Годинник у передпокої вдарив один раз, і Лора почала готувати ланч. Вона збила яйця і сир зі свіжими травами з саду, вилила цю суміш на гарячу пательню на плиті, дивилась, як вона піниться й пускає бульбашки, перетворюючись на пухкий золотавий омлет. Скатертину накрила хрустка білосніжна серветка, срібні ніж та виделка і склянка бузкового напою для серця. У дверях до кабінету вона поміняла тацю, забравши ту, на якій ще стояла ранкова кава Ентоні. Печиво залишилося недоторканим.
Розділ 3
Юніс
Сорок років тому Травень 1974
Сьогодні вона обрала мякий фетровий капелюх кольору кобальта.[7] Її бабуся якось сказала, що в потворній зовнішності можна обвинувачувати гени, у кепському смаку брак освіти, але якщо ти нудна людина, то тут уже ні на кого нарікати. Школа здавалася такою нудотною. Юніс виросла розумною, але непосидючою дівчинкою; їй докучало старанно виконувати завдання.
Вона хотіла чогось захопливого, живого життя, одним словом. Офіс, куди вона влаштувалася працювати, теж був нудним, бо там працювали занудні люди, та й робота видалася не надто веселою безкінечне друкування й перекладання папірців. Батьки казали, це справжня поважна робота, але, очевидно, так по-іншому називають нудьгу. Її єдиною розрадою були фільми та книжки. Вона читала так завзято, немов від кількості прочитаних книг залежало її життя.
Одного разу Юніс трапилось оголошення в «Леді»:
Видавцеві-початківцю потрібна асистентка. Платня жалюгідна, але робота не нудна!
Очевидно, це робота для неї, і вона того самого дня подала запит.
Співбесіду їй призначено на 12:15, тож у неї доволі часу, щоб дістатись офісу не поспішаючи, трохи прогулятися містом, набратися свіжих вражень. На вулицях юрмилися люди, і Юніс пробиралася крізь натовп, інколи натикаючись на індивідів, які з певних причин порушували порядок руху. Дівчина кивнула офіціанту, який, насвистуючи, підмітав тротуар біля рибного ресторану, заледве встигла відскочити убік, щоб уникнути неприємного зіткнення з огрядною спітнілою туристкою, надто заклопотаною спогляданням свого путівника, щоб дивитися, куди вона йде. На розі вулиці Ґрейт-Рассел Юніс помітила високого симпатичного, але чимось стурбованого чоловіка й усміхнулася йому. Проминаючи його, вона добре роздивилася його постать. Зграбне тіло, блакитні очі й погляд хорошого хлопця. Він нетерпляче зиркав на годинник, а потім вдивлявся в потік людей на вулиці. Мабуть, чекав когось, але той запізнювався. Навряд чи він так нетерпляче чекає Юніс. Зарано. Зараз лише 11:55. Вона пройшла повз цього чоловіка. Її думки крутилися навколо співбесіди і роботодавця. Вона сподівалася, він виглядає, як отой чоловік, котрого вона проминула за рогом. Утім, можливо, роботодавець жінка різка, неприємна, колюча, із чорним стриженим волоссям і яскраво-червоною помадою. Досягти блискучих зелених дверей за адресою, яку їй дали на Блумсбері-стрит, Юніс краєм ока помітила: на протилежному боці вулиці на тротуарі зібрався натовп, десь віддаля завила сирена. Вона натиснула кнопку дзвінка і чекала, прибравши своєї найліпшої постави випрямила спину, високо підняла голову. Почулися кроки (хтось опускався сходами) і двері відчинилися.
Юніс закохалася в цього чоловіка, щойно його побачила. Його зовнішність була досить непримітна, якщо розглядати кожну рису окремо: середній зріст, середня статура, каштанове волосся, приємне обличчя, два ока, два вуха, один ніс, рот. Але усе вкупі утворювало людину-шедевр. Чоловік схопив її за руку, немов рятуючи потопельника, й затягнув на сходи, де стояв сам. Трохи засапавшись від напруження та ентузіазму, він запросив дівчину йти за собою.
