В цей мент в моїй голові зробилась якась порожнеча, а тіло налилось чимсь гарячим і важким, мов оливо Памятаю тільки якось не виразно палкі слова Тай-Цзи-Хеї та її пекучі обійми
Коли я очумався, то ні Сун-Тан-Сена, ні шклянки з головою Андрієвою вже не було у фанзі, а Тай-Цзи-Хея сиділа насупроти і дивилась на мене розлюбованими чорними очима.
На тім світі
(Фантастичне оповідання)
Я вмер. Умер звичайним робом, як умирають всі люди, все живе створіння. І вмер якось несподівано, раптом. Ішов собі до редакції за авансом, зустрівся з якимсь товаришем, котрий, не кажучи ні доброго, ні лихого слова, стрільнув мені в голову, витрусив мої діряві кишені та й зник. І я, розумієте, я, що за скілька хвилин перед тим випадком сидів у себе в хатині та складав оповідання «Про грім та блискавку», під котре мав просити в редакції авансу, тепер лежав з восковим обличчям задубілою колодою і вже зовсім не думав про те оповідання та про аванс під нього, а вже коло мене порались якісь чужі люди, жалкуючи хилитали головами, як то я невчасно вмер. «Молодий, кажуть, ще б жити та жити і ось, мовляв, нещастя!..» Я чув, як з осередку мене, щось раптом поповзло, а з ним разом повз, мовби, і я сам. І дійсно. Згодом я почув, що то виповз я, виповз з самого себе й набрав якогось туманного невидимого вигляду, одділився од свого тулуба, що тепер був схожий на порожню мумію, на якийсь футляр з затхлою внутрістю, й підлетів на скілька аршин угору. А коли понесли мій футляр до моєї квартири, то я теж посунувся за ним. Видно було, що я ще не міг зовсім одділитись од нього.
Коло нього мене тримала якась сила, але ж я й не сперечався з тією силою. Тепер мені було багато краще, ніж попереду, коли пробував у тім футлярі, у тій мумії, а через що було мені краще я не знав, знаю тільки, що потім було мені краще, багато краще! І такечки, в тім хорошім настрою, я всунувся вслід за своїм футляром в своє помешкання й розплився по під стелею. Родичі, товариші, «самостійники», «щирі», «умірковані» і просто українці нашого міста (вони вже всі були тутеньки) побивалися за мною і жалкували, що не зробив я що хотів. Услід за ними я пригадав усе своє життя і виявилось, що й справді я не зробив, що хотів. Не скінчив на-віть свого оповідання «Про грім та блискавку», що все тільки лагодився робити, лаштувався жити, будував плани діяльності і поки що нічого не робив, бо все одкладав на завтра. І такечки за тими клопотами минали тижні, місяці, роки, минало юнацтво, щезав запал, підупадала сила, аж доки не зустрівся з тим «товаришем», що перервав моє життя.
З кладовища я ще на якийсь час повернувся до своєї квартири. Мабуть, так треба було, бо сталося це мимо моєї волі.
В господі було прибрано, мов на якесь велике свято. В їдальні, добре освіченій огнями лампи, свічок та лампади, великий стіл тісно заставлений тарілками ріжноколірних закусок і між ними батарея пляшок з самогонкою, вишняком, брагою та варенухою (вже встигли наварити). Посеред стола стояло коливо, тільки не з рижу, а з куті, і не з родзинкою, а зі сливами.
Всі гості як один були в чорному вбранні. Їх було так багато, що ледве знайшлися для всіх місця, хоч хата була дуже простора. Вони сиділи похнюпившись, мов круки під дощ, круг стола і скрізь по хаті, і, неохоче балакаючи про те та про се, пожадливо позирали на стіл з їствами.
Дружина клопоталася на всі боки, так наче вона була мати й ждала з-під вінця свою дитину, або збиралася заміж сама. Вона вже не плакала, і хоч мала зажурене обличчя, але була така жвава та гарна, як колись було перед нашим весіллям. Різниця була тільки в одному вбранні. Під столом сидів, облизуючись, кіт і спокволу байдуже поглядав на гостей; можна було думати, що він допіру повернувся з пекарні, де обгриз не один маслак і тепер пробував у самім найкращім котячім настрою.
