Названі зміни можуть свідчити також і про «шкірні хвороби». Як підліткові вугри часто зумовлюють утворення довічних шрамів, так і в дерев ураження попелицею призводить до утворення шерехатої поверхні. Тоді виникають уже не зморшки, а тисячі маленьких кратерів та пустул, які не зникають протягом усього життя. У хворобливих екземплярів з них розвиваються гнійні, мокрі рани, що заповнюються бактеріями та чорніють. Отож, шкіра не тільки в нас є дзеркалом душі (чи то доброго самопочуття).
Старі дерева виконують для екосистеми лісу ще одну особливу функцію. У Центральній Європі вже не залишилося жодних правікових лісів, вік найстаріших розлогих лісових насаджень становить 200300 років. Поки ці заповідники знову перетворюватимуться на віковічні ліси, треба розуміти роль дійсно старих дерев. А для цього гляньмо на західне узбережжя Канади. Там доктор Зоє Ліндо з Університету Мак-Гілла в Монреалі досліджувала ялини ситхінські з мінімальним віком 500 років. Тільки на таких старих екземплярах учена знайшла велику кількість моху на гілках і розвилинах. На зеленому настилі оселилися ціанобактерії, що виловлювали з повітря азот і перетворювали його таким чином, щоб він ставав придатним для дерев. З дощовими опадами це природне добриво вимивалося вниз і ставало приступним для коріння. У такий спосіб старі дерева удобрюють ліс і допомагають своєму потомству стартувати з кращих позицій. Адже ті ще не здатні обростати мохом, оскільки він росте дуже повільно й досягне кори тільки через кілька десятиліть{21}.
Окрім шкіри та зеленого покриву, існують ще й інші тілесні зміни, що вказують на вік дерев. Наприклад їхня крона, і тут можна провести паралель навіть зі мною. На маківці моє волосся стає зовсім ріденьким і більше не росте, як замолоду. З найвищими гілками крони все відбувається так само. З певного часу, приблизно у віці ста-трьохсот років, та залежно від виду дерева нові пагони щороку стають чимраз коротшими. Велика кількість таких коротких пагонів у листяних дерев зумовлює утворення гілок, вигнутих у формі кігтя, що нагадують виснажену ревматизмом руку. У хвойних дерев прямий, як шнурок, стовбур закінчується вертикальним паростком, що поступово зменшується. І якщо смереки в такому стані й зостаються, то ялиці білі нагорі ростуть ушир це має такий вигляд, наче там збудував гніздо якийсь великий птах. Відповідно цей феномен у фахових колах також називають «гніздом чорногуза». Сосна починає цей процес зовсім рано, як наслідок, уся її крона з віком ширшає й не має чітко вираженої верхівки. У будь-якому випадку кожне дерево поступово зупиняє свій ріст у висоту. Ще вище ні корені, ні водні артерії не здатні постачати воду та поживні речовини, тому що таке навантаження було б занадто виснажливим. Натомість воно тепер просто грубшає (ще одна паралель до багатьох людей у старшому віці). Але такий стан спокою дерево не здатне витримати довго, позаяк із плином років зовсім повільно тануть і його сили. Тепер воно не спроможне забезпечити поживою найвищі гілки, тому вони відмирають. І так само як у старих людей поступово зменшується ріст, так і маліють дерева. Чергова буря змітає з крони мертве гілля, і після марафету вона певний час знову має кращий вигляд. Цей процес повторюється щороку, а тому оптично зменшення верховіття зовсім не впадає в вічі. Як утрачено навіть усі верхні гілляки, залишаються ще грубі. Коли й ті вмирають, то падають не відразу. Однак тепер дерево вже не в змозі приховувати ні поважний вік, ні кволість.
