В окопах
В окопах
Ніч і тиша навколо таємно-німа,
Сплять дерева докупи схилившись.
На блакиті нічній і хмаринки нема,
Сяють зорі росою умившись.
І сей спокій у душу чутливу мою
Входить сном чарівним легкокрилим.
І безвладно себе я йому віддаю,
В коло чар на літаючий килим.
Хай полину далеко, де казка живе,
Вічна казка, щаслива, цікава;
Там по морю квіток вона в барвах пливе.
Як русалка, як ніжна купава.
І я лину на крилах не знаю чиїх,
Залишаючи дійсність буденну.
В ту країну з квіток у проміннях ясних,
Де зустріну свою наречену.
Галюсі
Дитини усміх жартовливий,
Дружини лагідний привіт
І погляд матері журливий,
Чи ще побачу вас, чи ніт?
Чи може тут в краю чужому,
Серед могил в чаду руїн,
Під градом куль, шрапнелі грому
Умру покинутий один?
І в передсмертний час востаннє,
Недвижними устами я
Чи зможу, о, моє кохання,
Твоє промовити імя?
І чи зійде на поле бою
Твоя прозоро-світла тінь,
Чи вчую тихе: «Я з тобою.
Від мук, коханий мій, спочинь?!»
І поцілунок легкокрилий
На чоло зблідле чи злетить,
Підтримати останні сили,
Надію в серце закропить?
Вертайся до рідного краю
Присвячено Головному Отаману
З тобою і радість, і віра,
І серця зболілого біль.
Вертайся до рідного краю,
Шовками зеленими піль!
Без тебе нам хмарами муки,
На волі неволі тюрма,
Вернись до нас сонця весною,
Щоб впала ворожа пітьма.
На свято прапори і майви
Традиції славних дідів!
Грай зустріч великому сину,
Країно могутніх синів.
Прощальний зошит
«Ой, не підводиться рука»
Ой, не підводиться рука
Узяти пензля і палітру.
Душа у піжмурках блука
І прислухається до вітру.
О вітре, вітре з України,
Що ти там бачиш, розкажи;
Чи не зустрів мою дружину,
Розпяту сумом на кряжі?
Чи не підгледів на очах
Дорогоцінну ту сльозину,
Що приховала біль і жах,
В розмові тішачи дитину?
«Мені приснилася весна»
Мені приснилася весна
З зеленим шумом і піснями,
Земля, вся квітами рясна,
Й Дніпро з розкішними лугами.
Я чув крізь грати соловя
І серце він мені стривожив.
І співом хтів одлунить я,
Та голос мій ланцюг зубожив.
А він співав до забуття,
І нашу камеру убогу
Будив до справжнього життя
На вільну закликав дорогу
Я раптом кинувсь до вікна,
Побачив ґрати із безодні,
За ними ніч, зима сумна
Й штики вартівників холодні.
«Куди ти, вітре»
Куди ти, вітре,
Летиш так пильно?
Побудь зо мною,
Мене візьми
На Україну
Лечу я вільно,
До сонця-ласки
З ції пітьми.
Тому я граю
В могутні сурми,
Бо розірвав я
Льодяний сков,
Бо переміг я
Крижані тюрми,
І ось я вільний,
Я вітер знов.
Поглянув сумно
Йому я в спину
Й гукнув щосили
Йому услід:
Як долетиш ти
На Україну,
То передай їй
Палкий привіт.
«Сіро в небі, згасли зорі»
«Мені приснилася весна»
Мені приснилася весна
З зеленим шумом і піснями,
Земля, вся квітами рясна,
Й Дніпро з розкішними лугами.
Я чув крізь грати соловя
І серце він мені стривожив.
І співом хтів одлунить я,
Та голос мій ланцюг зубожив.
А він співав до забуття,
І нашу камеру убогу
Будив до справжнього життя
На вільну закликав дорогу
Я раптом кинувсь до вікна,
Побачив ґрати із безодні,
За ними ніч, зима сумна
Й штики вартівників холодні.
