От лайно! вилаялася Порша. Вона схопила рукопис і квапливо запхала його в купу для «човганців» якраз перед тим, як Бомбардир зайшов у кімнату.
Ти вже збираєшся, сестричко? Ти ж уся геть змокнеш. Може, позичити парасолю?
Порша кинула швидкий погляд на кімнату, намагаючись визначити, де залишилися плями від кави, а потім звернулася кудись до кімнати, ховаючи очі від Бомбардира:
По-перше, не називай мене «сестричко». По-друге, мені не потрібні твої парасолі, мені потрібне таксі. І по-третє, ти що, намагаєшся мене здихатися?
Так! гукнула Юніс, на одному подиху забігаючи на сходи. Вона заплуталась у макінтоші, намочила і Дугласа, і пончики. Нарешті дівчина опустила Дугласа на підлогу, поклала пончики на письмовий стіл Бомбардира і зняла свій вимоклий плащ.
Я думаю, нам знадобиться більший човен, пробурчала вона собі під ніс, злегка киваючи головою в сторону Порші. Бомбардир стримав непроханий сміх, який виривався з його вуст. Юніс помітила, що він намагається стриматися, й почала насвистувати мелодію зі «Щелеп».
Що це капосне дівчисько має на увазі? гримнула Порша.
Що це капосне дівчисько має на увазі? гримнула Порша.
Просто цитата з фільму щодо жахливої негоди, мило всміхаючись, відповіла Юніс.
Поршу таке пояснення не надто переконало, але цієї миті її увагу привернув Дуглас, який підїхав до неї впритул і обтрусив своє мокре хутро.
Заберіть від мене це гидке створіння! зашипіла вона, відступила назад і звалилася на письмовий стіл Юніс, розкидаючи ручки, горнятка та скріпки на підлогу. Юніс забрала Дугласа на кухню і потішила його зранені почуття пончиком. Але грубість Порші вивела з рівноваги навіть холоднокровного Бомбардира. Звична доброзичливість зійшла з його обличчя, як зсуви йдуть після шторму. Розлючений, як ніколи, він схопив Поршу за запястки і стягнув її зі столу Юніс.
Ану, прибери! наказав він, указуючи на безлад.
Не будь дурненьким, любий, відповіла Порша, схопила свою сумочку й заходилася шукати там губну помаду, намагаючись приховати своє збентеження. У мене є люди, які роблять такі речі.
Ну, наразі я їх тут не бачу, чи як?! гаркнув Бомбардир.
Ні, але ж ти тут, відповіла його сестра, наносячи свіжий шар яскраво-червоної помади на вуста. Будь хорошим хлопчиком і виклич мені таксі.
Почервонівши, Порша поклала помаду назад у сумочку і поторохтіла сходами на своїх безглуздих підборах чекати машину, яку, вона була певна, брат викличе для неї. Порша ненавиділа сваритися з Бомбардиром, але вона знала, що заслужила від нього прочухана. Однак те, що він має рацію, дратувало її ще більше. Порша була, як мала дитина, що так і не переросла безглузді істерики. Вона знала, що поводиться жахливо, але чомусь не могла спинитися. Інколи ця жінка сама мріяла повернутися назад у дитинство, коли старший брат її обожнював.
Бомбардир дивився їй услід, намагався й не міг пізнати у цій розбещеній жінці ласкавої дівчинки, яку він так любив. Роками він тужив за сестрою, котру втратив так давно, сестрою, що ловила кожне його слово, їздила на рамі його велосипеда і стежила за його червяками, коли він ішов рибалити. А він їв її розсаду, вчив Поршу свистіти і катав її «до неба» на гойдалці. Проте ця дівчинка залишилася в далекому минулому, а зараз була лишень отруйна, як зміюка, Порша. Він почув, як грюкнули дверцята таксі, у якому вона поїхала геть.
Уже безпечно заходити? Юніс висунула голову з-за дверей кухні.
Бомбардир звів очі й усміхнувся, вибачаючись:
Я перепрошую за це, промовив він, указуючи на безлад навколо письмового столу.