Найпізніше тієї миті у гру знову вступає кора. З маленьких мокрих ран утворюються входи для грибів. А ті оголошують про свою тріумфальну ходу розкішними плодовими тілами (схожими на розрізане навпіл блюдце), що приклеюються до стовбура й щороку більшають. Усередині вони пробивають усі барєри й проникають аж до серцевини дерева. Залежно від виду там вони пожирають відкладені цукрові сполуки або, що ще гірше, целюлозу й лігнін. У такий спосіб гриби розкладають та подрібнюють скелет дерева, яке всупереч усьому ще багато десятиліть мужньо бореться проти цього процесу. Праворуч і ліворуч від щоразу більшої рани воно утворює у вигляді товстих вузлів нову деревину, що мала б цей процес стабілізувати. Певний час це допомагає зруйнованому тілу вистояти проти лютої зимової негоди. Але той день настає: ламається стовбур і життя дерева завершується. «Нарешті», майже чути голос молодняка, що давно вже чекав на свою чергу й через кілька років, обминувши розвалене дерево, швидко здійметься вгору. Проте в лісі служба не закінчується разом зі смертю. Гнилий труп іще впродовж століть відіграє поважну роль в екосистемі. Одначе про це потім.
Найпізніше тієї миті у гру знову вступає кора. З маленьких мокрих ран утворюються входи для грибів. А ті оголошують про свою тріумфальну ходу розкішними плодовими тілами (схожими на розрізане навпіл блюдце), що приклеюються до стовбура й щороку більшають. Усередині вони пробивають усі барєри й проникають аж до серцевини дерева. Залежно від виду там вони пожирають відкладені цукрові сполуки або, що ще гірше, целюлозу й лігнін. У такий спосіб гриби розкладають та подрібнюють скелет дерева, яке всупереч усьому ще багато десятиліть мужньо бореться проти цього процесу. Праворуч і ліворуч від щоразу більшої рани воно утворює у вигляді товстих вузлів нову деревину, що мала б цей процес стабілізувати. Певний час це допомагає зруйнованому тілу вистояти проти лютої зимової негоди. Але той день настає: ламається стовбур і життя дерева завершується. «Нарешті», майже чути голос молодняка, що давно вже чекав на свою чергу й через кілька років, обминувши розвалене дерево, швидко здійметься вгору. Проте в лісі служба не закінчується разом зі смертю. Гнилий труп іще впродовж століть відіграє поважну роль в екосистемі. Одначе про це потім.
Дуб-слабак?
Ідучи моїм лісництвом, я часто бачу дубів-страдників. І деколи вони потерпають дійсно дуже сильно. Безпомилковою ознакою є «пагони страху» такі вистрілюють зі стовбура врізнобіч маленькими жмутами гілок, а відтак знову швидко зсихають. Вони свідчать про те, що дерево вже тривалий час перебуває у смертельному поєдинку, а тому впадає в паніку. Спроба утворити листя на такому низькому рівні недоцільна. Адже дуб належить до сонцелюбних видів дерев, потребує багато світла, щоб здійснювати фотосинтез. У сутінковому світлі найнижчого ярусу їхній палубний тент непродуктивний, а тому його швидко забирають. Здорове дерево ніколи не прагне вкладати енергію в утворення таких гілок, а ліпше розширює свою крону на верхівці. Принаймні в стані спокою. Проте в центральноєвропейських лісах дуби не почуваються добре, адже це батьківщина буків. А останні хоч і є неймовірно соціальними, але тільки щодо своїх побратимів. Натомість чужі дерева грубо витісняють, щоб вони відступили. Починається все повільно й цілком безневинно, коли сойка закопує букові горішки біля підніжжя могутнього дуба. Оскільки у цієї пташки досить багато інших складів, то горішок там нерухомо і зостається, аж допоки навесні наступного росту не пустить паростки. Дуже повільно росте він протягом багатьох десятиліть тишком-нишком угору. І хоча молодому дереву бракує матері, старий дуб таки принаймні забезпечує тінь, таким робом допомагаючи буковому нащадку рости здоровим. Що на поверхні видається мирною ідилією, під землею перетворюється на боротьбу за існування. Корені бука проникають у кожну ділянку, яку не використовує дуб. Так вони змішуються з кореневою системою