Мауд і її чоловік не мали дітей. «Надто хороша справа», тихенько говорив їхній батько до Сиріла, коли про це заходила мова.
Батьки старіли і слабшали. Ґледіс дбала про них. Вона доглядала їх, годувала й купала, робила геть усе для їхнього комфорту і безпеки. Мауд зосталася в Шотландії та принагідно висилала безглузді подарунки. А коли вони зрештою померли, вона заявила, що похорон її надто зворушує, і не приїхала. Вміст примножуваного рахунку на Пошті було розділено між двома сестрами, і, як подяку за її відданість і турботу, батьки залишили Ґледіс будинок. Але в заповіті був іще один пункт, що невдовзі спричинив катастрофу. Там говорилося таке: якщо Мауд раптом залишиться бездомною, вона може жити на Коппер-стрит, поки її обставини не поліпшаться. Пункт, внесений до заповіту з найкращими намірами подбати про старшу доньку, передбачивши обставини, які батьки вважали за дуже малоймовірні. Та «малоймовірно» не означає «неможливо», і коли чоловік Мауд помер, то їй відібрало будинок, гроші й мову від люті. Він програв в азартні ігри всі активи, якими вони володіли, і вирішив, що краще раптово померти, аніж зустрічатися після цього з дружиною.
Мауд повернулася на Коппер-стрит старою вередливою жінкою. Мирне і щасливе життя, яким насолоджувалася Ґледіс, було зруйноване за одну мить. Мауд ввалилася через вхідні двері, вимагаючи в сестри грошей, щоб заплатити водієві таксі. Ця мегера оселилась у будинку на правах постійної гості без натяку на вдячність. Маючи добре відпрацьований репертуар дрібних капостей, вона дошкуляла сестрі за кожної нагоди. Вона клала цукор сестрі в чай, прекрасно знаючи, що Ґледіс цього терпіти не може, заливала кімнатні рослини, залишала безлад і хаос скрізь, де тільки з'являлася. Вона відмовлялася бодай пучкою кинути, щоб допомогти зі справами. Товста й бундючна, Мауд день у день просиджувала за пазлами, запихаючись помадкою і слухаючи радіо на повній гучності. Друзі Ґледіс до будинку більше не приходили, а вона сама намагалася тікати звідти якомога частіше. А її повернення завжди супроводжувалося «покаранням»: то «випадково» розбилася коштовна прикраса, то улюблену сукню ненавмисно попалили праскою. Мауд навіть відлякала птахів, яких сестра полюбляла годувати, залишаючи в саду недоїдки для сусідського кота. Ґледіс не могла знехтувати волю батьків, а будь-які спроби порозумітися з сестрою або стикалися з холодним презирством, або взагалі легковажилися. Для Ґледіс Мауд була мов той терміт, непроханий паразит, який вдерся в її дім і перетворив її щастя та спокій на купу трухлявого пороху. А ще Мауд шаруділа. Точнісінько як терміт. Пухкі пальці шаруділи об стіл, руки об стілець, об край раковини. Шарудіння то найгірше катування. Невпинне, пронизливе, воно переслідувало Ґледіс удень і вночі. Може, Макбет зарізав сон, але Мауд убивала спокій.[12] Того дня вона сиділа за обіднім столом і шаруділа, закінчуючи велетенський пазл.
Це був «Віз для сіна» Констебла[13] велетенська репродукція з тисячі елементів, найбільша з тих, які вона будь-коли складала. Це мав бути її шедевр. Мауд розсілася, мов жаба, навпроти своїх пазлів, надлишок сідниць звисав обабіч стільця, який кректав під її вагою, і шаруділа.
Ґледіс тихенько причинила вхідні двері за собою і, всміхаючись, спустилася вниз по Коппер-стрит. Вітер гнав і закручував хрустке осіннє листя над стічною канавою. Її пальці намацали в кишені край маленького клаптика картону, вирізаний на верстаті, блакитний із крихітною цяткою білого.