«Куди ти, вітре»
Куди ти, вітре,
Летиш так пильно?
Побудь зо мною,
Мене візьми
На Україну
Лечу я вільно,
До сонця-ласки
З ції пітьми.
Тому я граю
В могутні сурми,
Бо розірвав я
Льодяний сков,
Бо переміг я
Крижані тюрми,
І ось я вільний,
Я вітер знов.
Поглянув сумно
Йому я в спину
Й гукнув щосили
Йому услід:
Як долетиш ти
На Україну,
То передай їй
Палкий привіт.
«Сіро в небі, згасли зорі»
Сіро в небі, згасли зорі,
Глухо стогнуть чайки в морі,
Хвиля груди підійма.
Промінь боязко прогляне,
І надія-квітка вяне,
Розпач душу обійма.
І встають палкі питання:
Коли скінчаться страждання,
Повернеться серцю міч?
Розійдуться чорні хмари,
Розіллються сонця чари
І порветься глупа ніч?
Та мовчить природа-мати,
Більше ж ні в кого спитати,
Я самотній, я один.
Лиш навкруг безкрає море:
З кимсь таємно гра-говоре,
Вириваючись з глибин.
Я підслухав тую мову
Грізну, горду і чудову
Про невпинну боротьбу.
Про щасливу перемогу,
Чорних сил сумну тривогу,
Божевільство і ганьбу.
Кошмар
«Ха-ха!» нема кому сказати,
Ані води подати!..
Такий тут милий край.
Це Долі щедрий пай.
Лежиш добу в нестямі
Чи то в труні, чи в ямі.
Жара, кошмар, одчай
Аби цитрини в чай!
Ха-ха! Де хина, хина?
Не привезла дружина?
А лікарі що кажуть?..
Зі мною поруч ляжуть?
Який тут милий край,
Без ліків умирай.
Як хочеться цитрини
В ній, кажуть, вітаміни
Заснуть та переспати
Жарю оцю прокляту,
Поки діждусь я хини
З аптеки України.
Ах сон, вседужий сон,
Візьми мене в полон.
«Сміється сонце до землі»
Сміється сонце до землі,
Цілує лагідно і гріє,
Земля закохана у млі
Неначе в чарах туманіє.
Весна, подумав я, весна
Але прийдеш ти не для мене.
Не розімкнеш мого вікна,
На свято не візьмеш зелене.
І не сплетеш мені вінка,
Не заспіваєш про кохання,
Про те, як дівчина струнка
Дарує трунок свій зідхання
Сміється сонце до землі,
Промінням лагідно цілує,
Один мій шлях стоїть у млі,
Його неволі дух чатує.
«Хоч би татусь прибув з заслання»
«Хоч би татусь прибув з заслання»
«Хоч би татусь прибув з заслання,
Хоч би прибув на час розстання
Й матусю визволив з труни!»
О жах, які кошмарні сни!
О де ти, що керуєш світом,
За що караєш, ніби кат?
Верни батьків до рідних діток,
Родинам сльози осуши.
Не муч, не муч малих сиріток;
Свою жорстокість залиши!
«Чи я забуду тут, в неволі»
Чи я забуду тут, в неволі,
Тебе, осонцена блакить,
І вас, мої стрункі тополі,
Що звикли з небом говорить?
Цей колір ливсь з весняних соків,
Як довга і солодка річ.
І я з дитячих милих років
Його спивав і день і ніч.
На хвилях плинув я чудових
З просторів моря і степів,
В зірках купався смарагдових,
Лазурю в хмарах пломенів.
«Нависли хмари грози і крови»
Нависли хмари грози і крови,
Закрили сонця правдивий світ.
І громи смерти уже готові
Ударить землю, вселити гніт.
І почорніли земельні груди;
Пявки, гадюки без міри пруть.
І притаїлись лякливо люди,
Когось чекають, чогось-то ждуть.
