Мені додав рішучості спогад про долю коротуна Скаддера. Мабуть, це був найстрашніший момент у моєму житті, бо я не майстер приймати такі радикальні рішення. І все-таки мені вдалося набратися духу, зчепити зуби і придушити сумніви, що мене долали. Я просто вимкнув свій розум і прикинувся, ніби ставлю простий експеримент щось на зразок феєрверку в ніч Ґая Фокса.[39]
Я дістав детонатор і прикріпив до нього кілька футів ґноту. Потім відламав чверть лентонітового брикетику, прикріпив до нього детонатор і засунув усе це в щілину між дверима і одним із мішків. Я намагався не думати про те, що в половині ящиків, які стояли в коморі, міг виявитися, наприклад, динаміт. Якщо найсмертоносніша вибухівка зберігалася в шафі, то чому б у скриньках не лежати чомусь простішому? Якщо це так, то мені, усій німецькій команді й акру прилеглої місцевості забезпечена стрімка подорож на небеса. Ризик полягав ще й у тому, що від детонації могли рвонути й інші «цеглинки» у шафі. Втім, тієї хвилини я намагався не думати про подібні наслідки. Небезпека була неймовірною, але я був зобовязаний ризикнути.
Я влаштувався під підвіконням, підпалив ґніт і перечекав кілька секунд. Стояла мертва тиша, яку порушувало тільки човгання підошов у коридорі і сонне кудкудакання курей на залитому теплим сонцем дворі. Я довірив свою душу творцеві і намагався не думати про те, де опинюся за пять секунд
А потім могутня хвиля жару, як мені здалося, злетіла вгору від підлоги і на мить зависла в повітрі. Стіна навпроти мене спалахнула золотаво-жовтим вогнем і розверзлася з пекельним гуркотом, розплющивши мій мозок у коржик. Щось упало прямо на мене, зачепивши ліве плече.
І тут я, схоже, ненадовго втратив свідомість.
Мій ступор навряд чи тривав довше кількох секунд. Я задихався від густих клубів жовтого диму, що наповнював комору. На превелику силу я вибрався з-під уламків і утвердився на ногах. Позаду війнуло свіжим повітрям. Я озирнувся косяк вікна відвалився; крізь цю діру з рваними краями в полуденне літнє небо валив їдкий дим. Переступивши через розбиту віконну раму, я виявив, що стою посеред двору, оповитого густим туманом. Я відчував жахливу слабкість і нудоту, але все ж міг сяк-так пересуватися. Кашляючи і хитаючись, я майже наосліп пошкандибав геть від цього будинку.
По дальній стороні двору протікав у деревяному жолобі невеличкий струмок, підведений до водяного млина. Спіткнувшись, я впав прямо в нього. Прохолодна вода повернула мене до життя, і я знову віднайшов здатність міркувати рівно настільки, щоб продумати маршрут утечі. Я поповз по оброслому слизькими зеленими водоростями жолобу, впираючись ліктями і колінами, поки не дістався млинового колеса, після чого, звиваючись, як вугор, протиснувся через отвір між його спицями, забрався в приміщення старого млина і звалився на підлогу, усипану половою. По дорозі в мої штани нижче спини впявся кривий цвях, і я залишив на ньому солідний шматок тканини.
Млин здавався давно покинутим. Східці драбини, що вела нагору, згнили, підлога на горищі була вся в дірках, прогризених щурами. Мене скручувало від нудоти, голова безупинно крутилася, а ліва рука і плече, здавалося, були розбиті паралічем. Я виглянув у щілину між дошками і побачив, що отруйно-жовтий туман усе ще висить над двором, а з верхнього вікна будинку валить чорний дим. Схоже, мені, з божою поміччю, удалося-таки влаштувати пожежу: я зрозумів це за відчайдушними криками, що долинали звідти.
Як би там не було, але я не мав втрачати ані хвилини, оскільки млин був нікудишнім притулком. Той, хто забажає мене знайти, перш за все попрямує сюди. І ці пошуки та ще й які! почнуться відразу ж, як тільки вони не виявлять у коморі моє тлінне тіло У вікно в іншій стіні я помітив на протилежному боці млинового двору старий камяний голубник. Якби я зміг туди потрапити, не залишаючи слідів, я міг би там зачаїтися. Коли мої вороги збагнуть, що я здатний рухатися, то напевно дійдуть висновку, що я вирішив сховатися десь на відкритій місцевості, і, швидше за все, шукатимуть мене там, де росте найбільш густий верес.
Я сповз униз по зламаних сходах, розрівнюючи полову, щоб приховати свої сліди. Те ж саме я проробив і внизу, і на порозі дверей, які теліпалися на зламаних петлях. Обережно визирнувши назовні, я побачив, що від голубника мене відокремлює відкритий мощений майданчик, на якому не залишиться ніяких слідів. На щастя, ця ділянка була прихована від поглядів із будинку млиновими будівлями. Пригинаючись, я поквапом перетнув відкритий простір, обігнув голубник з тилу і глянув угору, примірюючись.
Скажу по честі: це була чи не найважча робота в моєму житті. У мене нестерпно боліли плече і рука, а нудота і запаморочення були такі сильні, що я щосекунди ризикував зірватися вниз. І все ж мені якимось чином удалося втриматися на вертикальній стіні. Чіпляючись за виступи каменів, щілини у кладці і жорсткі батоги плюща, я врешті-решт дістався даху цієї споруди. Дах обгороджував невисокий парапет за ним було достатньо місця, аби залягти і стати невидимим знизу. І тільки опинившись там, я дозволив собі справжню старомодну непритомність
Я прокинувся з головою, що нестерпно гула: сонце било мені прямо в обличчя. Деякий час я продовжував лежати нерухомо, оскільки отруйно-жовтий дим, яким я надихався, притупив мій мозок і зробив млявими мязи. Кожна клітинка мого тіла болісно нила. З боку двору долинали звуки гортанної німецької мови, потім почувся гуркіт заведеного автомобільного мотора.
У парапеті був невеликий проміжок від каменю, що випав; я поповзом підібрався до нього і глянув униз. У полі мого зору опинилася частина двору. Я побачив, як із будинку вийшли двоє: спочатку підручний старого з перевязаною головою, потім другий молодший і в бриджах. Обидва попрямували до млина. Через деякий час один із них помітив жмут тканини від моїх штанів на цвяху і покликав іншого. Потім вони попрямували в будинок і привели з собою ще двох поглянути на знахідку. У них я впізнав моїх старих знайомих гладуна й шепелявого. І той і інший тримали в руках пістолети.
Вони обмацували млин не менше півгодини. Я чув, як вони штовхають ногами старі бочки і піднімають дошки прогнилої підлоги. Потім усі четверо вибралися звідти і, зупинившись прямо під голубником, люто засперечалися. При цьому підручному в бинтах неабияк дісталося. Потім я почув, як скриплять двері голубника; у якийсь момент, повний крижаного жаху, мені здалося, що вони збираються піднятися на дах. Але вони передумали і повернулися в будинок.
Увесь нескінченно довгий залишок дня я пролежав, підсмажуючись на сонці. Тепер головним моїм бичем стала жага. Язик пересох і затвердів, мов палиця; мої муки тільки посилювалися від того, що до мене постійно долинало прохолодне дзюрчання струмка у млиновому жолобі. Я простежив поглядом за стрічкою струмка, що витікав із пустища, і подумки продовжив його до верхньої частини долини, де він, мабуть, брав початок у крижаному джерелі, що таїлося серед моху в прохолодній тіні папороті. Я з радістю віддав би зараз тисячу фунтів, аби занурити палаюче обличчя в це джерело.
Переді мною, як на долоні, відкривався вид на околицю. Я бачив, як від будинку поспішно відїхав автомобіль з одним пасажиром, ще один із його мешканців осідлав гірського поні та попрямував на схід. Шукали вони, ясна річ, мене, і я зловтішно побажав їм удачі.
Переді мною, як на долоні, відкривався вид на околицю. Я бачив, як від будинку поспішно відїхав автомобіль з одним пасажиром, ще один із його мешканців осідлав гірського поні та попрямував на схід. Шукали вони, ясна річ, мене, і я зловтішно побажав їм удачі.
Але помітив я й дещо куди цікавіше. Будинок стояв майже на самій вершині пагорба, що височів посеред пустищ. Його верхня частина являла собою щось на зразок невеликого, трохи нахиленого плато. Найближчі гори, які переважали за висотою цей пагорб, були розташовані щонайменше за шість миль звідси. На верхній частині плато, як я вже згадував, ріс гай, що складався з ялин із невеликою домішкою ясенів та буків. Дах голубника був розташований на рівні верхівок цих дерев, і я міг бачити те, що ховалося за ними. Тут-то й виявилося, що гай цей був не суцільним, а кільцеподібним, і всередині цього кільця містився гладкий голий овал, укритий щільним дерном на кшталт крикетного поля.
Довго гадати не випадало: це був аеродром, ще й ретельно замаскований. Місце було вибрано з надзвичайною спритністю. Коли б хто-небудь помітив, як сюди сідає аероплан, він би неодмінно вирішив, що посадковий майданчик міститься по той бік пагорба, за деревами. Оскільки це місце було розташоване на вершині височини посеред пустищ, будь-який сторонній спостерігач дійшов би висновку, що аероплан зник з його поля зору за пагорбом. Спостерігачу з потужним біноклем, що піднявся на один із більш високих пагорбів, можливо, і відкрилася б істина, але туди забрідали хіба що овечі отари, а вівці та їхні пастухи не мають біноклів.
Продовжуючи оглядати околиці з висоти голубника, я помітив удалині вузьку блакитну смужку і зрозумів, що це море. Від думки про те, що наші вороги володіють цією секретною базою, що дозволяє їм безперешкодно відстежувати всі пересування суден нашими водними шляхами, я розлютився.
І тут мене буквально обпекло: я подумав, що коли літак повернеться, то мене, швидше за все, викриють. Тому весь залишок дня я пролежав долілиць у своєму притулку, благаючи небеса про настання темряви і якою ж була моя радість, коли сонце, нарешті, зайшло за високі західні хребти і пустище огорнув сутінковий серпанок. Аероплан явно запізнювався. Сутінки остаточно згустилися, коли я почув торохтіння авіаційного мотора і побачив, як моноплан планує вниз, до своєї замаскованої стоянки. Деякий час після цього у вікнах будинку ще мерехтіло світло і раз у раз грюкали вхідні двері. Потім остаточно стемніло, і настала глибока тиша.
Слава богу, вечір видався темний. Місяць був в останній чверті і зійшов досить пізно. Але мені так хотілося пити, що я більше не міг усидіти на місці і приблизно о пів на десяту почав спускатися. Це було непросто, до того ж на півдорозі я почув, як відчинилися задні двері будинку, і по стіні млина пробіг відсвіт ліхтаря. Кілька болісних хвилин я провисів серед батогів плюща, відчайдушно сподіваючись, що людині з ліхтарем, ким би вона не була, не спаде на думку обійти двір і висвітлити задню стіну голубника. Але незабаром світло згасло, і я з величезною обережністю зістрибнув на землю й відразу ж заліг.