Так.
А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.
«Ого», подумав
Пішов у столовку обідати й все міркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.
Чому не заходиш, Петре?
Ніколи.
Виходячи, спитав Іван:
Вам куди?
До Катерини. Ліворуч.
На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так?
Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.
Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.
Ти скажи, почала Галя.
Ні, ти.
Ні-ні, ти спочатку, а потім я.
Тоді Катерина сама ласкаво:
Знаю, знаю. Швидко ж ви.
А Петро поважно:
Що там швидко? Потім до Галі: Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? обгорнув, але та викрутилася.
Спіймай спочатку.
Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком бє.
Ми з тобою прийшли побалакати.
Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.
Ні-ні У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.
Не вірить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом.
Я їй не дам.
А хто ж буде?
Я.
Ти ж не вмієш.
Я не вмію?
І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити
А діти хто робитиме? Ти? Катерина спитала в Петра.
Я я не знаю, як то?
Галина аж сіла
То вже я. То вже я. Не дозволю, знову почали бігати коло столу, стілець поламали.
Та стійте, а що ти позавчора казала, Галю?
Я? Ну да, потім підбігла, почала шепотіти. Катерина тільки головою покрутила:
Знаю, додала: По очах бачу, а Галина почервоніла по сами вуха.
А Петро, ніби це його не обходило, розглядав малюнки по стінах.
Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець.
А тепер, Катю?
А тепер бачу, що такий дурний, як і Галя.
А от побачимо, хто розумніший, чи ми, чи ви.
Добре, добре, якщо так, зваріть мені щось. Зробимо бенкет. Ех, подружжя мікроскопічне ви.
Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася східцями вниз.
За дверима чутно було сміх, і біганину веселу, і галас.
«Наварять», подумала. Повернула за ріг і якби Петро й Галина не були так заклопотані обідом, то у вікно вони б побачили, що Катерина повернула не ліворуч до заводу, а праворуч, до Михайла.
Я до тебе Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, сказала й тривога засіріла в очах: Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести
А Михайло подумав: «І всіх їх треба до ладу довести», і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: «Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи», подивитися в очи темні
Схопив за руку її:
Ходім, ходім.
Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.
Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:
Катю, ну справді ж не можна так Сили останні вже губиш, голодуєш.
Ет, кинь.
Що там кинь, будемо вмісті жити
Коли б не любила, то, може, й жила.
Вітер бивсь і плакав осінньо.
Михайло!
Вітер бивсь і плакав осінньо.
Михайло!
?
Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.
Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров
А, нічого, це так
А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?
Нічого мені не буде, до самої смерти.
Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:
Що ж мовчала ти, Катерино?
Глянула холодно й плечима знизала.
Ну?
Що там ну? Свинство це, одвернувся, мовчав. Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш
Та ну-у? ласкаво рукою по руці: У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?
Глянув, сміється.
Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.
Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.
Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.
А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.
А-а-а-а!
Як прощалися, глянув у вічі:
Ну? спитав.
Нічого, відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.
Стій, задихалася.
Я тебе проведу.
Ні-ні, послухай, засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні це очи, сказала: А як буде дитина, кашку варитимеш?
І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.
Вже було темно, коли постукала в двері.
Відчиніть.
Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:
Наварили?
Потім побачила, долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.
Так!
А як він лізе.
Я? Я ліз? Ах ти, кішка, скрикнув Петро (він сидів на лаві з перевязаною рукою). Дивіться на неї. Роздряпала мені руку, а потім на мене звертає. Правда і я трохи винний, а нащо вона танцювала, нащо у неї ямочки на шиї.
Ех, ви. Ну хоч картоплі зварили? і спробувала виделкою в каструлі. Та вона ще сира. А коли ви вкинули?
Я хотів давно вкинути, так Галя не давала.
Ну, ну, сварилася та ложкою.
Їли хліб, поки не зварилася картопля.
Ввесь вечір Катерина мовчала. У Галини й Петра своя розмова. Осіння ніч заглядала до хати. Петро все хотів щось сказати, та не наважувався. Він сидів поруч з Галиною і штовхав її ліктем; та швидко оберталася й робила страшні очи, але видко й вона не слухала спільної розмови.
Галю, ходім гуляти.
Галя показала язика.
Ходім же!
Е, ні, запротестувала Катерина, що це ти хочеш її заморити зовсім, дві ночі десь пропадали і сьогодні до ранку.