А духи смерти, неначе тіні,
Літають тихо і сіють зло.
І нижче хмари спустились сині,
І сонце в спокій кудись зайшло
Дружині
З листів Твоїх я ясно бачу
Життя і настроїв криву
То раптом вибухне нервовість плачу,
То ласка свіжістю запахне наяву
Тяжкі на нас ці впали роки.
За що така химерна долі гра?
А як хотілося пірнуть в життя потоки
Й гукнути: «Слава!» переможно
Праці!
Хотілось, як повітря. Праці!
Щоб, задихаючись, творить для всіх, «для мас».
Та хтось позаздрив нам у «дивному палаці»
І погасив цей творчий наш екстаз.
Мене заслали сам не знаю за що.
За Україну, що я син її
Гаврило Левченко
Народився 26.03.1879 р. в с. Козел на Чернігівщині.
Закінчив учительський інститут, учителював у Васильківському повіті на Київщині. З 1910-го був головою Української громади в Пирятині. Організовував земські школи, кооперації, бібліотеки, драматичні гуртки. За революційну діяльність його не раз арештовували. Друкував оповідання та вірші з 1907 р. в часописах «Рідний Край», «Засів», «Світова Зірниця», «Маяк». Опублікував комедії і драми «На межі» (1907), «День правди» (1909), «За друзі своя», «Князь Хорив» (1912), «Цивільний шлюб», «Шахрай», «Смерть» (1914, 1919), «Як журавлі кричать» (1915), «Світова справа» (1916), «Юрко Огневик», «Дяк» (1918), збірки оповідань «На шляху життя» (1914), «Московка (1914)», «Оповідання», «Чернігівські силуети» (1918), збірку лірики «Стогін життя» (1913).
За совєтів Г. Левченко опублікував кілька оповідань в часопису «Нова громада». У 1925 р. імя Левченко зникло зі сторінок преси. На початку 1930-х його арештували і вислали в табори, де він і загинув.
Тай-Цзи-Хея
Дуже прийшовся мені довподоби Сун-Тан-Сен, багатий Ляоянський крамар. Пізналися ми тоді, як у його фанзах[2] пробувала щось коло двох місяців наша рота під час російсько-японської війни.
Опріч того був я тієї думки, що й він мав до мене таке ж тепле, щире почуття. Я вже до значної міри розумів китайську мову і він інколи говорив до мене:
Ходя![3] Знай, що моє серце чистий струмок і готове завжди заспокоїти спрагу цілющою водицею, аби тільки ти притулився до нього смажними устами!
Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена.
Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена.
На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набік, а з-під тієї шапочки висіла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний він був у довгий синій халат, з широкими рукавами, мов у рясі, та з розпоріхами з боків; обутий був у полотняні черевики на деревяних підошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого віяльце. В руках він держав олеандрові квітки.
Моє серце затрепеталось радістю, і ми, як щирі товариші, дали одно-одному руку, зустрівшись. Потім стали розмовляти. Було про що побалакати Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цілих чотири місяці і він думав, що мене давно вже вбили японці!
Коли ти їдеш з Ляояна? спитав мене Сун-Тан-Сен.
Мабуть, завтра вдосвіта, відповів я. У нас же таки війна і я повинен бути там, на поліції. Сьогодні наш полк поставили в арєргард і ото мене закортіло ще раз побути у вашому Ляояні та попоїсти добре пельменів. А ти ж куди се йдеш з квітками?
На очах у Сун-Тан-Сена засвітився розлюбований вогник і він усміхнувся, відповідаючи:
Я іду до Тай-Цзи-Хеї, дочки нашого дзян-дзюна.[4] Чи не хочеш познайомитися з нею?
Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу.
Ой, ходю! Коли захочеш заспокоїти після позиції свою душу, то йди до неї. Твоє серце знайде в тій фанзі, багатій на чари й квітки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею!
Невже ж вона така гарна на вроду? спитав я, дивуючись.
Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитанні дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеї і радість.