Ентоні провів пальцем по краях цього пазла, тримаючи його пальцями, відтак поклав його на долоню, гадаючи, маленькою частиною чийого життя колись був цей крихітний шматок картону. А може, не такою й маленькою? Можливо, його втрата стала катастрофою, непропорційною до його розмірів, причиною пролитих сліз, спалахів образи, розбитих сердець. Вона була в Ентоні, річ, загублена стільки років тому. Для світу це просто сміття, не варте й цента, але Ентоні відчував його значення в чиємусь житті. Чужі загублені речі щодня мучили його нагадуванням про обіцянку, якої він колись не дотримався. Тереза попросила в нього одну-єдину обіцянку, а він підвів її. Після цього він почав збирати речі, які загубили інші люди. То був його єдиний шанс спокутувати свою провину. Його дуже непокоїло, що він так і не зміг знайти способу повертати речі їхнім власникам. Упродовж років Ентоні не полишав спроб давав оголошення у місцевій пресі й інформаційних бюлетенях, навіть розвішував на стовпах, але на жодне з них не дістав відповіді. А тепер залишилось обмаль часу. Він сподівався, що зможе знайти когось, хто продовжить справу, когось молодого й досить кмітливого, щоб мати нові ідеї, когось, хто знайде спосіб повернути загублені речі на їхнє законне місце. Ентоні відвідав свого адвоката і зробив необхідні поправки в заповіті. Він відкинувся назад на кріслі й потягнувся, відчуваючи, як розпірки тиснуть йому в спину. Високо на полиці на нього блимнула коробка з-під печива, сяючи на передвечірньому сонці. Він так утомився! Ентоні відчував, що перебув свій час на цьому світі, але чи зробив достатньо? Можливо, уже час поговорити з Лорою, сказати їй, що невдовзі йде? Він поклав шматок пазла на стіл і взяв свій джин з лаймом. Так, треба розповісти Лорі, доки ще не пізно.
Розділ 6
Юніс
Червень 1974
Юніс поклала ключі від коробки з дрібною готівкою на місце і замкнула шухляду. Її шухляду. У її столі. Юніс працювала з Бомбардиром уже цілий місяць, і він послав її купити здобних булочок з помадкою для них трьох, щоб відсвяткувати цю знаменну дату. У той місяць, що минув, Юніс щодня приходила на роботу раніше і йшла пізніше, розтягуючи своє перебування в цьому місці й у цій компанії, бо той час змусив її паленіти від захопливих можливостей. За ці чотири короткі тижні вона дізналася, що Бомбардир справедливий і щедрий бос, залюблений у роботу, свого собаку й кіно. А також її секс-символ. Він мав звичку цитувати свої улюблені фільми, і Юніс почала його наслідувати. Дівчина полюбляла більш сучасні фільми, але Бомбардир розкрив для неї принади деяких кращих фільмів «Ealing Studios». Своєю чергою, вона змусила його переглянути в найближчому кінотеатрі кілька нових фільмів. Вони погодилися на тому, що «Добрі серця і корони» дуже миле кіно, «Коротка зустріч» трагедія, «Екзорцист, або той, що виганяє диявола» шокує, але там є кілька смішних епізодів, «Плетена людина» заморожує кров, «Оптимісти під девятьма вязами» феєричний фільм, «А тепер не дивись» кіно, звісно, харизматичне, та в ньому надміру задіяно оголені сідниці Дональда Сазерленда.[14] Юніс навіть збиралася купити пальто з червоної вовняної байки, як оте, що носить карлиця в фільмі. Утім, «Велику втечу» вони любили найбільше. Бомбардир казав, що в книжках найкраще те, що це фільми, які прокручуються у твоїй голові. Юніс також дізналася, що Дуглас полюбляє виходити на прогулянку об одинадцятій ранку, особливо якщо йти в напрямку кондитерської, де продавали смачнючі здобні булочки з помадкою, і він завжди їсть помадку першою, а тісто вже потім. А ще їй стало зрозуміло, що єдина й неповторна Порша може довести тебе до сказу швидше, ніж сотня пересічних негідників.