старого стовбура і забирають собі воду та поживні речовини, що їх велике дерево взагалі-то зарезервувало для себе. Це спричиняє поступове ослаблення гіганта. Через приблизно сто пятдесят років маленьке дерево розростається аж так, що поступово вростає в крону дуба у її центральну частину, за кілька десятиліть прорізає її впоперек, а тоді обростає її, адже, на відміну від конкурента, бук здатен розбудовувати свою крону практично ціле життя й рости все далі. А тепер уже листя бука має приступ до прямого сонячного світла, відтак у дерева достатня кількість енергії, щоб розширюватися. Воно утворює розкішну крону, що так само, як і подібні до неї, виловлює девяносто сім відсотків сонячного світла. А дуб знов опиняється в другому ярусі, де його листя даремно шукає світла. Продукування цукру різко скорочується, резерви вичерпуються і дерево повільно вмирає з голоду. Воно бачить, що вже ніколи не вдасться подолати сильного конкурента, ніколи не вийде утворити довгі високі пагони і ще раз перерости бук. З біди, можливо, у щоразу більшій паніці дерево чинить те, що суперечить здоровому глузду: вирощує нові гілки й листя зовсім внизу біля стовбура. Таке листя особливо велике та мяке, здатне обходитися меншою кількістю світла, ніж верховіття. Одначе три відсотки надто мало, та й дуб це не бук. Відповідно ті «пагони страху» знову зсихають і залишки дорогоцінної енергії просто марнуються. Голодувати дуб може ще кілька десятиліть, але коли-небудь він таки здається. Сили зраджують його, а звільнення іноді дарують златки. Вони відкладають у кору свої яйця, і личинки, що вилуплюються, цей процес скорочують, пожираючи шкіру безборонного дерева та обриваючи його життя.
Чи дуб слабак? Як сталося, що таке кволе дерево стало символом стійкості та витривалості? Хоч цей вид у більшості лісів і перемагають буки, проте дуби стійкі й витривалі, коли не мають конкуренції. Наприклад, на відкритій місцевості, тобто на нашому культурному ландшафті: якщо буки без домашньої лісової атмосфери не досягають навіть 200-річного віку, то дуби біля старих селянських дворів чи на пасовищах спокійнісінько живуть по пятсот років і більше. Глибока рана в стовбурі чи широка тріщина через удар блискавки? Для дуба це не проблема, адже його деревина просякнута речовинами, що запобігають росту грибів та суттєво сповільнюють процеси гниття. Дубильні речовини також відлякують більшість комах, і вже зовсім мимохіть цей захисний засіб покращує смак вина, якщо коли-небудь із цього дерева зроблять дубову діжку («Barrique»[4]). Навіть дуже пошкоджені екземпляри з обламаними міцними гілками мають здатність знову розбудовувати нову крону й жити протягом століть. Більшості буків цього б не вдалося, особливо за межами лісу, без їхніх дорогих родичів. Якщо вони суттєво пошкоджені через негоду, їм залишилося жити щонайбільше кілька десятиліть.
Також і в моєму лісництві дуби доводять, що вони створені з надзвичайно міцної деревини. На особливо теплому південному схилі стоїть кілька дерев, що своїм корінням чіпляються за голу скелю. Коли літня спека розжарює камінь, аж уже стає просто нестерпно, випаровуються останні залишки води. Оскільки немає товстого захисного шару землі з потужними покладами гнилого листя, взимку туди глибоко проникає тріскучий мороз. Листя розвіює вже навіть найслабший вітерець, а тому на скелях оселяються хіба що кілька невеличких лишайників, не спроможних ізолювати від екстремальних перепадів температур. Як наслідок, дерева чи то пак деревця навіть через століття є завтовшки в руку і заледве пять метрів заввишки. Коли їхні побратими в затишному лісовому кліматі переростають тридцять метрів і нарощують могутні стовбури, ці аскети скромно стоять собі, задовольнившись статусом кущів. Утім, таки виживають! Перевагою в цій ситуації голоду є те, що інші види вже давно здалися б. Відтак сповнене злигоднів існування, що, проте, позбавлене клопотів через конкуренцію з іншими видами дерев, теж має свої переваги.