Безсумнівно, можна зменшити тривалість співбесід, сказала Аліса, молоденька консультантка, але від цього впаде успішність працевлаштувань. Я завжди памятаю про гарантію, яку ми пропонуємо клієнтам. Якщо працевлаштування не було успішним або людина звільнилася в перші півроку, ми мусимо замінити кандидата. Перепрошую, Тома, вона повернулася до свого колеги, але я памятаю, що саме твої клієнти найчастіше звертаються по цю гарантію. З моїми ж таке трапляється вкрай рідко.
Він мовчки подивився на неї, лише злегка посміхаючись.
Не хочу тут ставати на захист Тома, який того не потребує, сказав Ларше, але витрати на заміну кандидата дуже малі в порівнянні зі зростанням показників, які він приносить.
Але це не в інтересах наших клієнтів! заперечила Аліса. А отже, і не в наших, бо погіршує наш імідж.
Не надто вони й переймаються, я певен. Вони знають, що людську натуру не так легко опанувати. То непросто ніхто не може бути певен, що обрав ідеального кандидата.
Усі переглянулися мовчки. Ларше дивився на нас. Помовчавши, заговорив Давид, який найдовше працював у компанії:
Усі переглянулися мовчки. Ларше дивився на нас. Помовчавши, заговорив Давид, який найдовше працював у компанії:
Складно це довести даними, але співбесіда може бути тривалою, бо не всі кандидати мислять структурно не будемо ж ми їх перебивати...
І тут у нас є добра новина, сказав Ларше із тріумфом. Люку, озвучуй другий висновок.
Люк Фостері знову почав оповідати про своє дослідження. Він не дивився на нас він був зосереджений на своїх паперах.
Я вже сказав вам, що середня тривалість співбесіди в Тома значно менша, ніж в інших консультантів із нижчими показниками успішності. Якщо вивчити дані, то, мабуть, саме цей середній показник визначає різку успішність. Тривалість наочних співбесід особливо неефективна для кандидатів, яких так і не винаймуть, і...
Іншими словами, сказав Ларше з виглядом переможця, менше витрачайте часу на балакунів буде більше часу на пошук клієнтів. Завершуйте співбесіду, щойно ви розумієте, що перед вами не найкращий кандидат на посаду нема сенсу продовжувати.
Незручна тиша запанувала в залі.
У будь-якому разі, пояснював Ларше з удаваним сміхом, ви йому не надасте роботу, тож і мороки з ним не матимете...
Від мовчанки ставало зрозумілим, що пропозиція для працівників була не дуже комфортною. Хтось роззирався навсібіч, чекаючи від когось реакції. Інші, навпаки, зосереджено втупилися в блокноти.
Я геть не погоджуюся із цим.
Усі обернулися на мене. Я рідко коли говорив на засіданнях і ніколи не виказував незгоди. Я почав обережно:
Вважаю, що це не в інтересах фірми: кандидат, який не відповідає вакансії сьогодні, може відповідати вакансії, яка надійде завтра. У довгостроковій перспективі всі виграють є база кандидатів, які довірятимуть нам і поважатимуть нашу компанію.
Друзі, тут узагалі нема чим перейматися. Гадаю, так усім буде зручніше. За всіх часів так було незмінно: кандидатів набагато більше, ніж вакансій, тому нема чого за ними бігати. Куди не кинь усюди вони сиплються, лишень збирай.
Почувся смішок у залі.
Я зібрав докупи всю мужність.
Зі свого боку, я поважаю ввічливість, наважуся назвати це професійною етикою. Ми наймаємо працівників не для самих себе. Ми рекрутингове агентство. Наше завдання не просто обрати кандидата. Я вважаю, що ми маємо давати поради тим, хто не відповідає посаді на даний момент. Саме за це я люблю свою роботу.
Ларше слухав мене, усе ще посміхаючись. Але з кожним натяком на загрозу його інтересам вираз його обличчя різко змінювався та ставав хижацьким.
Друзі, я бачу, Алан забув, що він працює на «Дункер консалтинг», а не на мати Терезу.
Він розсміявся, сміх підхопив Тома, а потім і Мікаель.
Брови Ларше трохи здвинулись, а погляд був прикутий до мене.
Якщо ж у тебе щодо цього сумніви, подивись на зарплатну відомість там є штампик, який нагадає, що тобі платить не благодійна організація.
Знову смішок.
Тож, Алане, треба відірвати дупу й працювати, щоб заслужити зарплатню. А не надавати соціальну допомогу на цьому не заробиш.
Компанія заробляє на мені. Моя зарплата має високу рентабельність, тож вона й так заслужена.
У залі запала мертва тиша, хоч ножем ріж. Усі працівники дивилися собі під ноги.
Не тобі про це судити, сказав він зле, упевнений, що йому критично важливо лишити за собою останнє слово, щоб не втрачати авторитет перед іншими. Ми ставимо мету і завдання, а не ти. І наразі ти тої мети не досягаєш.
Збори швидко закінчились. Відчувалося, що Ларше невдоволений тим, на що все обернулося, що велич його послання було нівельовано. Цього разу я мав сміливість висловити заперечення, але за краще було б, мабуть, мовчати. Проте я був щасливий, що висловив свої переконання, не дав розтоптати свої цінності.
Я поспіхом залишив залу і попрямував до свого кабінету, намагаючись уникнути зіткнення з ним. Я взагалі нікого не хотів бачити. Дочекався, щоб усі пішли на обід, перш ніж висунутися з кабінету. Тоді тихо відчинив двері. В офісі панувала тиша. Я тихо йшов коридором дякувати килиму, який приглушував мої кроки.
Я проходив повз кабінет Тома, коли там задзвонив телефон від різкого звуку я мало не підстрибнув. Це його телефон мабуть, набрали напряму, бо звичайна лінія в обід не працює. Дзвінок в обідню перерву лунав, як крик у космосі.
Не знаю, що на мене найшло; це не було звичним для мене, це не було практикою нашого відділу. Але телефон дзвонив так уперто, що я вирішив відповісти.
Я відчинив двері його кабінету. Усе було акуратно розкладене, течки рядком. Нібито ненавмисне, на столі на виду лежала ручка Montblanc. Легкий парфум (чи, може, запах крему для гоління) у повітрі... Я зняв трубку з апарата набагато дорожчого за ті, що ми мали у своїх кабінетах. Цікаво, чи він випросив його в шефа, чи сам купив, аби виділитися із сірої маси.
Ал...
Я збирався представитися, щоб мій співрозмовник знав: я не Тома. Але з того кінця дроту мені не дали часу різко перебили й почали гримати:
Це гидко, гидко так чинити! Я ж казав, що я ще не звільнився і розраховую на конфіденційність! Я знаю, що це ви телефонували моєму директорові та сказали, що адміністративний директор звільняється і ви пропонуєте кандидата на заміну!
Пане, я не...
Заткніться! Я знаю, що це ви, бо я нікому більше не надсилав своє резюме. Нікому, чуєте? Тож це були ви. Так чинити підло і вам це не минеться!
~ 10 ~
Я вийшов з офіса й зіткнувся з Алісою вона, вочевидь, чекала на мене після наради.
Ти йдеш обідати? спитала вона прямо.
Вона посміхалася, але була трохи збентежена. Може, боялася, що її стрінуть зі мною?
Так, відповів я.
Вона хвилину помовчала, ніби чекала від мене ініціативи, потім сказала сама:
Пообідаємо разом?
Добре.
Я знаю маленький ресторанчик, дуже симпатичний, треба трохи пройтися, але поговоримо вільно.
Яка назва?
«Артюсове лігво».
Не знаю такого.
Він такий... самобутній. Більше не скажу сам побачиш.
Аби там не їли незрозумілих тварин решта годиться.
Ох, ці американці! Усі ви такі зніжені!
Ми пройшли вулицею Мольєра і завернули в арку, перетнули сад королівського палацу Пале Рояль шматочок тиші та спокою просто в центрі Парижа... Сад був дуже простим нагадував шкільне подвіря довоєнних часів. Каштани в ряд, протоптані доріжки, стара будівля, яка увібрала навколишню історію. Під арками вгадувався ледве вловимий запах холодного каменю, відлуння наших кроків дзвеніло старими склепіннями, потертими за століття. Сама ностальгія жила в цьому місці. Плин часу тут зупинився два століття тому; атмосфера така проникна, що я б не здивувався, якби й справді побачив тут дітей у старомодній, тих часів, формі, які бігають і радіють дзвінку на перерву, від якого навсібіч розсипаються горобці.
З північного краю садка ми піднялися невеликими сходами із шорсткими перилами з кованого заліза, пройшли повз обрамлену тьмяним деревом вітрину продавця музичних шкатулок та вийшли на вулицю Петі-Шам. Складно було просто йти вузьким тротуаром цієї жвавої вулички старого Парижа. Кожна із цих маленьких крамничок була унікальною, дуже відрізнялася від різних франшиз та супермаркетів, у яких продається все й зі всього світу. Тут кожна вітрина дивувала прикрасами й унікальністю виставлених товарів. Тут продавець парасольок стояв поруч із ковбасами, а ті поруч із капелюшником, який був сусідом продавця чаю, котрий сусідував із виробником прикрас ручної роботи; від взуттєвого майстра ми перейшли до спеціалізованої бібліотеки старих книжок. І всюди хотілося зупинитися, пороздивлятися, доторкнутися...
Ти знаєш про галерею Вівєн?
Ні.
Пройдемо через неї.
Ми перейшли вуличку, оминаючи машини в корку, водії явно були засмучені, що пересуваються повільніше за пішоходів. Ми пройшли ще дві крамниці й опинилися на своєрідній вуличці, перекритій старим скляним жовтим дахом із каркасом з кованого заліза. Запах шкіряних виробів, трохи вологий. Галерея поглинула кілька крамниць і ресторанів, але все оточення тут різнилося від вуличної атмосфери. Тут не було жвавості перехожих, скупчення транспорту. Галерея спочивала в церковному спокої та тихому світлі. Щонайменший шум від кроків чи голосу гучно лунав у скляному приміщенні. Усюди царювала атмосфера меланхолійної рівноваги. Люди йшли повільно.
Галерею датовано початком девятнадцятого сторіччя. Це була вітальня Ресторації. Я прихожу сюди, коли хочу трохи відпочити від офіса.
Галерея мала форму підкови, тож ми пройшли нею і вийшли з іншого виходу. Опинившись знову на вулиці, ми відчули аромат свіжоспеченого хліба, який долинав із сусідньої пекарні, нагадавши мені, як я зголоднів.
Галерея мала форму підкови, тож ми пройшли нею і вийшли з іншого виходу. Опинившись знову на вулиці, ми відчули аромат свіжоспеченого хліба, який долинав із сусідньої пекарні, нагадавши мені, як я зголоднів.
Ми прийшли! сказала Аліса, показуючи на деревяні двері ресторану, ретельно пофарбовані в сірий колір чудовий, насичений сірий колір.
Ми увійшли в невелику залу в стилі бароко на ледве з двадцять столиків. На стінах у ліплених рамочках безліч різноманітних цитат і висловлювань. Господар сорокалітній блондин маленького зросту із шовковим шарфом, повязаним поверх рожевої сорочки, жваво щось обговорював із клієнтами. Щойно побачивши Алісу, він перервав розмову: