Лора зачинила вхідні двері за собою і скинула чорні туфлі-човники. Холодні кахлі підлоги в передпокої остудили ноги, що немилосердно пекли. Знову спокій цього будинку огорнув і розрадив її. Лора подалася на кухню й налила собі склянку вина з холодильника. Її холодильник. Її кухня. Її будинок. Вона ще досі не могла в це повірити. Наступного дня після того, як помер Ентоні, Лора зателефонувала його адвокату, сподіваючись, що той знає, з ким необхідно звязатися, якогось загадкового кузена, про котрого вона ніколи не чула, чи інших далеких і невідомих родичів її покійного друга. Адвокат відповів так, наче очікував її дзвінка. Він повідомив їй: Ентоні попрохав одразу після його смерті проінформувати Лору, що вона є його єдиною спадкоємицею, усе, що він мав, відтепер її. Заповіт і лист для неї будуть вручені після похорону. Та перш за все Ентоні хотів, щоб вона знала: не треба хвилюватися, Падуя стане її домом, ніхто не забере в неї цей будинок. Такий вияв нечуваної доброти зробив його смерть іще більшим горем для неї. Лора була вже не годна підтримувати телефонну розмову, її душили сльози. Але не лише печаль тепер переповнювала її душу, а й полегшення за свою долю, приправлене почуттям вини, що вона може думати про себе в таку годину.
Лора прихопила свій келих з вином у кабінет і сіла за стіл. Вона відчувала дивну втіху тут, в оточенні скарбів Ентоні. Тепер її призначено дбати про них, вони дадуть їй мету в житті, хоч Лора досі не знала, що ці всі речі являють собою. Можливо, лист Ентоні щось пояснить, а потім вона знайде шлях заслужити його небувалу щедрість до неї. Похорон став справжнім одкровенням. Лора очікувала побачити лише кількох людей, включно з нею і адвокатом Ентоні, але в церкві було не проштовхнутися. На церемонію поховання прийшли знайомі Ентоні зі світу літератури, які знали його як письменника, дехто з присутніх просто вітався з ним час від часу. Здавалося, він залишив помітний слід у житті кожного свого знайомого. І, звісно, на похорон злетілися місцеві пліткарки постійні члени спілок місцевих мешканців, Жіночого інституту (WI), Аматорського драматичного гуртка і поборники високої моралі, очолені Марджорі Водскаллоп і її відданною заступницею Вінні Кріпп. Коли Лора виходила з церкви, вони заходилися мелодраматично висловлювати «щирі співчуття». Це супроводжувалося сумними, добре відшліфованими усмішками й непроханими обіймами з запахом мокрої псини і спрея для волосся.
Великий синій гудзик, який Лора витягнула з шухляди під час свого першого візиту до кабінету, досі лежав на столі разом зі своєю табличкою.
Марґарет одягала свої нові викличні трусики. «Рубіново-червоні з розкішним кремовим мереживом», так їх описувала продавчиня, явно цікавлячись, для чого Марґарет їх купує. Вони навіть віддалено не нагадували її звичний зручний одяг марки Marks & Spencer.[26] Унизу чекав її чоловік. Вони одружені 26 років, і кожного року він старався показати Марґарет, як сильно її любить. Він любив її кулаками і ногами. Його кохання кольору синців. Присмаку крові. Їхня мелодія хруст зламаних кісток. Звісно, більше ніхто не знав. Ніхто в банку, де він працював помічником менеджера, у його гольф-клубі, де він був скарбничим, і, звісно, ніхто в баптистській церкві, яку він почав відвідувати в перший рік їхнього шлюбу. Вибити дур із жінки це Господня воля. Мабуть. Але більше ніхто не знав, тільки він, Господь і Марґарет. Його поважність була як охайний випрасуваний костюм, форма, котру він одягав, виходячи з дому. Проте вдома, в цивільному, монстр повертався. У них ніколи не було дітей. Це, либонь, на краще. Бо він міг би любити і їх. Але чому ж вона залишилася? По-перше, з кохання. Колись вона справді кохала його. Потім страх, слабкість, самотність? Усе разом. Тіло й душа знівечені Богом і Ґордоном.
