Невідоме Розстріляне Відродження - Антология 12 стр.

 Життя це картина в картині.

 Як то?  не зрозуміли всі.

 А так. Намальована картина, а на картині теж картина, а в другій картині теж картина і так без кінця. І всі однакові. Це дуже неприємно. Зо мною так часто буває і тоді здається, що брехливо ставишся до всього і хитриш сама з собою; це тому, що ми всі наскрізь старі, що в нас мало любові.

І не знав Михайло, що відповісти їй. Що він скаже? Що у неї надто великі бажання, що життя за це покарає її. Порадити застигнути. Бути байдужою? І від злости, від почування безсилля певно сказав:

 Ти інтелігентка.

Частина друга

І

Лютий вже позбивав почорнілі сніги в яри. В комуні життя йшло своїм чередом. Тепер тут живе тільки троє Данило, Іван і Андрій. Михайло кудись перебрався.

Раз Іван пізно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сів коло нього, спитав:

 Знов до Марійки листа пишеш?

 Угу.

 Дурень ти.

 Що так разом рішив?

 Так. Любиш її ще й досі. Все Петрові видумки не йдуть з голови. А давно від неї листа не мав?

 Вже два місяці.

 Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала?

 Дурниці. Що видумав?

 Що дурниці? Голод там на селі. Пішла в місто шукати роботи. І знайшла собі легку. Оттак як у нас на суді свідки будуть казати. А щоб ти зробив?

 Не знаю.

 Любив би по-старому.

 Ат, кинь.

«Справді, може що сталося (тільки не це). Немає ж листів вже давно».

А Іван думав: «Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить».

 То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив їй адресу.

 Знаю, та листів щось давно немає.

 А може, по хліб поїхала де.

 Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде відповіді ще два тижні, поїду шукати.

Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.

«От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути.  Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: Навряд чи побачить скоро, а побачить,  обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло»

Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився вслід, тільки свиснув.

«От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було б обминути.  Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав: Навряд чи побачить скоро, а побачить,  обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло»

Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося.

Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, а по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось.

«Погано, як Марійка попаде в місто».

Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. Вдень в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець.

Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно починає перемигуватися з тінями. Сидить Катерина на ліжкові, ноги під себе підібгала, обгорнулась хусткою. Стукає живчик, встають знайомі обличчя, ціла повість, ціла поема.

Закашляла, кинула олівець. Встала, в люстро глянуло бліде обличчя з далекими очима,  це все голод наробив. Стукають.

 Хто там? Ти, Галю?

 Ні, це я, Ніна,  відчини.

Вбігла та.

 Що така бліда? Була в лікарні? Записалася на обід? Ні? А ти й не просила. Що, значить другим більше потрібно, коли не записали. Ех, ти!..

 Що, ех я?

 А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод.

 У нього гарна посада?

 О, він у мене молодець, багато заробляє. Погано, що не хоче дітей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нічого, він за це обіцяв повезти мене літом у Крим  А далі: Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забігла сказати, що завтра о дванадцятій збори.  Таємничо: Він буде чекати

 Дмитро?

 Ні (досадливо), він Семен.

 А. Ти і з ним вже?

 Він такий гарний.

 А Дмитро?

 Ну, що за мораль? Він же без мене десь певно гуляє, коли я не можу.

 Так, для чого ж ви живете вкупі.

Засміялася Ніна і враз серйозно:

 Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого невідомо. Доповідь буде про Леніна.

Майнула хвостом, побігла.

«Яка нудьга. Оборка на платті і поруч Ленін.  Засміялася: Як чудно іноді все перемішується». Прийшов Данило. Довго балакали і, як завжди, коли вдавалося когось заспокоїти, був у Катерини спокійний і веселий настрій. Одяглася, вийшла.