Бомбардир на кухні заварював чай, Дуглас крутився біля спортивних, каштанового кольору черевиків Loake[15] свого хазяїна, очікуючи ще на булочку з помадкою. З вікна, у яке дивилась Юніс, було видно залюднену й метушливу вулицю, але нещодавно увесь цей жвавий рух паралізувала смерть; пішоходи і дорожній рух на мить завмерли з поваги до серця, що зупинилося в них на очах. Якщо вірити місіс Дойл із кондитерської, Юніс теж була там. Вона просто не бачила цієї події. Місіс Дойл достеменно згадувала дату, час і кожну деталь того, що сталося. Як палка прихильниця поліційних серіалів, вона пишалася своїм пильним оком і могла засвідчити будь-яку подію, що відбувалася в полі її зору. Місіс Дойл уважно спостерігала за незнайомими відвідувачами своєї кондитерської, запамятовуючи косі очі, тонкі вуса, золоті зуби, лівосторонні проділи усі ці прикмети, на її думку, свідчили про непевні моральні якості їхніх власників. Ні в якому разі не можна довіряти жінкам у червоних черевиках і з зеленими сумочками. Молода жінка, яка померла, не мала жодної з цих прикмет. Вона була одягнена у тьмяно-синій літній жакет, її сумочка пасувала до черевичків, вона зомліла і померла просто тут, навпроти пекарні, біля вітрини місіс Дойл із найкращими тортами і тістечками. Це сталося того дня, коли Юніс ішла на співбесіду, якщо бути точним об 11:55. Місіс Дойл була певна щодо часу, бо вона тоді поставила в піч партію солодких рогаликів, які треба було витягнути о дванадцятій.
Вони згоріли, чорт їх бери, жалілася місіс Дойл Юніс. Я була надто зайнята, телефонуючи поліції і швидкій, щоб памятати про рогалики, але я не звинувачую небіжчицю. Не її ж вина, що вона йшла і просто впала мертвою, бідолашка. Лікарі приїхали доволі швидко, але поки вони дісталися сюди, вона вже відійшла. На ній ніяких слідів. Серцевий напад, я вважаю. Мій Берт каже, це могла бути анулізма.[16] Та я готова закластися на серцевий напад. Або параліч.
Юніс памятала лише юрбу і віддалену сирену. Сумно знати, що найкращий день твого життя став для когось останнім і вас розділяло лише кілька футів асфальту.
Чай готовий!
Бомбардир поставив тацю на стіл.
Я про все подбаю.
Бомбардир розлив чай, виставив булочки з помадкою. Дуґлас примостився на підлозі, затиснувши булочку лапами і взявся злизувати помадку.
А тепер, люба моя, розкажи мені, що ти думаєш про нове творіння Понтпула? Щось вартісне чи нам слід шпурнути його на звалище човганців?
«Звалище човганців» так Бомбардир називав купу негодящих рукописів. Цей смітник історій ріс надзвичайно хутко, він захаращував усю підлогу до того, як вони встигали прибирати цю макулатуру в урну. Персі Понтпул вважався дитячим письменником, і Бомбардир попрохав Юніс глянути його останній рукопис. Юніс у глибокій задумі сиділа над своєю булочкою з помадкою. Вона не потребувала часу, щоб вирішити, що вона думає про цю книгу, але слід обрати потрібні евфемізми. Незважаючи на всю свою любязність, Бомбардир усе-таки її бос, а вона досі проходить стажування. Персі написав книжку для маленьких дівчаток, яка називалася «Трейсі розважається на кухні». Трейсі мала захопливі пригоди на кухні: вона мила посуд з ганчіркою Дафні, підмітала підлогу з віником Бетті, протирала вікна зі Спарклі-спондж і драяла плити з дротяною мочалкою Венді. На жаль, автор не скористався нагодою змусити Трейсі прочищати раковину з вантузом Поршею, що могло б дати йому хоч маленький шанс на успіх у вимогливої Юніс. Словом, Трейсі повеселилася на кухні, як поні у вугільній шахті. У Юніс було жахливе передчуття, що Персі працює над продовженням «Говард розважається в майстерні» з Чарлі-долото, Фреді-лобзиком і Діком-дрилем. «Трейсі» можна сміливо назвати дитячим посібником з гендерних стереотипів. Юніс сформулювала свою думку в такі слова: