзових чоботях, мовчки, як і решта чоловіків різного віку, дивився на екзекуцію, влаштовану солдатами посеред невеличкого плацу. Щойно невдаху почали гамселити, він зловив себе на думці йому чомусь байдуже. Він не відчував чужого болю, та й до свого з деяких пір ставився не так, як раніше, до війни. Зовсім молодим намагався краще вийти з бійки, які в них у селі траплялися часто, аніж безоглядно кидатися з кулаками. Натомість дуже переймався, коли батько спяну стукне маму, і та тікає, щоб діти не бачили насильства та сліз. Потім, наступного ранку, батьки не дивилися одне на одного, тато сидів сам не свій і щось бурчав собі під ніс, зясовуючи, хто ж цього разу допік.
Словом, замолоду Чотар був мирною людиною, і війна прогнозовано все поміняла. Він навчився триматися так, ніби все довкола відбувається не з ним. Головне вижити, вислизнути, не потрапити ні в чиї руки, не опинитися перед непростим вибором. Мирон не любив приймати складних рішень, хоч і від цього втекти не вдалося.
Не так давно це сталося.
Ну його
Чотар нічого не знав про відчайдуха, котрий єдиний з усієї, як тут казали, команди спробував вирватися, скориставшись першою ж нагодою. Русявого круглолицього парубка разом зі ще кількома загнали в їхню колону вночі. Мобілізованих уже давно не збирали й не водили вдень, бо їхні колони справляли на людей гнітюче враження. Видовище справді було не героїчне. Їх збирали, виловлювали та доправляли на збірні пункти для подальшої служби в армії, що саме по собі не горе, бо відповідає військовому стану. Проте виглядало це все, як ніби підневільних женуть насильно, вони злочинці, а враховуючи обставини військові, що саме по собі нічого хорошого не обіцяло. Тож, як чув краєм вуха Мирон, надійшло розпорядження аж від політуправління Першого українського фронту: мобілізованих вести на збірні пункти в нічний час доби. Це ще коли самого не викликали
Русявий поводився дуже дивно. Так, ніби поставив хрест на житті й навмисне наривався на кулю. Втечу не готував довго, хоча напевне обдумав. Не особливо й ховався, справедливо вважаючи його тут ніхто не викаже, жоден не попередить вартових криком. Рано-вранці скористався гармидером, спричиненим наказом офіцера шикуватися, ковзнув до колючої огорожі. Ліг на землю і, допомагаючи собі руками, підкотився під дротом. Можливо, така зухвалість сама по собі справила ефект димової завіси ніхто з охоронців не чекав подібного. Утім, до честі мобілізованих, вони самі швидко стали в ряд, щоб затулити втікача собою й дати йому тим самим бодай трохи фори.