Ви, напевно, Юніс. Приємно познайомитися. Називайте мене Бомбардир. Це моє прізвисько.
Офіс, куди вони зайшли, був на найвищому поверсі, просторий, світлий і дуже зручно обставлений. Полиці й шухляди вишикувалися попід стінами, три кабінки розмістилися біля вікна. Юніс заінтригували таблички, на яких написано «Том», «Дік» і «Гаррі».
Це тунелі, пояснив Бомбардир, помітивши спантеличений вираз на її обличчі. Юніс така заувага нічого не пояснила.
«Велика втеча»? Стів Мак-Квін, Діккі Еттенборо, мішки бруду, колючий дріт і мотоцикл?
Юніс усміхнулася.
Ви ж дивилися, чи не так? Чудовий фільм!
Він почав насвистувати музику з «Великої втечі».
Бомбардир підкорив серце Юніс. Ця робота просто створена для неї. Якщо їй не дадуть тут працювати, вона прикує себе до однієї з цих кабінок ланцюгами. На щастя, такого робити не довелося. Виявилося, достатньо й того, що вона дивилася «Велику втечу» і цей фільм їй сподобався. Бомбардир заварив чаю на крихітній офісній кухні, щоб відсвяткувати її нову посаду. Коли він виходив з кухні, почувся якийсь дивний звук. Цей звук походив від невеличкого білого з рудим терєра. Особливі прикмети коричнева пляма навколо лівого ока, напівприпідняте вухо. Терєр рухався з допомогою деревяного пристрою на двох колесах, який штовхав, гребучи передніми лапами.
Познайомся з Дугласом. Моя права рука. Точніше, лапа.
Вітаю вас, Дугласе, урочисто промовила Юніс і додала: Наважуся припустити, Бадер.[8]
Від утіхи Бомбардир гупнув кулаком по столу.
Я знав, що ви саме та людина, котра нам потрібна! А як вам чай?
Вітаю вас, Дугласе, урочисто промовила Юніс і додала: Наважуся припустити, Бадер.[8]
Від утіхи Бомбардир гупнув кулаком по столу.
Я знав, що ви саме та людина, котра нам потрібна! А як вам чай?
Під час чаювання з печивом (пес пив із блюдця) Юніс дізналася, що Бомбардир знайшов безпритульного Дугласа ще цуценям після того, як його збила машина. Ветеринар радив приспати бідолаху, але Бомбардир забрав його собі.
Я сам склепав оцей драндулет. Більше схоже на «запорожець», аніж на «мерседес», але ж працює.
Вони погодилися, що Юніс почне роботу на наступному тижні, зарплатня виявилася не такою вже й «жалюгідною», а обовязки та повноваження вражали своєю широтою творчу натуру «робити все, що буде потрібно». Юніс літала на сьомому небі від щастя. Вона вже зібралася йти, коли двері широко розчинилися й у кімнаті зявилася колюча неприємна жінка. Вона мала такі гострі ніс, коліна та лікті, що, здавалося, ніщо не здатне їх помякшити, а обличчя виражало суцільний посміх.
О! Я бачу, твій калічний малий щур іще й досі живий! виголосила вона, вказуючи на Дугласа своєю сигаретою, і рвучко пожбурила свою сумочку на крісло. Щойно вона помітила Юніс, вїдлива посмішка поповзла по її обличчю.
Слава Богу, брате. Таки знайшов собі коханку.
Останнє слово вона виплюнула, як виноградну кісточку, намагаючись підкреслити свою зневагу.
Бомбардир відповів їй змучено, але спокійно:
Це Юніс, моя нова асистентка. Юніс, моя сестра Порша.
Порша оглянула Юніс з голови до пят своїми холодними сірими очима, але руки не подала.
Я мала б сказати, що рада знайомству, та не люблю брехати.
Навзаєм, відповіла Юніс, але її вже не слухали, бо Порша відвернулася до брата. Проте дівчина могла заприсягнутися, що бачила, як Дуґлас після її відповіді крутнув хвостом. Вона залишила Бомбардира і його осоружну сестру наодинці, спустилася сходами і вийшла на яскраве полуденне сонце. Останнє, що вона почула, зачиняючи двері за собою, це дещо змінений, облесний, але все одно неприємний голос Порші:
Любий, так коли ти збираєшся публікувати мою книжку?
