Собака став на задні лапи, і Дюбрей міцно обійняв його за шию. Кілька хвилин вони побавилися, потім господар повернувся й вимкнув ліхтар надворі, зануривши садок у темряву. Собака побіг за інший бік палацу.
Я підвівся, розімяв кінцівки й пішов на автобусну зупинку. Глянув на розклад: автобус, який прийшов о 22:13, мав бути о 22:10. Спізнився на три хвилини.
Отже, сімнадцять хвилин минуло між тим, як пішли служки, і звільненням Сталіна. Сімнадцять хвилин. Чи буде цього достатньо, щоб заскочити в будинок? Можливо... Але хіба не лишилось інших працівників у будинку? І як потрапити в садок? Потрапити потім до будинку буде легко вікна цієї пори часто відчинені. Але як зорієнтуватися в помешканні господаря непоміченим? Усе це здавалося небезпечним. Треба ще назбирати інформації.
Я сів у метро й доїхав додому. Не минуло й пяти хвилин після мого повернення, як на мене накинулася мадам Бланшар. Як вона дозволяє собі займати орендатора о такій пізній годині? Здавалося б, не надто вже я й шумів.
Не знаю, що на мене найшло чи то вся злість на Дункера, чи ще щось, але вперше я вибухнув люттю на власницю помешкання. Спочатку вона була здивована, але швидко оговталася й почала роздратовано щось розповідати про ввічливість. Вона гірша за всіх інших, разом узятих: ніщо й ніхто не змусить її замовчати!
~ 17 ~
Ів Дюбрей сміявся, щиро і довго, не спиняючись. Зазвичай спокійна Катрін теж трималася за боки. Я щойно розказав їм про невдалу спробу синхронізації пози зі здоровенним африканцем у метро.
Нічого смішного. Мені, бува, ледве пику не натовкли через вас. Це я мав би над вами насміхатися! Ваші трюки не працюють.
Між двома заходами реготу він повторив фразу, про яку я розказав їм, імітуючи африканський акцент:
Ти довго ще нариватимешся, кепкуючи з мене?
Вони знов не втрималися й почали реготати так заразливо, що і я врешті-решт розсміявся.
Ми сиділи на веранді збоку палацу, зручно повсідавшись у глибокі крісла з тикового дерева. Погода стояла чудова набагато краща, ніж напередодні. Вечірнє сонце грало багрянцем по стінах будинку. Від цього камінь пашів гарячим, а троянда, що плелася по стіні, ніжно пахла.
Я тішився цим моментом відпочинку давалася взнаки втома від попередньої ночі: тричі мій сон переривала потреба запалити сигарету...
Я налив собі чергову склянку помаранчевого соку, ледве піднімаючи важку кришталеву карафку, що в ній плавали кубики льоду. Ми рано вечеряли легкою тайською стравою від палацового повара. Стіл був чудово накритий; найдивовижнішими були срібні тарілочки з різноманітними спеціями.
Насправді, сказав Дюбрей, який швидко став серйозним, ти припустився двох помилок, які пояснюють твою невдачу. Спочатку, перед синхронізацією з позою іншого, треба витримати певний проміжок часу, щоб не було враження, що ти мавпуєш. Крім того і це вкрай важливо ти це використав як методику. Це що завгодно, але не методика! Передусім треба відкрити для себе філософію, дух іншої людини. Це спрацює тоді, коли ти втілишся в людину, поставиш себе на місце тої людини, щоб відчути те саме, що й вона, і побачити світ її очима. І тоді, якщо твоє бажання щире, синхронізація пози стане невеличкою магією, фінальним штрихом, який допоможе тобі встановити контакт, якісний стосунок, який інший захоче зберегти і це виявиться в тому, що він несвідомо почне повторювати твої рухи. Але останній пункт це наслідок; він не може бути метою.
Гаразд, але ви запевняли, що цей трюк настільки неймовірний, що мені захотілося його спробувати.
Звісно ж.
Отже, я спробував іншу річ, яка більш-менш спрацювала: встановити звязок із моїм начальником, синхронізуючись із його манерою говорити. Я кажу про Люка Фостері холодного, надто раціонального, який не любить балачок.
Чудовий вибір.
Чому?
Якщо хочеш обіймати всесвіт когось іншого і обираєш для цього людину, геть інакшу від тебе, це вже цікаво. Це покращує подорож... Я тобі казав, що писав із цього приводу Пруст?
Марсель Пруст, французький письменник? Наскільки я памятаю ні.
Дюбрей процитував напамять:
Єдина справжня подорож, єдине джерело натхнення це не подорож новими шляхами; це подорож з очима інших, знайомство зі світом очима інших очима сотень інших побачити сотні світів, які бачить кожен із них, які кожен із них уміщує в себе.
Гаразд, але ви запевняли, що цей трюк настільки неймовірний, що мені захотілося його спробувати.
Звісно ж.
Отже, я спробував іншу річ, яка більш-менш спрацювала: встановити звязок із моїм начальником, синхронізуючись із його манерою говорити. Я кажу про Люка Фостері холодного, надто раціонального, який не любить балачок.
Чудовий вибір.
Чому?
Якщо хочеш обіймати всесвіт когось іншого і обираєш для цього людину, геть інакшу від тебе, це вже цікаво. Це покращує подорож... Я тобі казав, що писав із цього приводу Пруст?
Марсель Пруст, французький письменник? Наскільки я памятаю ні.
Дюбрей процитував напамять:
Єдина справжня подорож, єдине джерело натхнення це не подорож новими шляхами; це подорож з очима інших, знайомство зі світом очима інших очима сотень інших побачити сотні світів, які бачить кожен із них, які кожен із них уміщує в себе.
Катрін ствердно кивнула.
На край столу сіла пташка вочевидь, зацікавившись смаколиками, які ми лише скуштували. Побачити світ очима пташки весело, мабуть. Чи є у тварин поняття особистості, яка спричиняє різну їхню поведінку за однакової ситуації?
Дюбрей простягнув руку, щоб узяти канапе з лососем, і пташка полетіла геть.
Це не так просто, відповів я, влізти в шкуру когось, чий світ особливо не подобається. Саме тому з Фостері мені було так складно. Я не схиблений так, як він, на цифрах, покращенні результатів чи на курсі акцій. Я змусив себе говорити про це, але, звісно ж, мені бракувало переконливості... чи то щирості. У всякому разі, я не відчув, що він мені відкрився.
Я розумію, що ти не любиш цифри. Суть полягає не в тому, щоб симулювати, що твої інтереси співпадають зі смаками чи з характером інших. Ні. Головне це цікавитися особистістю так, щоб відчути те задоволення, яке він отримує від цифр. Це геть інше... Відтак, коли ти синхронізуєшся з його рухами, розумієш його цінності, розділяєш із ним його клопіт зроби це просто з наміру подивитися на світ з його точки зору, ізсередини його світу.
Гаразд. Ви маєте на увазі, що, якщо я не люблю цифри, я наче поринаю в його світ і кажу собі: «Як це воно, що людина відчуває, коли любить цифри?» Так?
Правильно! І ти отримуєш задоволення від цього зовсім нового для тебе досвіду. А чудеса полягають у тому, що ви обоє опинитеся на одній хвилі.
Я взяв канапку. Ніжний аромат лосося, наколотого на шпажку разом зі шматочком лимона, мяким хлібом і вершковим сиром. Просто тане в роті...
Усе ж таки є обмеження: це не зі всіма працює.
Зі всіма. Працює чітко.
Якщо слід щиро цікавитися особистістю іншої людини, щоб це спрацювало, це майже неможливо реалізувати з... ворогами.
Навпаки, це найкращий спосіб їх перемогти. Я обіймаю суперника щоб задушити.
Якщо я ненавиджу когось, хто завдав мені страждань, я зовсім не маю бажання поринати в його світ і відчувати те, що відчуває він...
Так і є. Однак часто це єдиний спосіб зрозуміти, що спонукає його поводитися з тобою певним чином. Якщо нічого не вдіяти, лишається страждати далі й відкидати далі, але це жодним чином не змінить ситуацію. На нього впливати ти не можеш. Але якщо ти станеш на його місце, ти зможеш побачити, чого він діє саме так. Якщо людина мучить інших подивись на ситуацію з її точки зору і ти зрозумієш, що спонукає її піддавати інших тортурам. Усе заради єдиного сподівання що ти потім зможеш це припинити. Але відкидаючи людей, ти не зміниш їх.
Так, але...
Коли ти відкидаєш когось чи відкидаєш навіть чиїсь ідеї ти спонукаєш людину щільніше закритися, заховатися на своїх позиціях. Чому вона мусить цікавитися тим, що ти їй кажеш, якщо ти відкидаєш її точку зору?
Є частка істини...
А якщо ти докладеш зусиль що іноді неприємно для сприйняття її бачення світу, ти зрозумієш, що спонукає її думати так, як вона думає, і поводитися так, як поводиться вона. Якщо людину розуміють, а не засуджують, вона, можливо, почує те, що ти хочеш сказати, щоб далі розвивати свою думку.
Мабуть, це спрацьовує не завжди.
Звісно. Але якщо діяти навпаки не спрацьовує ніколи.
Я розумію, про що ви.
Я розумію, про що ви.
Загалом, що більше ти намагаєшся когось переконати то більше той хтось чинитиме тобі опір. Що більше ти змушуєш його змінити думку то менше ймовірність, що він її змінить. Зрештою, фізики давно вже про це казали.
Фізики? До чого тут фізики ми ж про людські стосунки мову ведемо?
Це все закон динаміки. Ісак Ньютон довів: якщо ти із певною силою тиснеш на предмет це спричиняє опір такої самої сили.
Еге ж, щось таке памятаю.
Так само і в людських стосунках: коли ти докладаєш енергії, намагаючись когось переконати, ти немов штовхаєш його з певною силою; людина це відчуває і штовхає в протилежний бік. Штовхни і тебе відштовхнуть.
То яке ж тоді рішення? Ви правду кажете: що більше хочеш переконати, то менше це вдається, чи не так? То що ж тоді робити, як правильно чинити?
Не штовхай. Тягни.
Гм... Можна чіткіше?
Штовхати означає стояти на своїй позиції та тиснути на іншого. Тягнути означає стати на позицію іншого й потроху вести за собою на свою. Як бачиш, ми постійно говоримо про філософію синхронізації. Знову ж таки входимо у світ іншого цього разу щоб провести зміни. Але відправний пункт незмінний: ти йдеш до нього.
Штовхни і тебе відштовхнуть.
Я повторював напівголоса формулу Дюбрея, прокручуючи всі випадки, коли я намагався переконати ефективними аргументами, але марно.
Це діє і в протилежному напрямі. Хочеш позбутися когось, хто дошкуляє тобі, штовхаєш його а він притягується.
Це мені нагадало мою сутичку з пані Бланшар: що сильніше я волів припинити її докори та втручання в моє особисте життя, то завзятіше вона продовжувала. Востаннє, коли я розлютився й грюкнув дверима в неї перед носом, вона одразу відчинила їх знову, обсипаючи мене докорами ще більше, ніж будь-коли...
Я розповів про цю сцену Дюбрею. Він уважно вислухав. Потім очі його заблищали. Вочевидь, у нього зявилась ідея, якою він пишався...