Юніс усміхнулась у відповідь:
Це не ваша вина, босе. У будь-якому разі великої шкоди не заподіяно.
Вони попіднімали речі з підлоги і поклали їх на місце.
Я зарано зраділа, промовила Юніс, підбираючи маленький предмет. Зображення жінки, яка тримала квіти, скло всередині золотавої рами розбилося. Юніс знайшла цей медальйон, коли поверталася додому після співбесіди в Бомбардира, і тримала його на своєму столі. Це був її талісман. Бомбардир оглянув пошкодження.
Я все виправлю, пообіцяв він, забравши медальйон і обережно поклавши його в конверт. Не промовивши більше ні слова, Бомбардир побіг униз сходами. Юніс завершила піднімати свої речі з підлоги, витрусила сигаретний попіл з коробки для скріпок. Тільки перед тим, як чайник закипів, Бомбардир повернувся, знову вимоклий до нитки, але в чудовому настрої і з широкою усмішкою.
Годинникар на Ґрейт-Рассел-стрит запевнив мене, що скло буде замінене найпізніше завтра вранці.
Із значним запізненням вони сіли пити чай з пончиками, і Дуглас, упевнившись, що Порша нарешті пішла, виїхав з кухні, сподіваючись отримати добавки.
Вона не завжди була така, сказав Бомбардир, задумливо розмішуючи чай. Я знаю, у це важко повірити, але маленькою дівчинкою Порша була дуже мила і весела, як для молодшої сестри.
Справді? скептично запитала Юніс. Що ж сталося?
Цільовий фонд тітки Ґертруди.
Юніс виявила свою цікавість, здивовано піднявши брови.
Бабця Ґертруда тітка моєї матері. До чорта багата, розбещена і сварлива. Вона ніколи не виходила заміж, але завжди мріяла про доньку. На жаль чи на щастя, маму вона не сприймала за дівчинку, бо її неможливо купити дорогими ляльками та гарними сукнями. Може, більше б пощастило з поні й іграшковими залізницями, але все одно
Бомбардир стис свій пончик, і варення бризнуло йому на підборіддя.
Бомбардир стис свій пончик, і варення бризнуло йому на підборіддя.
Порша виявилася геть іншою. Мама намагалась утрутитися: приховувала найщедріші подарунки, дорікала Ґертруді, стояла на смерть із тією мегерою. Але Порша росла, і вплив матері зменшувався. Люта на те, що вона називала «маминими докучливими ревнощами», Порша стала мститися нашій родині після того, як тітка Ґерті померла. Вона залишила Порші великий спадок. Дуже великий. Звісно, Порша не могла витрачати гроші до повноліття, але це не мало значення. Вона знала, що у неї є гроші, тому припинила сама будувати своє життя, а лише чекала в усьому на чиюсь допомогу. От і вийшло так, що, передусім, у спадок тітка Ґерті передала Порші зіпсовану душу, найгірший з дарунків. Гроші зробили Поршу багатою, але більше обкрали її, аніж будь-що інше. Вона втратила мету в житті.
Дякувати Богу, я не розбещена багатством, якщо багатство таке робить з дівчиною, пожартувала Юніс. Але наскільки розбещена Порша?
Жахливо.
Юніс прибрала чайний посуд і повернулася до роботи.
Бомбардир досі непокоївся про те враження, яке справила на Юніс істерика Порші.
Сподіваюся, ти не шкодуєш про те, що працюєш тут?
Я, мабуть, справді здуріла в цій божевільні, процитувала дівчина точно голосом Джека Ніколсона.
Бомбардир полегшено засміявся, піднімаючи загублений аркуш паперу з підлоги і скрутивши з нього мячика. Юніс звелася на ноги, піднявши руки в повітря:
Мені, Бомбардире, давай мені, я відкрита!