На розі вулиці Грейт-Рассел вона зупинилася на мить, пригадуючи того чоловіка, якому всміхнулася. Вона сподівалася, що той, на кого він чекав, не забарився. У поросі в себе під ногами Юніс помітила відблиск золота і скла. Вона нахилилася, підібрала з канави маленький круглий предмет і обережно поклала його собі в кишеню.
Розділ 4
Це повторювалося знову й знову. Він завжди дивився в землю, шукав на тротуарах, у стічних канавах і ніколи не підводив очей до неба, у вільний простір. Спину різало ножами, очі сльозилися, немов у них потрапив пісок. А ввечері він провалювався в пітьму на вологих зімятих простирадлах власного ліжка. Йому снився той самий сон. Неначе він шукає і шукає якусь річ, що нарешті принесе йому спокій.
Будинок поринув у глибоку мяку темряву літньої ночі. Ентоні звісив натомлені ноги з ліжка, труснув головою, щоб прогнати з неї рештки марень. Доведеться вставати. Сьогодні сон уже не повернеться. Він спустився сходами, які скрипіли в унісон з його старими хворими кістками. Ентоні навіть не довелося вмикати світло, поки він дістався кухні. Заварив собі чай, радше насолоджуючись самим процесом, аніж бажаючи його пити, і прихопив чашку з собою до кабінету. Бліде місячне світло танцювало на краях полиць і збиралося мінливим озерцем у центрі стола з червоного дерева. Високо на полиці, у кутку, зблиснула золотава кришка коробки з-під печива. Ентоні обережно взяв її і поставив у сяйливій плямі світла на столі. З усіх речей, які він будь-коли знаходив, ця хвилювала його найбільше. Мабуть тому, що в коробці не «щось», а «хтось»; у цьому Ентоні чомусь не сумнівався. Ще раз підняв кришку і глянув на вміст коробки, так він робив щодня увесь минулий тиждень відтоді, як приніс цю коробку додому. Він уже кілька разів переставляв коробку в кабінеті, ховаючи подалі з очей, але вона все одно нагадувала про себе. Ентоні просто не міг так її облишити. Він засунув руку під кришку та обережно провів кінчиками пальців по грубому сірому піску. Спогади пронизали його, забиваючи подих, немов чийсь нещадний удар влучив у сонячне сплетіння. Уже вдруге він тримає смерть у своїх руках.
Життя, яке вони могли прожити разом, цю жорстоку фантазію Ентоні рідко собі дозволяв. Зараз у нього з Терезою вже могли бути онуки. Вона ніколи не говорила про те, що хоче дітей, але, здавалося, вони обоє подумки погоджувалися, що це лише питання часу. Як виявилося, вважати так трагічне недбальство. Вона завжди мріяла про собаку. Ентоні опирався цьому задуму якомога довше, аргументуючи свої відмови перспективою поламаного трояндового саду та переритих газонів. Але Тереза зрештою перемогла, скориставшись безвідмовною сумішшю шарму і широти поглядів. Вони збирались узяти собаку з притулку Баттерсі за тиждень, але Тереза раптово померла. Натомість Ентоні провів той день, тиняючись порожнім будинком. У розпачі він збирав усі сліди її існування: відбиток голови на подушці, пасмо тіціанового волосся в гребінці, відбиток яскраво-червоної помади на склянці. Дрібні, але дорогоцінні докази життя, що вже згасло. Після цього потяглися місяці, протягом яких Падуя намагалася зберегти відлуння присутності Терези у своїх стінах. Ентоні міг зайти до кімнати, відчуваючи, що його кохана щойно звідси вийшла. День при дневі він грав у хованки з її тінню. Чув музику на веранді, її сміх бринів у саду, а в темряві його вуста накривав Терезин пристрасний цілунок. Однак поступово, непомітно, день за днем, крок за кроком вона відступала. Залишала його жити без себе. Єдине, що збереглося навіть до сьогодні, це аромат троянд у таких місцях, де його не могло бути.