«Де, чорт забирай, мій обід?!» пролунав голос із вітальні. Вона могла уявити його, червонопикого, зі складками жиру на животі біля ременя його штанів. Він дивиться регбі по телевізору і п'є чай. Чай зробила Марґарет: молоко, дві грудочки цукру. І шість піґулок «трамадолу». Недостатньо, щоб убити його, замало. Але бачить Бог, у неї є досить цих таблеток. Останнього разу, коли вона «спіткнулась» і зламала зап'ясток, добрий лікар швидкої дав їй цілу пляшечку. Не те, щоб вона перемогла спокусу. Ненавмисне вбивство злочин з обмеженою відповідальністю, тож не страх стримував її. Проте Марґарет хотіла, щоб він знав. Її ліве око напухло і вигравало всіма відтінками кольору вальполічели:[27] Ґордон очікував чогось випити на обід, а вона не допетрала вчасно принести. Доторкнувшись до ока, Марґарет скривилася, але відчувши шелест м'якого шовку на своїй шкірі, вона усміхнулася. Унизу Ґордон почувався не зовсім добре.
Зайшовши у вітальню, вона перший раз за довгі роки подивилася йому просто в очі:
Я йду від тебе.
Вона почекала, щоб упевнитися, що він зрозумів. Лють у його очах стала тим доказом, якого вона потребувала:
Ану, йди сюди, тупа сучко!
Ґордон спробував підвестися з крісла, але Марґарет уже вийшла з кімнати. Вона почула, як він гепнувся на підлогу. Жінка схопила валізу в передпокої, зачинила за собою двері й пішла по доріжці не озираючись. Вона не знала, куди подасться, та це й не мало значення, головне подалі звідси. Колючий листопадовий вітер жалив побите обличчя. Марґарет на хвилинку поставила свою валізу, щоб застебнути верхній ґудзик старого синього пальта. Зношена нитка порвалася, ґудзик сковзнув їй крізь пальці й упав на тротуар. Марґарет підхопила валізу, ґудзик залишила валятися на землі.
Чорт із ним, подумала вона, куплю собі нове пальто. З Днем народження, Марґарет!
Лора прокинулася від грюкоту. Вона заснула на столі, на її щоці залишився відбиток синього ґудзика, на якому вона лежала. Спантеличена зі сну, Лора лише трохи згодом усвідомила, що стукають у вхідні двері. У передпокої вона проминула свої ще не розпаковані валізи. Вона вирішила, що вперше ночуватиме в Падуї сьогодні. Чомусь їй здавалося правильним не перебиратися сюди до похорону. Знову почали стукати. Наполегливо, але не настирно. Ввічливо. Неначе той, хто стукав, вирішив чекати, щоб йому відчинили, стільки, скільки треба.
Лора відчинила двері й побачила молоду дівчину з серйозним симпатичним місячним обличчям[28] і з мигдалюватими очима кольору каштанів. Лора багато разів бачила її на лавці навпроти саду, але так зблизька ніколи. Дівчина витягнулася на весь свій зріст у пять футів і один із чвертю дюйм і промовила:
Мене звати Саншайн. Я можу стати твоїм новим другом.
Розділ 15
Коли прийде гість, можу я зробити любеньку чашечку чаю?
Лора усміхнулася:
Ти знаєш, як?
Ні.
Минуло два тижні з дня похорону Ентоні, і Саншайн приходила щодня до тієї неділі, коли мати зупинила її.
Дай бідолашній жінці відпочити, Саншайн. Я впевнена, що їй не хочеться, щоб ти турбувала її увесь час.
Саншайн здивувалася:
Я нікого не турбую. Я новий друг.
Гмм особливого вибору ти їй не залишила, пробурмотіла мати, чистячи картоплю для недільного обіду.