Юніс і Бомбардир уже втретє цього тижня дивилися «Пролітаючи над гніздом зозулі». Вони проводили так багато часу разом на роботі й поза роботою, що Бомбардир не уявляв свого життя без неї. Фільм надзвичайно їх уразив, а прикінцева сцена розчулила до сліз. Юніс знала сценарій майже напамять:
Тож ти не збираєшся звільнятися й залишати мене з моєю божевільною сестрою?
В очах Бомбардира забриніли сльози, коли у відповідь Юніс процитувала останню репліку цього фільму.
Я не піду без тебе, Бомбардире, я не залишу тебе таким Ти підеш зі мною, вона підморгнула. А тепер поговорімо про підвищення моєї зарплатні
Розділ 14
Дівчина дивилась, як маленький яскраво-червоний жук із чорними цятками повзе по тильній стороні її руки до мізинця.
Сонечко, Сонечко,
Виглянь у віконечко,
Твої дітки плачуть,
Їстоньки хочуть.
Сонечко розпустило крильця.
Це неправда, дівчина говорила повільно, немов читала вірш і ввесь час намагалася пригадати, що буде далі. Просто пісенька така.
Зрештою сонечко все-таки полетіло геть. Було спекотно, вересень. Дівчина сиділа на деревяній лавці, теліпаючи ногами. Із цього місця гарно видно Падую. Вона бачила, як блискучі чорні машини підїхали до будинку. Перша машина мала великі вікна збоку, і дівчина розгледіла всередині труну, віко якої вкривали квіти. Засмучена леді й літній чоловік, але не той, що жив тут, вийшли з будинку. Дівчина не знала чоловіка, а ось леді вона бачила багато разів іще до того, як та стала сумна.
Чоловік у чорному циліндрі посадив їх у другу машину. Потім він підійшов до першої машини з труною, і процесія рушила. Чоловік спирався на палицю, хоч і не кульгав. Однак ходив дуже повільно, тож, мабуть, мав хворі ноги. Дівчина гадала, хто там, у труні. Міркувати їй вдавалося дуже повільно, а от відчувати набагато швидше. Вона могла почуватися щасливою, сумною, сердитою чи захопленою за одну мить. Іще вона могла відчувати інші речі, які складніше пояснити. Проте міркування тривали довше. Думки треба вишикувати правильно й уважно розглянути, щоб мозок міг думати. Зрештою дівчина вирішила, що в труні той чоловік, який жив у будинку. Це видалося їй дуже сумним. Той чоловік завжди привітно розмовляв з нею. Не усі були такі добрі. Минуло багато часу (дівчина мала гарний годинник, але ще не навчилася визначати, котра година, щоб задовольнити містера Вульфа), сумна леді повернулася додому. Дівчина почухала те місце на руці, якому ще було лоскітно від лапок сонечка. Тепер, коли той чоловік мертвий, сумній леді потрібен новий друг.
Лора зачинила вхідні двері за собою і скинула чорні туфлі-човники. Холодні кахлі підлоги в передпокої остудили ноги, що немилосердно пекли. Знову спокій цього будинку огорнув і розрадив її. Лора подалася на кухню й налила собі склянку вина з холодильника. Її холодильник. Її кухня. Її будинок. Вона ще досі не могла в це повірити. Наступного дня після того, як помер Ентоні, Лора зателефонувала його адвокату, сподіваючись, що той знає, з ким необхідно звязатися, якогось загадкового кузена, про котрого вона ніколи не чула, чи інших далеких і невідомих родичів її покійного друга. Адвокат відповів так, наче очікував її дзвінка. Він повідомив їй: Ентоні попрохав одразу після його смерті проінформувати Лору, що вона є його єдиною спадкоємицею, усе, що він мав, відтепер її. Заповіт і лист для неї будуть вручені після похорону. Та перш за все Ентоні хотів, щоб вона знала: не треба хвилюватися, Падуя стане її домом, ніхто не забере в неї цей будинок. Такий вияв нечуваної доброти зробив його смерть іще більшим горем для неї. Лора була вже не годна підтримувати телефонну розмову, її душили сльози. Але не лише печаль тепер переповнювала її душу, а й полегшення за свою долю, приправлене почуттям вини, що вона може думати про себе в таку годину.