Мені було сім. То був грудневий ранок перед тим, як помер мій дідусь. Я бачила себе в квартирі бабусі Нетті, над бакалійною крамницею на Саттер-авеню на Брукліні, куди мене інколи приводила мама, коли мусила працювати на фабриці одягу. Наодинці на кухні я почула, як бабуся підводиться і виходить зі спальні, одягає калоші та камізельку з овечої шкіри, яку вона завжди одягала, коли розносила молоко зимовими ранками. Вона сказала мені, що я мушу залишитися в кімнаті з дідусем, якщо йому раптом щось знадобиться. Я сказала, що не хочу залишатися сама з дідусем. Я боялася поганих речей, які він намагався зі мною зробити.
Вона навідмаш втелющила мені ляпаса та сказала, щоб я не верзла таку жахливу брехню про поважного літнього чоловіка, який викладав у недільній школі. Тоді вона сказала мені сісти біля ліжка, щоб я могла побачити, якщо йому знадобиться судно чи ліки, й замкнула мене в його кімнаті.
Я кричала через двері, що мені страшно, але її кроки стихли, назовні відчинилися та зачинилися двері, а я плакала, зіщулившись під замкненими дверима. Мені потрібна була допомога, та ніхто мене не чув і ніхто не збирався допомагати. Я обернулася та побачила дідуся, який сидів, спершись на три великі подушки, і дивився на мене, його обличчя було жовте, щоки запалі, а беззубий рот зморщений та скривлений. Він наказав мені принести склянку води. Я кричала, що не підійду до нього та не дозволю торкатися мене. Він сказав, що то мені просто примарилося, ніби він робив зі мною щось погане. Він мій дідусь, сказав він мені, і любить свою гарненьку маленьку внучку та навчить деяких ігор. Він із зусиллями підняв ковдру, а штани його піжами були стягнуті нижче колін, і його штука стирчала вгору. Я заплющила очі та попросила Бога, щоб дід помер, щоб мені не довелося на нього дивитися, щоб не довелося торкатися його та робити ті мерзенні речі, яких він хотів мене навчити
Наступний спогад пахнув трояндами. Коли я розплющила очі, він лежав у труні, його обличчя було вже не жовтим, а білим та роздутим, ніби в манекена на вітрині, а люди стояли навколо зі сльозами на очах. Я сиділа нерухомо, бо не знала, як відбулася ця магія. Я хотіла, щоб він помер, та не знала, що можна змусити когось померти, тільки забажавши цього.
Я чула, як люди говорили, що він був хорошим чоловіком. І як недільна школа сумуватиме за його наукою. І як добре Саллі пережила те, що пробула в кімнаті з мертвим чоловіком, який, схоже, помер у конвульсіях. Я нічого не памятала, але знала, що нікому не можна цього говорити.
То було моє перше забування.
Роджер повернув мене в теперішнє і я сказала:
То ось, коли зявилася Джинкс коли мій дід спробував мене домагатися.
Він знову спробував вивести Джинкс, та це не спрацювало. Тоді він спробував втретє, сказавши, що Джинкс опиниться у той день, коли дід помер, і пригадає те, як була з ним у кімнаті на самоті.
Джинкс розплющила очі, й цього разу виглядало так, ніби я також там була та спостерігала за нею. Вона не знала, як довго вона в цій кімнаті. Спробувала відчинити двері та з усієї сили кинулась на них. Дідусь жестом показав, щоб вона підійшла до ліжка. Він вже розкрився й вона ненавиділа його за це.
Ходи до дідуся, Саллі. Будь гарною дівчинкою та послухайся свого дідуся. Це не болітиме.
Вона люто блимнула на нього очима та роззирнулася кімнатою, щоб знайти щось, чим можна було б захиститися. Вона підійшла ближче до ліжка, вдаючи, що збирається зробити те, що він хотів. Та коли він потягнувся до неї, Джинкс відскочила. Нарешті він вхопив її за волосся, притягнув ближче до себе та зняв її трусики.
Вона люто блимнула на нього очима та роззирнулася кімнатою, щоб знайти щось, чим можна було б захиститися. Вона підійшла ближче до ліжка, вдаючи, що збирається зробити те, що він хотів. Та коли він потягнувся до неї, Джинкс відскочила. Нарешті він вхопив її за волосся, притягнув ближче до себе та зняв її трусики.
Ти мусиш гарно ставитися до свого дідуся. Я старий чоловік, й мені вже недовго
Вона боролася та кричала, та ніхто цього не чув і ніхто не збирався допомагати. А тоді її руки кинулися йому під пахви й вона залоскотала його. Дід відкинувся назад, сміючись. Джинкс зробила це знову, під пахвами, з боків, і він відпустив її волосся.
Це я тебе дечого навчу! закричала вона.
Ні, Саллі! Він сміявся, ледве хапаючи ротом повітря, перекочувався з боку на бік на ліжку, намагаючись захиститися від її швидких пальчиків, поки вона продовжувала його лоскотати. Він задихався та кашляв, а Джинкс усвідомила, що поки він качатиметься, то нічого їй не зробить. Тепер дід вже задихався із якимсь деренчливим звуком та ледве дихав, а тоді обблювався. Вона відскочила, бо запах блювотини був надзвичайно гидотним. Він лежав розпластаний на ліжку, його очі витріщилися, рот завмер у закляклому сміху, з якого по щоці стікала цівка блювоти.
Джинкс одягла трусики, сіла на підлозі біля зачинених дверей та чекала.
Потім повернулася її бабця, вивела Джинкс із кімнати та сказала:
Бідненька моя дитинко, який жах, що тобі довелося це побачити.
Джинкс сказала:
Він спробував робити зі мною погані речі. Я рада, що він помер.
