Після цього я поповз під прикриттям камяного муру, поки не досяг узлісся заростей, що оточували будинок. Якби я знав, як це зробити, я спробував би вивести літак із ладу, але, зрозумівши, що мої спроби, швидше за все, виявляться марними, відмовився від цієї думки. Крім того, я був упевнений, що навколо будинку встановлені якісь сигнальні або захисні пристрої, тому й продовжував повзти через ліс навкарачки, обмацуючи кожен дюйм ґрунту і кожну гілку перед собою. Як виявилося, не дарма: незабаром я натрапив на колючий дріт, розтягнутий приблизно за два фути від землі. Якби я спіткнувся об нього, у будинку, безсумнівно, задзвенів би дзвінок, і мене негайно схопили б.
Через сто ярдів я виявив ще одне дротяне загородження, хитромудро натягнуте уздовж берега невеликого струмка. Далі починалося пустище, і через пять хвилин я вже перебував у заростях папороті і вересу. Схил узвишшя, на якому стояв будинок, я обігнув, спустившись на дно долини, де протікав млиновий струмок.
Десять хвилин по тому його струмені вмили моє обличчя, а кілька пінт благословенної води наповнили мій порожній шлунок. Але затримуватися я не став і продовжував іти без зупинки, поки відстань між мною і проклятим лігвом не склала добрих півдесятка миль.
Глава 7
Глава 7
Рибалка і приманка
Тільки тоді я сів на вершині пагорба і оцінив своє становище. Я зовсім не відчував себе щасливим: природну радість від удалої втечі затьмарювало сильне фізичне нездужання. Я відчував себе отруєним випарами лентоніту, яких я надихався, а кілька годин, проведених на розпеченому від сонця даху голубника, зовсім не сприяли моєму одужанню. Голова розколювалася, нудота не проходила ні на мить. Та й з плечем щось було не гаразд: спочатку я думав, що все обмежиться синцем, але потім суглоб почав опухати, і ліва рука остаточно втратила рухливість.
Мій план полягав у тому, щоб відшукати хатину містера Тернбулла і повернути мій одяг і, що було набагато важливіше, записник Скаддера. А потім, відповідно до початкового плану, рушити на південь. Я вирішив, що чим раніше я звяжуся з представником міністерства закордонних справ сером Волтером Буллівантом, тим буде краще. Які ще потрібні докази крім тих, що вже є у мене в руках? Повірить Буллівант моїй розповіді чи ні, не має значення: у будь-якому разі там я опинюся в куди більшій безпеці, ніж у товаристві цієї німецької зграї. Дивна річ: тепер я відчував до британської поліції найтепліші почуття.
Стояла безвітряна зоряна ніч, і йти було легко. Карта сера Гаррі, яку я добре памятав, дозволила мені зорієнтуватися, і все, що від мене вимагалося тепер, іти на вест-зюйд-вест, щоб дістатися річки, поблизу якої я зустрів робочого-дорожника. Я не знав назв місць, по яких проходив мій маршрут, але мені здавалося, що ця річка не що інше, як верхня течія Твіда.[40] За моїми підрахунками, до мети залишалося приблизно вісімнадцять миль, а значить, дістатися туди я міг тільки вранці. Отже, мені треба було провести цілий день у якомусь укритті, бо мій зовнішній вигляд був надто відразливим, щоб показатися кому-небудь при денному світлі. Я не мав ні плаща, ні жилета, ні капелюха; від штанів залишилося жалюгідне лахміття, а обличчя й руки почорніли від кіптяви, що вїлася в шкіру після вибуху. Гадаю, перелік моїх красот цим не вичерпувався: я відчував, що очі в мене налиті кровю, як у скаженого бика. Одне слово, я був непідходящим видовищем для добропорядних громадян, які могли трапитися мені назустріч на великій дорозі.
Коли почало світати, я сяк-так умився в гірській річці і попрямував до пастушої хижі, що виднілася неподалік. Мене знову почав мучити голод. Отара паслася десь у пагорбах, і дружина пастуха убивала час на самоті на пять миль в окрузі не було жодної живої душі. Старенька виявилася бадьорою й відважною, і хоча злякалася при моїй появі, відразу схопилася за сокиру, повна рішучості пустити її в хід проти лиходія. Я сказав їй, що впав на схилі і розбився, хоча й не став уточнювати, де саме, і з мого вигляду вона зрозуміла, що я почуваюся гірше нікуди. Тут вона повела себе як добра самаритянка: вирішила не ставити зайвих питань, а налила мені кухоль молока, плеснувши туди трохи віскі, і дозволила посидіти біля кухонного вогнища. Вона хотіла промити і перевязати моє плече, але воно так боліло, що я не дозволив їй навіть доторкнутися до нього.
Я не знаю, за кого вона мене прийняла очевидно, за розкаяного грабіжника з великої дороги: коли я хотів заплатити їй за молоко і запропонував соверен, оскільки дрібніших монет у мене не було, вона тільки похитала головою і сказала щось на кшталт: «Віддайте його тому, кому він належить по праву». Я так обурено запротестував, що старенька, здається, усе ж таки повірила, що я не розбійник, бо взяла соверен і дала мені натомість новий теплий плед і старий капелюх свого чоловіка. Вона показала мені, як обгорнути пледом плечі, і коли я вийшов з хижі, я втілював собою образ корінного шотландця, що ніби зійшов з ілюстрації до віршів Роберта Бернса.
Так чи інакше, тепер у мене зявився хоч якийсь одяг. І дуже доречно, тому що ближче до полудня погода змінилася замрячив дрібний, але густий дощ. Я знайшов заглиблення під навислою скелею в закруті річки, де сухі стебла торішніх папоротей утворили щось на зразок ложа. Там мені вдалося поспати до настання темряви.