Вона почала випроваджувати Петра. Той сперечався, лаявся, називав її лялькою крижаною з серцем дубовим, закликав Галю скинути тиранство людей, що нічого не розуміють в деяких делікатних справах Але все ж мусів піти.
Галина заснула на колінах у Катерини.
Довго сиділа та, потім роздягла, перенесла її на ліжко, ніжно всміхнулася.
Ех ти, Галю, моя комсомолочка!..
Нічого. Вона біля неї буде Підійшла до вікна. Знову гостро стисло серце й потекли далекі-далекі спогади.
Забалакала Галина уві сні. Кликала Петра. Катерина підійшла, поцілувала, а та сердито.
Ну?
Нічого.
А коли нічого, так не цілуй! Потім розкрила очи: А це ти, Катерино, а мені здалося, що це Петро. Що я казала?
Нічого, спи.
А ти коли ляжеш? І сьогодні не будеш спати?
Не знаю.
Петро завтра переїздить до мене, казала Галя, бо тепер вже не можна
Та що вам дурним зробиш?
Ранком Петро й Михайло переносили речі. Саме виносили перший і останній пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопців.
А, здоров, герої. Куди це ви?
Я переїжджаю.
Ге! І ти! О боже! За Дмитром?
Думаю, що ні.
Ну, чорт з вами. Ми лягаємо спати, бо сьогодні ж треба ще погуляти й самогон розпити.
Коли хлопці прийшли до Галі, вона сказала, показуючи на Катерину:
От, про любов говоримо Катерина й думати про неї боїться, а нам віщує страшне та сумне.
От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потім побачимо, що далі буде.
А чого хочете, запитав Петро.
Не знаю й сама. От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому
Ну любіть собі по-новому, нервово перебив Михайло, хто вам не дає. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаєте зробити свинушника?
О ні, в один голос.
Ах, ви не розумієте нічого До любові ми по-старому підходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь світ ворожий їм, і я їм чужа (не протестуйте) і всі. От тому теперішня людина й шукає, й будує сімю, бо не може жити одиноко. А які щасливі будуть ті люди, коли не треба буде любити так мізерно, так егоїстично, коли всі будуть близькими І так буває боляче іноді.
Боляче. А яка користь з того болю?
Ви, Михайле, завжди шукаєте користі?
Завжди. Ми повинні себе в сталевий панцер закути. Не дуже мріяти, а робити більше, а то ми ніколи нічого не зробимо, ніколи не знищимо цей свинушник.
Що?
Свинушник, кажу.
Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь світ, всіх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба
Катерина:
Не хочу я пристосовуватися до свинушника.
Ну, калоші взувати на болото, скажемо, треба А вам, Катерино, партнавантаження треба більше дати.
А йдіть ви Чого ви всі мене сьогодні цілий день мучите.
Замкнулася, заховалася, мовчала. А потім сказала Михайлові:
Таки обдурили мене чорти Вже й пацана соорудили На весну. І коли вони встигли? сказала і всміхнулася чудно, а Михайло подумав:
«Чого так всміхнулася? Вона біля Галини так і падає», і відчув раптом якусь злість. «Я ревную її. І справді, я власник. І яке мені діло, що вона робить. Ех, Катю!»
Чудно якось вона до нього ставиться. То щодня з ним бачиться, то зникає десь надовго, а зустрічаючись, дивиться ворогом, каже:
Ну от слухай, я люблю тебе, але коли б полюбила тебе, як ти хочеш, то зненавиділа б. Ти сам винен, як що я зламаюся. І раптом. Мені ніхто не може зіпсувати життя
А прийде весела, косу розплете, сміється, пустує, от як вчора. І раптом засумує і здається вона тоді йому такою маленькою, і хворою.
Знає він її ще з фронта, як криця. Скільки, бувало, як гарний товариш, темної ночі ходила вона з ним пости вивіряти. Так і зійшлися вони Вона не знає, а він нарочито зробив так, що він на її заводі в осередкові працює. Тут вона по-старому спокійна, і її тут бояться, навіть, бо не звикла вона вибачати собі й іншим.
Строга баба, кажуть.
Всміхнувся: може, саме через це й самотня вона така, мовчала вона, а все ж помічав він, що болить десь там далеко всередині. Сьогодні сказала вона: