Невідоме Розстріляне Відродження - Антология 16 стр.

Сталося те, що мусило статися. Мені було лише неприємно Більше цього не буде.

Знов нападає на мене Михайло за песимізм. І як він не розуміє, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокійним Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на песимістів гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.

Знов він не розуміє мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немає любові до ближнього. Я просто задихаюся. Хіба може істота, яку труять хлором, почувати себе спокійною?

Марійка живе в мене. Данило дурень, вона хороша дівчина.

Так весело дивитися, як у степу перші проліски глянули і дерева вже розпускаються. Я не люблю акації, вона зеленіє, коли весна проходить.

У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навіть в щоденникові написать сором.

І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в наші часи треба любити, як личить, з усіма подробицями, бо не мала ж я й добре розумію все Так іноді хочеться кричати від болю.

Стіна. Хіба можна спокійною бути, коли знаєш, що обійти не можна цю стіну, а зруйнувати, ще не зруйнуєш. Так часто уявляється мені наша любов.

Михайло радить підкопуватися загинеш ти, пройдуть інші, прокопають далі, забють динаміт і зірвуть.

Зірвуть цю сімю, цей побут проклятий.

Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стінку, Михайле, та тут темно Так дивує мене іноді твій спокій. Невже тобі байдуже?

Відсвяткували перше травня. Ішов натовп, і я розпускалася в ньому і разом робилася все більшою й більшою, а ноги мої йшли в такт з усіма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зірвав якийсь хлопець і начепив на свого кашкета.

Порожньо. Ходжу в степ і відпочиваю там.

Здається, що повинен от-от десь загусти бубон і в єдиному такті повинні злитися люди, земля і небо.

Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.

Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пізно вночі. Михайло тримається тихо, а я напружено чогось чекаю.

Коло дитини доводиться ходити й мені, бо Галина не вміє. Михайло сердиться, мені здається, тому, що я йому мало часу віддаю через це.

Зараз можу спокійно писати. Як вихор вдарив у груди й ніжність розлилася по всьому тілі. Чудне почуття: так ніби я за щось була йому вдячна.

З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Він, здається, зрадів. Він боявся, боявся, боявся

Як я можу мати від нього дитину? Коли б він про гроші на аборт мовчав.

Здається, кінець»

Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полумям спалахнули дрова.

Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.

Здається, кінець»

Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полумям спалахнули дрова.

Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.

А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.

По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе Коли очутився, то відчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер і в ньому кожний рух, кожний біль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що ніби весь світ він прийняв у серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.

У хаті було темно, й відблиск грав на стелі й на стінах.

Ще раз забився вогонь, хотів стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то він, прочитавши рядки, схотів вирватися зі своєї вязниці

Сильним протягом розривало останні шматки паперу, і нарешті від Катерини Ласко нічого не залишилося

А на дворі була весна. Теж така весна!

І точилася боротьба нового життя

Пилип Загоруйко

Народився в 1900 р. в с. Іллінці на Вінниччині. Закінчив школу і гімназію. Воював в армії УНР, у 1921-му опинився в таборах інтернованих у Польщі, був активним автором часописів «Веселка», «За Україну», «Український Сурмач», газети «Залізний Стрілець» (усі в Каліші), де в 19221923 рр. публікував вірші і прозу.

Окремо видав у Каліші книжку «Спогади» (1922), планував видати драму «Розбита мрія», збірку віршів «Порвана струна» та збірку новел «Тіні і плаї». Використовував псевдонім Наглядач. У 1926 р. П. Загоруйко вже в Україні, друкує оповідання в часописах «Культура і Побут», «С-Г Пролетар», «Службовець», «Нова Громада», «Всесвіт». Окремо видав збірки «Пакет» (1928), «Ранок», «По той бік греблі» (1929), повісті «Манівцями», «Огні» (1930).

Жив письменник у Харкові, працював керуючим справами профспілки сільгосппрацівників та завідував бюром виступів у міськкомі письменників. Вперше його арештували 16.06.1927 р. як колишнього петлюрівця, а 23.06 звільнили. Але згодом трапився інцидент, який вирішив його долю.

Письменник Микола Самусь (1904?), який емігрував до Америки, у газеті «Свобода» (1950 р.  255) згадує, що «Письменник П. Загоруйко, напившись горілки, почав вигукувати, що тепер справжнім українцям не дають свободи, що він, як колишній вояк армії УНР, лишився українцем, а не совєтською людиною тощо. Зараз же підскочив до нього Микола Лебідь і ще дехто з присутніх, підхопили П. Загоруйка під руки і віднесли його до протверезіловки. Цей інцидент не проминув безслідно, бо на другий день у культпропі ЦК КП(б)У С. Пилипенку сказали: Що ж це ви не пильнуєте, кого пускаєте на такі бенкети, щоб більше цього не було. Звичайно, цей випадок не пройшов даром і П. Загоруйкові. Його невдовзі після цього заарештували, інкримінували йому організацію збройного повалення влади радянської, влади трудящих, згадували про його поводження на цьому бенкеті і вислали на пять років до далеких таборів на півночі».

Правда виявилася дещо іншою. Вдруге арештували П. Загоруйка 16.12.1933 р., а 9.03.1934 р. судили за «участие в контрреволюционной группе и в проведении шпионской деятельности. Приговор: ВМН. Расстрелян 25.02.1935 р. Место захоронения г. Харьков».

Крик уночі

Дзвони

Дзвони

Зупинись

Юхим Михайлів

Народився 27.09.1885 р. в Олешках на Херсонщині. У 1896 році вступив до Херсонського реального училища, яке через брак коштів закінчив екстерном. У 1897-му одержав від херсонського земства стипендію з умовою, що буде вивчати кераміку та килимарство, й поїхав до Москви, де закінчив Строгановське художньо-промислове училище (1906), а потім Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1910).

По закінченні училища Михайліва мобілізували до армії. Відбуваючи військову службу, працював у редакції журналу «Новь» у Москві, ілюстрував журнал «Детское чтение». На початку 1914 р. він одружується, а восени 1917-го родина Михайліва переїхала до Києва. Він бере активну участь у художньому житті міста, його роботи експонуються на художніх виставках. У 1918 р. Михайлів працював викладачем у Миргородському керамічному інституті.

У 1919 р. був обраний головою Київської філії Асоціації художників України, працював у художньо-промисловому відділі при комісаріаті мистецтв, а згодом у Наркомосі, був членом колегії Всеукраїнського відділу мистецтв Наркомосу. З 1920-го Михайлів член мистецької ради Київської художньої академії, викладає в Київському ІНО. Упродовж 19201930 рр. друкував свої мистецькі статті у «Бібліологічних вістях», «Житті й Революції», видав книги «Кераміка на Україні», «Т. Шевченко», «Українська пісня в московському лубку», «Гончарна кераміка на Україні».

27.03.1934 р. Ю. Михайліва викликали в ГПУ і звинуватили в приналежності до УВО. 31.03 художникові оголосили вирок три роки заслання на Півночі. У травні художник змушений був виїхати до Котласа в Архангельську область. Там він влаштувався на роботу декоратором до клубу, продовжував малювати, писати вірші, але повернутися додому вже не вдалося. Важкі умови, слабке здоровя далися взнаки, Ю. Михайлів помер 15.07.1935 р. на засланні.

Публікувати вірші він почав ще у 1912 р. в журналах «Шлях», «Дніпрові Хвилі», «Рідний Край». Цикл «Прощальний зошит» було написано на засланні.

Журавлі