Бабуся втелющила їй ще одного ляпаса та скрикнула:
Більше ніколи такого не мели, паршива дитино. Ніколи нікому такого не кажи, бо потрапиш прямісінько до пекла та вічно там горітимеш. Ти паскудниця, ти зло диявольське поріддя.
Але Джинкс відскочила від неї та вибігла з дому на холод, побігла, щоб втекти від того запаху, ляпасів бабусі та банькатих очей дідуся
Я почула голос Роджера, що кликав Джинкс повернутися в теперішнє, та вона не хотіла йти. Вона хотіла бігти вічно й ніколи нас більше не бачити. Вона не хотіла повертатися в темряву та випускати мене. Вона думала, що я не заслуговую весь час бути назовні, поки вона замкнена всередині. Але Роджер зміг повернути її, я відчула, як тягне її, та почула слова «Ти можеш запамятати з цього стільки, скільки захочеш. Все, частину або зовсім нічого»
Я розплющила очі та відчула, як по щоках котяться сльози.
Я ніколи не хотіла цього робити, Роджере. Я намагалася розповісти бабусі та мамі, та мене ніхто не слухав. Ніхто мені не допоміг би. Всім було наплювати на те, що він змушував мене робити ті речі. Я намагалася їм розповісти, але вони називали мене злою брехливою дитиною. Мені так соромно. Так соромно
Ти не можеш звинувачувати себе в його смерті.
Я створила Джинкс зі страху та гніву. Я мушу знову прийняти її до себе, сказала я. Роби це швидко, Роджере. Було нечесно з мого боку втекти, сховатися та залишити її, щоб вона самотужки витримувала весь мій біль, горе та ненависть і не отримувала ні краплі щастя.
Роджер сказав, щоб я стиснула долоні.
Ти народилася в муках та гніві, Джинкс, сказав він. Та зараз Саллі хоче, щоб ти знову повернулася до неї.
Я почула, як її голос заволав:
Ні! Я залишатимуся собою, поки не зійдуться небеса з пеклом.
Я відчула біль, коли нігті глибоко впялися в долоні. Я опустила очі й побачила, як проступила кров.
Роджер округлив очі, ніби був не впевнений в тому, що йому робити далі.
Інші обєдналися добровільно, сказав він. Мені варто було очікувати, що Джинкс не погодиться. Ми не можемо змусити її поступитися своєю ідентичністю. Вона має захотіти відмовитися від свого окремого існування.
Виходить, все це було даремно, сказала я. Всі інші, боротьба, злиття. Я радше помру, ніж проживатиму буття, в якому я змінююся, ніби оптична ілюзія щоразу, як кліпаю очима.
Ніколи не здавайся! скрикнув він. Мусить бути шлях крізь її барєр. Можливо, якщо ми відправимося назад у минуле, повз її захист.
Сміх, який безконтрольно вирвався у мене з горла, належав їй.
Тобі доведеться відправитися до світанку людської свідомості.
Тоді я почула слова ВОсПа у своїй голові, який сказав:
«Це відповідь та ключ. Повертайся до самого початку».
Я переповіла Роджерові те, що сказав мій Помічник.
«Це відповідь та ключ. Повертайся до самого початку».
Я переповіла Роджерові те, що сказав мій Помічник.
Добре, сказав Роджер. Якщо ВОсП вважає, що саме це потрібно, ми так і вчинимо.
Це мене лякало, та я тихо сиділа й слухала. Він підняв свою золоту ручку.
Твій розум це машина часу, й ми повернемося далеко в минуле. Коли я відрахую від семи до нуля, ми прокрутимо циферблат назад аж до зародження людської свідомості. Коли ти прибудеш туди, то опишеш її.
Він рахував, а мій розум провалювався сам у себе. Назад у розум Джинкс, що ненавидів, думав, згадував
Одного разу в позачасовому часі, подумала вона, досить давно. До появи сил захисту. До відщеплення людської самосвідомості, коли всі уми були одним цілим, й не було окремих особистостей, але один загальний Розум, всі все знали та спілкувалися без допомоги мовлення. Всі уми були взаємопроникними. Всі ділилися думками відкрито одне перед одними. Ніякого страху. Ніякого болю. Ніякого гніву. Невисловлені накази. Єдиний Розум рухався, ніби сильний вітер, а всі душі пливли, ніби піднесені тим вітром листочки. Нічого не було приховано. Ніяких підозр, чи ревнощів, чи ненависті Кожна свідомість була відкрита для сукупності. Жодних проблем у несвідомому. Ніяких жахіть. Загальний дух ширяв понад землею.
А тоді сталося дещо непередбачене. Зими стали довшими та холоднішими, ніж раніше. За десять тисяч років людської памяті ми не пригадували таких холодів. Незліченна кількість животів смикали Розум, змушували його дістати більше їжі. Та її було недостатньо.
Тому великий Розум вирішив, деяких він нагодує, а інших відріже, як гілки, заради порятунку цілого дерева. Розум обмежить себе кількома десятками тисяч тіл, а інших відпустить.
А тоді акт першого свавілля проявився у світі. Одна жінка, лише одна серед усіх, відокремила собі куточок, острівець самоусвідомленої самітності, яку відщепила від загального Розуму. Община не знала, в якому місці, але лишень інтуїтивно відчула рубець у загальній свідомості. Тією жінкою була я.
Я народилася іншою. Коли вони відлучили мене від груді, я хотіла ще. Пізніше я відчувала неспокій, відчувала рух часу. Я не могла збагнути, що тільки я єдина відчувала злість, коли шлунок нидів від голоду. Розум відчував це, й тривалий час община віддавала мені більше їжі. Коли я вперше зляглася, то відчула дивний трепет в тілі, й Розум був вражений. Ще ніколи жодна його частина не була настільки захоплена власним тілом.