Коли я прокинувся, усе моє тіло страшенно затекло; плече наполегливо гриз біль, схожий на зубний. Я зїв вівсяного коржа і шматок сиру, які дала мені на дорогу дружина пастуха, і перед самим настанням темряви рушив у путь.
Я гранично скорочу опис мук, що випали на мою долю в ту ніч серед мокрих пагорбів. Зірок, за якими я міг би тримати напрямок, не було видно залишалося покладатися на те, що мені вдалося запамятати по карті. Я двічі збився зі шляху, кілька разів ледь не потонув у торфяних болотах. Мені потрібно було пройти лише десяток миль по прямій, але через мої помилки тривалість маршруту збільшилася майже вдвічі. Останню частину шляху я здолав, зчепивши зуби і хитаючись від запаморочення і нудоти. І все-таки я дістався мети і на світанку постукав у двері хижі містера Тернбулла. Усе навколо огортав настільки густий туман, що з порога хижі не було видно навіть дорогу.
Я гранично скорочу опис мук, що випали на мою долю в ту ніч серед мокрих пагорбів. Зірок, за якими я міг би тримати напрямок, не було видно залишалося покладатися на те, що мені вдалося запамятати по карті. Я двічі збився зі шляху, кілька разів ледь не потонув у торфяних болотах. Мені потрібно було пройти лише десяток миль по прямій, але через мої помилки тривалість маршруту збільшилася майже вдвічі. Останню частину шляху я здолав, зчепивши зуби і хитаючись від запаморочення і нудоти. І все-таки я дістався мети і на світанку постукав у двері хижі містера Тернбулла. Усе навколо огортав настільки густий туман, що з порога хижі не було видно навіть дорогу.
Мені відкрив сам містер Тернбулл абсолютно тверезий, але не це було найпримітнішим. Він був одягнений у старий, але ретельно вичищений і випрасуваний чорний костюм. Голився він явно напередодні ввечері. Крім того, на ньому був лляний комірець, а в лівій руці він тримав кишенькову Біблію. Попервах він не впізнав мене.
Хто ви такий і що вас занесло сюди в суботу вранці? запитав він.
Виявляється, я абсолютно втратив лік часу. Отже, причиною настільки суворого вбрання була субота.
Мені так відчайдушно паморочилося в голові, що я не міг дібрати слів для звязної відповіді. Але тут Тернбулл згадав мене і зрозумів, що я сам не свій.
Мої окуляри у вас? запитав він.
Я дістав окуляри з кишені штанів і простягнув їх хазяїну.
А ви, значить, за своїм плащем і жилетом, сказав він. Заходьте. Ох, та ви, я бачу, на ногах не стоїте! Тримайтеся, я доведу вас до стільця
Тут я зрозумів, що у мене починається щось на зразок нападу малярії.
У моїх кістках сиділо безліч лихоманок, вогкою ніччю всі вони вилізли назовні, а від болю в плечі і тривалого впливу отруйного диму я будь-якої секунди міг втратити свідомість. В одну мить містер Тернбулл допоміг мені роздягнутися і вклав у ліжко в одній з двох комірок, що примикали до кухні
Він виявився справжнім другом, цей старий дорожник: з тих друзів, що пізнаються в біді. Його дружина померла багато років тому, і з тих пір, як дочка вийшла заміж, він жив один.
Майже всі ті десять днів, що я провів у його оселі, він опікувався мною, як немовлям, і покірно виконував усю роботу з догляду, якого я потребував. А мені було потрібно тільки одне: щоб мене залишили у спокої, поки лихоманка не відступить сама собою. Коли жар спав, я виявив, що напад більш-менш благотворно вплинув на моє плече. Але в самій хворобі, звичайно, було мало хорошого, і хоча я виповз із ліжка вже через пять днів, устати на ноги мені вдалося далеко не відразу.
Щоранку Тернбулл ішов на роботу, залишивши мені порцію молока на день і зачинивши за собою двері. Повертаючись увечері, він мовчки сідав біля вогнища. За весь час моєї хвороби в окрузі не зявилося жодної живої душі. А коли я почав одужувати, Тернбулл жодного разу не потурбував мене розпитуваннями. Він двічі або тричі приносив «Скотсмен» дводенної давнини, і я здогадався, що інтерес публіки до вбивства на Портленд-Плейс остаточно зійшов нанівець. Газета не промовила про нього жодного слова, зате на всі лади тлумачила про «Генеральну асамблею»[41] наскільки я зрозумів, мова йшла про якесь церковне святкування.
Одного разу Тернбулл дістав із шухляди шафи, замкненої на чималий замок, мій пояс.
Там у вас сила-силенна срібла, сказав він. Краще перерахуйте, боронь Боже щось зникло!
Він жодного разу не запитав, як мене звати. Я поцікавився, чи не приставав до нього хтось із розпитуваннями після того, як я провів той день на дорожніх роботах.
Ага, був один тут, на моторі. Допитувався, хто мене тоді підміняв я й глянь на нього, як на дурня сільського. Але він насідав, і тоді я сказав, що він, мабуть, мав на увазі мого брата з Клоха: брат, бува, мені підмагає. Ну, видок у нього був, прямо скажу, моторошнуватий, та я не зрозумів і половини того, що він теревенив на своєму лондонському інгліші.
В останні дні перебування у Тернбулла мене почало долати занепокоєння, і коли я відчув, що досить зміцнів, то вирішив, що час іти. На календарі було дванадцяте червня. За щасливим збігом обставин, уранці того ж дня мимо проходив гуртівник, що переганяв отару в Моффат.[42] Цього чоловіка звали Гіслоп, він був приятелем Тернбулла. Гіслоп зазирнув до Тернбулла і за сніданком запропонував узяти мене із собою.