«А чудна ця дівчина певно когось чекає, а він спізнився ракалія»

«Цей непман солодко пообідав. Руки в кишенях, а пальці ледве ворушаться»

стає легко, як у степу після дощу. Вдома писала увечері допізна.

Кинула олівця, слухала. Десь унизу гудів натовп і гомонів трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній. Чому не можна бути разом і чоловіком, і жінкою, і цією зсохлою мухою, що жила літом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним чужим життям. Почувається нове щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядів і не може вирватися. Не може.

Несила людині стрибнути за обрій

Ах, цей Михайло Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.

Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.

В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.

Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.

 Їсти.

 Зараз, заходьте обігрітися.

Але він дивився немигаючим поглядом.

 Їсти.

Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:

 Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо,  за плече взяла.

Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.

Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.

Зустріла Михайла.

 Ти сьогодні на вночішній, я теж.

 Ідем разом,  а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.

Додому привів. Як ішла не памятає, вдома краще стало Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.

 А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.

А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла,  могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати».

Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.

А весна владно будила землю. Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе обяви

Показовий суд над проституткою.

Цікаво. Треба зайти. Проходили Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало Не змінився він майже.

Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.

 Суд іде.

Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася,  ніби від слів його залежало все А як покарає? Вибігла.

Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.

 Слово належить прокуророві.

Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він Іван.

 Ах ти, сволоч проклята!  Встала, стиснула руки.  І вбити тебе мало.

 Тихше, тихше,  закричали на неї. Сіла. Скінчив той

Підвівся Данило. Напружилася Марійка: «А що скаже він. Те ж саме? Ні». Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як

 Правда, правда,  шепоче Марійка.

Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе

Суд скінчився і присуд був: «Ні, не винна». Коли виходили, за руку Данила.

 Чекайте!

Озирнувся здивовано, впізнав.

 Ти?.. Марійко!  За руку взяв, незрозуміло подивився на нафарбовані губи й на капелюшик.

 Ходім.

 Як, коли ти приїхала?

 Ходім, розкажу все,  потягла вбік.

 Що ти? Чому не зайшла?

 Так,  і заплакала.

У садку розповіла все. Як адресу його загубила, як шукала спочатку його й роботи, як потім виглядала та боялася, а тепер знає, що він все-все (як сонце після дощу) розуміє

 Ти ж сам сказав, що не моя це вина.

 Про тебе не знав я,  гостро, суворо.

 А Іван?

 Що Іван?

 Він перший був,  схилилася.

Землю гриз, а уста її рани криваві викидали, здавалося, звичайні слова.

Голод. Тітка Горпина. Противилась. Не памятає. Потім далі засмоктувати стало. Чекала Його згадувала, як їхати вчитися кликав. На суді він казав, а вона побачила

Капелюшика скинула, губи витерла, знову глянуло рідне знайоме обличчя, лише дві нові зморшки коло уст Болючі такі.

Почуває Данило, як меншає злість, як зростає щось ніжне, яскраве. Все покрили минулі старі спогади. Зелено, зелено стало навколо. Чує, каже тихо довірливо:

 Багато боліло.

 Рідна, бідна Марійко.

І запнувся знову (як там на селі) хмаринкою місяць на небі і злилися дві постаті в одну велику, промінясту хвилю.

Пробіг вітрець по кущах, прислухавсь, шугнув по алеях і сповістив щось гарне тополям.

Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?

Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!

А Данило й Марійка не чули тих слів.

А Данило й Марійка не чули кроків.

У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.

А решта все, то байдуже.

І враз скрик розірвав повітря:

 А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила Ану, забирайся, суко.

Данило скочив:

 Товаришу, ми

Але той перебив:

 А вам сором, студент ще,  за руку Марійку взяв.  Ну, ходім.

Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче

Збиралася юрба.

 Проститутку спіймали з студентом

Хе-хе

Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:

 Тю, троє бабу одну не розложать.

Скрик почувся і відгук удару.

 А!.. ти, стерво, кусатися.

Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.