Ви знаєте, де перебуваєте? Ванеллі натягнула масну штучну посмішку, а голос її був тонким, різким і проникав під саму шкіру Саллі, наче голка.
Саллі спохмурніла.
Є якась причина, чому я не мала б цього памятати?
Що ж, беручи до уваги те, що вас ледь не зґвалтували, а ви мало не на шматки розірвали тих типів, думаю, ви могли б бути засмученою.
Так, спокійно промовила Саллі. Звісно, я засмучена.
Ви памятаєте, що трапилося?
Чому б це я не памятала?
Під простирадлом Саллі стиснула долоню в кулак. Її охопив жах, та вона навчилася досить непогано його приховувати.
Коли поліція дісталась до вас, ви лежали непритомна.
Саллі з полегшенням відвела погляд.
Що ж, у такому випадку, я й не мала б нічого запамятати, правда? Неможливо ж памятати, що відбувалося, доки ти без свідомості.
Мені потрібна від вас деяка інформація, сказала Ванеллі, витягуючи ручку з бокової кишені та перегортаючи сторінки своєї планшетки. Імя та адреса?
Саллі Портер, Вест-стрит, 66, будинок 628.
Брови медсестри підстрибнули вгору, ніби вона вже приготувалася спитати, що Саллі робила так далеко від дому, під помостом на Коні-Айленді, але, продовжуючи усміхатись, запитала:
Найближчі родичі? Чоловік? Сімя?
Я розлучена. Вже рік. Мій чоловік опікується нашими десятирічними двійнятами. Більше нема нікого.
Ви працюєте?
Наразі ні. Та я планувала почати шукати роботу, коли це трапилося.
У вас є медична страховка?
Саллі похитала головою.
Просто надішліть мені рахунок. Я заплачу. У мене є гроші з аліментів.
Лікар каже, що з вами все добре. Ви можете йти, коли вам захочеться. Вона опустила планшетку та обережно запхала ручку назад у бокову кишеню.
Я б хотіла з деким поговорити, сказала Саллі. Психіатром чи психологом. Хто є хто? Я їх постійно плутаю.
Психіатр це лікар, сказала Ванеллі, знову підвівши брови. Навіщо він вам?
Саллі зітхнула та відкинулася на спину.
Бо я вже тричі за цей місяць намагалася вбити себе. Бо щось всередині змушує мене робити різні речі. О Господи, допоможи мені, доки я не зїхала з глузду.
Психіатр це лікар, сказала Ванеллі, знову підвівши брови. Навіщо він вам?
Саллі зітхнула та відкинулася на спину.
Бо я вже тричі за цей місяць намагалася вбити себе. Бо щось всередині змушує мене робити різні речі. О Господи, допоможи мені, доки я не зїхала з глузду.
Ванеллі знову підхопила свою планшетку, методично витягла ручку, клацнула нею та щось записала.
У такому випадку, сказала вона голосом, схожим на металевий скрегіт, я можу влаштувати вам зустріч із психіатричним соцпрацівником.
Через півгодини вона прикотила інвалідне крісло та провезла Саллі ліфтом на пятий поверх, далі коридором до кабінету соціального працівника. Табличка на дверях повідомляла «Міс Берчвел».
Я залишу Саллі з вами, сказала Ванеллі, кладучи планшетку з історією хвороби їй на стіл. Її переправили до вас із відділення невідкладної допомоги.
Міс Берчвел, яка мала на вигляд десь під шістдесят, була невеличкою жінкою, схожою на пташку, з окулярами в формі «котячого ока» та волоссям синього відтінку, і Саллі здавалося, якщо цю пані чимось налякати, вона залопоче крилами і полетить геть.
Почнімо із загальної інформації, сказала міс Берчвел. Скільки вам років?
Двадцять девять. Розлучена. Закінчила середню школу. Двоє дітей двійнята хлопчик та дівчинка. Ними опікується мій колишній чоловік. Саллі настільки часто перераховувала цей перелік фактів, що тріскотіла так, наче то був запис автовідповідача.
