Маєте рішення?
Дивись, що ти робитимеш...
Він розказав мені про свою ідею.
Я слухав його і блід. Що далі він надавав розяснення, то далі він починав командувати так, ніби я мусив підкорятися. Можливо він відчував, що мою зневіру слід долати чіткими інструкціями. Те, що він вимагав зробити, було просто не-при-пус-тиме. Багато з його попередніх завдань мені не подобались, але я завжди поступався. Та цього разу це було геть неможливе. Я лиш уявляв собі те, що він просив, і вже відчував цілковиту поразку.
Ні, годі, ви й самі знаєте, що я так не робитиму.
Я глянув на Катрін, чекаючи на підтримку. Вона була така ж розгублена, як і я.
Ти ж знаєш вибору в тебе немає.
Ви не послуговуєтесь вашими ж принципами. Що більше я чиню опір то більше ви граєте з позиції сили...
Справді так.
Ви щось не дуже переймаєтеся. Чини, як я кажу, а не так, як я роблю...
У мене на те є причина.
Яка ж?
Влада, друже. Влада. Чого ж я маю перейматися?
Він промовив це задоволено, із посмішкою. Підніс до вуст келих білого вина, аромат якого стояв у повітрі. Я налив іще соку. Я шкодував, що розповів йому про свої проблеми із сусідкою, чим штовхнув його на злочин, і тепер дратувався через запропоноване рішення, яке він вимагав реалізувати. Усе це вже було на межі мазохізму...
Абсолютно непорушні гілки величного кедра немов затамували подих. Мяке вечірнє повітря огортало нас, а високі дерева захищали. Я перевів погляд на Катрін і враз застиг. Він лежав на її колінах. Вона тримала його однією рукою а в другій був олівець. Зошит...
Вона, мабуть, перехопила мій погляд чи відчула його підсвідомо, тому що поклала й другу руку на нього, немов затуляючи.
Думка промайнула в моїй голові: чому б просто не попросити зазирнути в нього? Хтозна, що буде. А може, й погодяться... Може, я їм тут безкоштовні вистави граю.
Я намагався набрати максимально розслабленого вигляду.
Я бачу, що на зошиті написане моє імя. Чи можна мені глянути? сказав я Катрін, простягаючи руку в його напрямку. Дуже цікаво.
Вона напружилась, нічого не відповідаючи, і подивилась на Дюбрея.
Ні, звичайно ні! відповів він безапеляційно.
Я наполягав. Або зараз, або ніколи. Не можна відступати.
Я наполягав. Або зараз, або ніколи. Не можна відступати.
Те, що там написане, стосується мене тому я мушу глянути, це нормально...
Хіба режисер показує глядачам сценарій, коли знімає фільм?
У цьому разі я не просто глядач. Ба більше я головний актор!
Теж правильно! Актор грає краще, коли йому розказують про сцену, яку він гратиме, останньої миті! Тоді все виходить більш невимушено.
У моєму випадку за краще, коли актор підготовлений завчасно.
Алане, сценарій твого життя не пишеться завчасно.
Ці слова зависли в повітрі. Катрін дивилася на підлогу.
Така туманна відповідь мені геть не подобалась. Що це означає? Ніхто не знає наперед своєї долі? Чи він, Ів Дюбрей, пише сценарій мого життя? Від самої думки мороз поза спиною.
Мимоволі я повернув голову й поглянув на вікна палацу. Вікно кабінету на першому поверсі було відчинене. Різьблений карниз простягався вздовж усієї будівлі. Камяний водостік тягнувся рогом аж до землі. Отже, досить просто: ухопитися за карниз і заплигнути у вікно кабінету...
Я взяв іще канапку з лососем.
Щодо влади й позиції сили. Я пережив гидку ситуацію в офісі...
Я розказав йому про нараду та про тестування, якому Марк Дункер піддав мене напередодні. Він уважно вислухав. Я усвідомлював ризики отримання чергового неприємного завдання, але був готовий на все, аби покарати кривдника. Я потребував креативності Дюбрея у нього була така сама сила, як у Дункера, але він іще й геній.
Хочу помсти.
Але на кого ти розлючений зараз?
Хіба не ясно?
Кажи.
А ви як гадаєте?
Я запитую тебе.
На Дункера, звісно!
Він повільно нахилився до мене, дивлячись глибоко в очі, наче гіпнотизуючи.
Алане, на кого ти справді розлючений?
Я заметушився, як кролик у пастці. Він хоче відвернути мене від простої відповіді? Хоче завернути мою увагу всередину мене самого, піддати сумніву мої власні емоції? Хто ж обєкт моєю люті, як не Дункер? Дюбрей продовжував непорушно дивитися на мене. Його очі були... як дзеркало для моєї душі; я побачив у них відповідь, яка враз стала очевидною.
На себе, пробурмотів я, що піддався його натиску... І що провалив його ідіотське випробування.
Тиша в садку стала гнітючою. Я й справді був розлючений на себе, бо допустив, що ця принизлива ситуація взагалі сталася. Але від того я не припиняв злитися на Дункера, який усе це вигадав. Я до смерті його ненавидів.
Усе ж таки це його провина він це все розпочав. Хочу помститися йому так жорстоко, як тільки можна. Тільки про це й думаю.
Ох, помста, помста... Роками я про це тільки й думав як помститися тим, хто перейшов мені дорогу. Ох, скільки разів я мстився, скільки разів радів стражданням супротивників, сяючи від щастя, що вони заплатили за все! Одного разу я усвідомив, що все це було марно. Це не дає нічого, крім... зла самому собі.
Собі?!
Під час планування помсти ти відчуваєш дуже сильну енергію, але енергія ця негативна, деструктивна. Вона тягне вниз. Ну, і ще одне...
Що?
Людина мститься тоді, коли їй вчинили зле. Помста це злий учинок у відповідь. Себто людина сама стає рівною своєму кривднику, переймає його дії...
Так і є...
Отже, виграв кривдник: він спромігся змусити нас діяти за своїм взірцем. Хоч не свідомо, та він перетягнув нас на бік зла.
Я про це не думав. Подібні роздуми для мене були... складні. Якщо я зможу нашкодити Дункеру аж я про це й мріяв це означає, що він переміг мене? Ну й жах! Однак мовчки підкорятися йому не стану...
Знаєш, вів далі Дюбрей, на землі було б набагато менше воєн, якби люди припинили бажати помститися за всяку ціну. От поглянь на ізраїльсько-палестинський конфлікт. Допоки в кожному таборі кожен хоче помститися за брата, за друга, за дядька та вбити ворога війна триватиме, спричиняючи дедалі більше смертей, за які... треба мститися. Це не скінчиться ніколи поки жінки й чоловіки страждатимуть і плакатимуть... не за померлими, а за помстою.
Це було дивно, аж до безглуздя, говорити про війни в цьому миролюбному оазисі палацового парку, сповненому ароматів умиротворення, серед великих міцних дерев, серед спокою, у якому геть забувалося про велике місто, яке було зовсім поруч.
Але здавалося також дуже зрозумілим, що, коли спостерігаєш за конфліктами інших, це сприймається зовсім по-іншому, ніж конфлікти, у яких сам береш участь... Нагальна потреба вселенського прощення на Сході мені не здавалась такою важливою, як моя власна проблема: прощати Дункера мені видавалось неприпустимим...
Ви кажете, що, коли людина шукає помсти, вона шкодить собі. Я погоджуюсь із цією думкою. Але відчуття, коли я проковтнув свою лють, завдає мені ще більшої шкоди!
Твоя лють генерує енергію, силу; ця сила може бути перенаправлена і використана на дії, які слугуватимуть твоїм інтересам, тоді як помста не принесе нічого, крім руйнації.
Які гарні слова! А можна ясніше?
Перш за все потрібно висловитись, або сказавши цьому добродію, що ти думаєш про його вчинок, або зробивши це символічно.
Символічно?
Так. Можеш, наприклад, написати листа, у якому вихлюпнеш усю гіркоту й злість. А потім цього листа спалити чи вкинути в Сену.
Здається, я не все розумію...
І навіщо?
Щоб вивільнитися від ненависті, яка накопичилась усередині та шкодить тобі. Треба її випустити, зрозумій. Тоді ти перейдеш до наступного етапу. Допоки ти перебуваєш у стані розлюченості, твій розум засліплений бажанням реваншу; ти не зможеш діяти заради себе. Ти обмірковуєш, мусолиш свої печалі та стоїш на місці. Твої емоції блокують тебе вивільни їх. Символічного акту достатньо для того.
А наступний етап про що?
Наступний етап використати енергію, яка зібралась від люті, на дії: наприклад, насмілитися зробити щось, чого ти ніколи робив, щось конструктивне, що тобі стане в пригоді.
Переді мною постала досить амбітна картина. Я мріяв змінити хід речей у компанії, стати носієм змін, а не просто пливти за течією подій і тихо скиглити разом з Алісою.
Зустрінусь із Дункером особисто. Його помилка, що він її припустився напередодні, змусить його бути ввічливим наодинці. Я скористаюся цим. Він буде змушений трохи послухати мої ідеї, не відкидатиме їх одразу. Я певен, що поділюсь із ним своїми спостереженнями, фактами, думками спробую втілити їх на практиці. Зрештою, що мені втрачати?
Але сумнів долав мій ентузіазм: чого це Марк Дункер має слухати ідеї того, хто публічно виявив недостатню впевненість у собі? Він бачив, як ламав мою особистість, він, безперечно, сповнений глибокого презирства до мене...
Я поділився з Дюбреєм своїм планом та сумнівами.
Дійсно, впевненість у собі набагато спрощує отримання того, чого ми хочемо від роботи...
Я ковтнув слину.
Ви обіцяли мені попрацювати над цим.
Кілька секунд він мовчки дивився на мене. Потім узяв до рук склянку з водою. Склянка була напрочуд тонка та прозора вода, здавалося, сяяла в ній. Він підняв склянку над купкою шафрану й почав повільно нахиляти її. Я уважно стежив за процесом.
Ми всі народжуємося з однаковим потенціалом віри в себе, сказав він. А потім чуємо коментарі батьків, вихователів, учителів...
Крапля води впала на вершину купки й застигла на поверхні немов сильноглядне скло, збільшуючи кожну оранжеву часточку коштовної спеції. Здавалось, крапля коливалася й обирала свій шлях аж потім вона покотилася донизу, прокладаючи собі стежку по спеції.
Якщо ж раптом так прикро склалося, що всі вони йдуть лише в напрямі негативу висловлюють критику, докоряють, звертають увагу на всі наші хиби, промахи і невдачі, у нашу манеру мислення закарбовується відчуття неповноцінності й самокритики.
Дюбрей поволі нахилив склянку знову наступна крапля впала на те саме місце. Вона й собі теж трохи поколивалася і покотилася тією ж стежкою, що й попередня. Третя крапля покотилася вже швидше. За кілька секунд на купці вималювалася стежка і краплі бігли по ній, дедалі глибше второвуючи.
У довгостроковій перспективі це призводить до того, що найменша невдача завдає нам болю, другорядний промах змушує сумніватися в собі, найлегша критика вже дестабілізує й обеззброює нас. Мозок звикає реагувати негативно усі нейронні звязки посилюються з кожним негативним досвідом.