Мати Саншайн цілими днями доглядала літніх людей, а батько працював на потягах. За дівчиною мав слідкувати її старший брат, але він рідко звертав увагу на щось поза екраном, що займав майже всю стіну його кімнати. Крім того, Саншайн уже девятнадцять. Вони не можуть зачиняти її в будинку, як дитину. Відверто кажучи, матері подобалося, що Саншайн знайшла собі якесь інше заняття, крім цілими днями просиджувати на лавці. Та, з другого боку, вона завжди хвилювалась, як чужі люди відреагують на раптову пристрасну любов її дочки. Саншайн така довірлива й безстрашна, але сміливість і гарна вдача робили її вразливою. Її чесноти часто виявлялись і небезпечними вадами. Мати якось вибралася, щоб побачити ту жінку її звали Лора, яка тепер володіла великим будинком по сусідству, і поцікавитися, чи та не проти візитів Саншайн. Вона також хотіла сама перевірити, що Саншайн не заподіє там собі шкоди. Нова знайома Саншайн справляла доволі приємне враження (хіба що поводилася трохи формально) і запевнила, що завжди рада бачити Саншайн. Утім, найбільше матір заспокоїв будинок. Дуже гарний, але є ще дещо там її охопило почуття, яке складно описати словами. Врешті, розповідаючи про Падую своєму чоловікові Стену, вона сформулювала це таким чином:
Там почуваєшся в безпеці, найвагоміший аргумент, який вона могла навести на підтримку візитів їхньої доньки до сусідської вілли.
Для Саншайн заварювання чаю це подія дня, і зараз вона сиділа за кухонним столом і ввічливо чекала відповіді Лори. Лора зупинилася з чайником у руці й поглянула на серйозне обличчя дівчини.
Гадаю, я можу тобі показати, як це робити.
Інколи Саншайн здавалася непрошеною гостею, нежданною приблудою в її новому, ще непевному житті. Звичайно, Лора сама ніколи б не визнала цього. Вона навіть сказала матері Саншайн, що завжди рада бачити дівчину. Та інколи Лора воліла побути сама, тому не відповідала, коли Саншайн, стоячи на порозі, ввічливо, але наполегливо дзвонила у двері. Одного разу Лора навіть заховалася за хлівом у саду. Одначе Саншайн несподівано її знайшла, і сяйлива усмішка радості на цьому довірливому обличчі змусила Лору почуватись ідіоткою і безсердечною сучкою.
Для Саншайн заварювання чаю це подія дня, і зараз вона сиділа за кухонним столом і ввічливо чекала відповіді Лори. Лора зупинилася з чайником у руці й поглянула на серйозне обличчя дівчини.
Гадаю, я можу тобі показати, як це робити.
Інколи Саншайн здавалася непрошеною гостею, нежданною приблудою в її новому, ще непевному житті. Звичайно, Лора сама ніколи б не визнала цього. Вона навіть сказала матері Саншайн, що завжди рада бачити дівчину. Та інколи Лора воліла побути сама, тому не відповідала, коли Саншайн, стоячи на порозі, ввічливо, але наполегливо дзвонила у двері. Одного разу Лора навіть заховалася за хлівом у саду. Одначе Саншайн несподівано її знайшла, і сяйлива усмішка радості на цьому довірливому обличчі змусила Лору почуватись ідіоткою і безсердечною сучкою.
Сьогодні мав прийти адвокат Ентоні з заповітом і листом. Лора пояснила це Саншайн, але ніколи не була певна, як добре дівчина її розуміла. Поки що Саншайн уважно стежила, як Лора ставить чайник на камінну полицю і дістає свіжу скатертину з шухляди. На містера Квінлана очікували о другій тридцять. Перед цим Саншайн учинила пять тренувальних спроб чаювання, включно з миттям посуду, і Лора, як дублер містера Квінлана, була змушена вилити три останні чашки в аспідістру[29] заради свого сечового міхура.
Містер Квінлан приїхав вчасно. Саншайн упізнала в ньому того літнього чоловіка, який виходив з будинку з Лорою в день похорону Ентоні. Він був одягнений у вугільно-сірий костюм у тонку смужку і блідо-рожеву сорочку, золотий ланцюжок годинника зникав у кишені жилета. Містер Квінлан виглядав дуже імпозантно. Не знаючи, як слід вітати таку поважну особу, Саншайн присіла в реверансі й високо піднесла руку.