Вона знала, що міс Берчвел, мабуть, здивована, чому це право опіки над дітьми віддали чоловікові.
Мені потрібна допомога, сказала Саллі. Я мушу поговорити з кимось щодо своїх відчуттів.
Міс Берчвел глянула на перший аркуш історії хвороби та скривилася.
Перед тим, як ми продовжимо, Саллі, ви повинні зрозуміти, що самогубство не вирішує жодних проблем. У нас тут є формуляр, і я хочу, щоб ви його підписали. В ньому вказано, що ви погоджуєтеся не вчиняти спроб самогубства, доки лікуватиметеся в мене чи у будь-якого іншого лікаря, якого я вам порекомендую.
Не думаю, що можу це підписати, сказала Саллі.
Чому ж ні?
Я можу не дотриматися обіцянки, бо, мені здається, я не контролюю всі свої дії.
Міс Берчвел відклала олівець та глянула Саллі у вічі:
Можете розповісти про це, будь ласка, детальніше?
Саллі склала долоні.
Знаю, це звучатиме мов якесь божевілля, але часом мені здається, що всередині мене існують якісь інші сили. Щось чи хтось робить речі, в яких потім звинувачують мене.
Міс Берчвел відкинулася на спинку крісла, постукала по столу ручкою, а тоді нахилилася вперед і записала щось у своєму блокноті. Вона відірвала сторінку та подала її Саллі.
Тут імя та адреса одного знайомого психіатра, який працює в Клінічному центрі психічного здоровя Мідтауна[8] на Мангеттені. Він також проводить приватні сеанси. Зазвичай не працює з пацієнтами, які раніше намагалися накласти на себе руки, але, враховуючи ваші відчуття, що ви не контролюєте власні дії, думаю, він зробить виняток.
Саллі глянула на імя. Роджер Еш, психіатр.
Ви думаєте, я божевільна?
Я такого не казала. Я недостатньо кваліфікована та не маю необхідного обладнання, щоб взятися за вашу проблему. Вам потрібно звернутися до когось, хто краще допоможе.
Саллі сиділа тихо, а тоді кивнула.
Я зателефоную доктору Ешу та розповім про вашу ситуацію. Та спершу я б хотіла, щоб ви підписали угоду про невчинення самогубства.
Саллі взяла ручку та повільно вивела Саллі Портер. Я вислизнула назовні й також підписалась Деррі Голл. Міс Берчвел вдала, що нічого не помітила, тільки очі округлила, а коли підвелася, щоб закінчити розмову, Саллі зрозуміла, що та таки відлетіла геть.
Саллі залишила лікарню, а доки прямувала два квартали до наземної станції метро лінії Брайтон-Біч, намагалася пригадати, як туди потрапила і що взагалі сталося, але це було суцільним провалом. Тривога та неспокій не полишали її весь шлях в метро до Мангеттену.
Через годину вона вийшла на Сімдесят другій вулиці, поїхала міським автобусом до Десятої авеню та пройшла шість кварталів на південь до своєї квартири. Було майже зовсім темно, тож вона міцно стиснула сумочку, нервово роззираючись довкола, доки підходила до цегляного будинку. Вона втішилась, коли побачила відвідувачів у швейному ательє містера Ґрінберґа, що розташовувалось по сусідству. Вона завжди намагалася повертатися додому до того, як містер Ґрінберґ зачинятиме майстерню. Хоча старому кравцю було вже сімдесят пять, вона почувалася безпечніше, коли йшла вулицею, знаючи, що неподалік хтось є.
Вона вибігла нагору трьома сходовими майданчиками, перевірила двері, щоб упевнитися, що їх не виламали, і зайшла в середину. Вона зазирнула у всі чотири кімнати, комірчини, під ліжко, двічі перевірила віконні засувки, а коли впевнилася, що в квартиру ніхто не проникав, ще раз перекрутила три замки в дверях, зачинила ланцюжок на дверях і завалилася в ліжко.
Завтра їй допоможуть, подумала вона. Психіатр мав би знати, що робити. Вона все йому розкаже.
Я планувала завтра вийти назовні та сходити за покупками, але подумала, що краще не втручатимуся та тільки спостерігатиму. Чому б ні? Послухати, як Саллі намагатиметься розповісти про нас психіатру, очевидно, буде цікаво.
Два
Саллі вирушила до приватного кабінету лікаря Роджера Еша на Пятдесят сьомій по Лексінґтон-авеню, одягнена в свою улюблену, розшиту квіточками, сукню. Довге чорне волосся вона заплела в косу у вигляді корони, як на фотографіях її бабусі-польки. Я б на її місці вдягнула біляву перуку.
Вона сіла в приймальні та склала руки на колінах, ніби очікуючи, що хтось почне її обслуговувати. Коли медсестра відіслала її в кабінет, і Саллі побачила, що сам психіатр був досить привабливим, це її злякало. Я подумала, що він просто чудовий мій улюблений тип чоловіків, схожий на акторів, яких беруть на головні ролі. Йому було ледь за сорок, високий та худорлявий, закладаюся, в коледжі він грав у баскетбол. Пасмо чорного волосся постійно падало йому на очі. Але що мене насправді причарувало, то це його брови ну, ви ж знаєте? чорні та кущасті, що тяглися переніссям та сходилися в майже суцільну лінію. Мене надзвичайно приваблюють гордовиті зрілі чоловіки. Він міг цілком і повністю розраховувати на мою допомогу.
Я щосили намагалася вибратися, щоб поговорити з ним, але Саллі постійно терла потилицю, і через неї у мене боліла голова, тож мені не пощастило. Вона не дозволяла собі розслабитися перед ним, і я засмутилася, бо справді хотіла познайомитися. Судячи з того, як він на неї дивився, я зрозуміла, що жодного враження на нього вона не справляла. Його глибокі очі зберігали тільки спокій та професіоналізм. Так на Саллі дивляться більшість чоловіків. Вона така безбарвна, що нею ніхто й не може зацікавитись. Я сказала собі: Деррі, прийде і твоя черга. Вона не триматиме тебе тут вічно.
Міс Берчвел дзвонила та розповіла мені про вас, сказав він. Я очікував зустрічі з вами, Саллі. Можна називати вас Саллі? Його голос був глибоким та мяким, як у дикторів вечірніх новин.
Вона кивнула, але опустила погляд на підлогу, й це мене роздратувало, бо я хотіла дивитися йому в очі.
Отже, Саллі, я вам допоможу. Ви б не могли розпочати з пояснення того, що вас турбує?
Вона знизала плечима.
Щось же вас турбує, правда, Саллі? Ви розповіли медсестрі Ванеллі в загальній лікарні Коні-Айленду, що тричі за цей місяць намагалися накласти на себе руки. Але також вона сказала, що ви говорили про якусь внутрішню силу, яка змушує вас робити різні речі.
Я не хочу, щоб ви думали, ніби я божевільна, сказала вона.
Я й не думаю, що ви божевільна. З чого б це мені? Але щоб вам допомогти, мені потрібно більше дізнатися про те, що вас турбує.
Мене турбує втрата часу.
Він уважно дивився на неї.
Що ви маєте на увазі?
Її пересмикнуло. Саллі ніколи не думала, що колись довірить комусь свою таємницю. Але щось в її голові знову й знову повторювало: «Довірся йому. Зараз саме час, щоб усе розповісти. Зараз саме час, щоб попросити допомоги».
Знаю, це звучить дивно, сказала вона, але коли я з якимось чоловіком ну, розумієте, зближуюсь, або коли відчуваю себе в небезпеці, або коли мушу діяти під тиском, у мене починає боліти голова, а тоді я дивлюся й бачу, що вже минув певний час, а я опинилася в якомусь іншому місці.
Як ви самі це розумієте?