Скоро ввійшов до хати панотець, всі підвелись, мов по команді, помолились Богу в куток, посідали за стіл, випили по чарці і взялись до їдження. Спочатку їли мовчки, уважно дивлячись в тарілки і мовби кохались в прозорім смачнім холодцю з хріном, але іноді дячок, чоловік високого зросту, сухорлявий, з довгою половою бородою і маленькими неспокійними очима, не в силі був отримати панування плоті, еротично стогнав. Його рябе обличчя сяяло радістю, святом, здавалось, що він от-от буде плакати од насолоди і щастя. Мої товариші поет Микола Болящий і поет-реформатор Грицько Довгоніс сіли, насурмонивши брови, серйозно вдивляючись в холодець, мовби в ньому було сховано якийсь чудодійний талісман, або таємницю їх особистого життя, і в їх очах горіли вогники упевненості, що та таємниця буде знайдена іменно тут, на дні тарілки з холодцем. Дами їли теж мовчки; їх рожеві підфарбовані обличчя були покриті дрібними краплинами поту, вони раз у раз утирали їх білими, з червоними ініціалами хусточками. Голова «Просвіти» Хведір Володимирович не жував холодець, як то робили всі інші, а ковтав його, мов устриці, разом з кусенями пирога з капустою, кривився, кашляв і глухо мугикав: «У! Який хрін міцний!..» Белетрист Патріотченко, публіцист Шолудивенко й артист Товстопупенко дружно плямкали губами, смоктали маслаки, спльовували в тарілки, потопаючи в насолоді. Дружина була вже напідпитку. Вона сиділа, одкинувшись на спинку дзиґлика, прикладала хусточку до сухих очей, дивлячись на вогник лампади і, тяжко зідхаючи, намагалась заплакати. Це не виходило в неї. Згодом почали балакати, спочатку несміливо, мляво, але потім, як випили по скілька чарок, заговорили всі разом, мов гуси на току з просом. Про мене згадували тільки тоді, як випивали по чарці, та й то мовби не з щирого серця, а так, ніби вони хотіли цим зробити приємність не мені, винуватцю цієї тризни, а моїй дружині, навіть більше, здавалось, що вони були вдячні мені за те, що я вмер. Дружина хитала вдячно головою, втирала очи й випивала з ними чарку вишняку. Але я постеріг, що вона сьогодні була якоюсь незвичайною; перш за все здавалась значно молодшою, потім дуже вже часто кидала свій гарний погляд на Грицька Довгоноса. Такими поглядами вона мене не дуже пестила. Я їх бачив лічені рази, та й то на початку нашого сумісного життя. З іншими гостями вона була тільки привітна.
Микола Болящий читав свою останню віршу, що по розміру була довга, мов киргизька верства, і коротка по змісту, мов німецька цаля; читав з великим захопленням, але, здавалось, його ніхто не слухав, тільки панотець, що сидів на моїм місці і їв смаженину з таким захопленням, як Болящий читав віршу, раз у раз спиняв поета на словах «взагалі», «навіть», «чекать», «єднать» й інших, прохаючи пояснення «що сіє означає в переводі на шевченковський язик». І ось саме в той час, як Микола Болящий літав десь високо в блакитних просторах і розбивав «мисливими крилами срібні хмари», раптом підвівся голова «Просвіти» Хведір Володимирович і поважним голосом запропонував гостям вислухати його рукопис на тему «Уход за канарейками». У кімнаті залунало «Просимо, просимо!» Болящий спинився, люто знизав очима Хведора Володимировича й ніяково сів на стілець; він хотів щось сказати, але йому перехопило горло і він, махнувши рукою, забігав по столу очима, шукаючи пляшку з самогонкою.
Читання скінчилось обмороком моєї дружини. До неї підскочив Грицько Довгоніс, обережно взяв її на руки і з виглядом голодного хижака з смачною здобиччю поніс до спочивальні. Я хотів було вмішатись в цю неприємну для мене справу, але мене раптом якась сила витиснула з кімнати на двір і я вмент опинився коло якоїсь залізної брами з бляхою вгорі: «Без дзвінка не ввіходить». Далі стояло ще якесь слово, але воно було викреслене й його ніяк не можна було прочитати; проте, як добре придивитись, перші три літери можна було розібрати: вони складали «Соб». Але це, розуміється, мені нічого не казало.
Отож, щоб не опинитись в якомусь неприємнім становищі, я почав уважно розглядати браму та мур: чи нема, мовляв, ще яких спостережень. Виявилось, що нема. Була тільки та бляха з написом та висів поіржавлений телепень до дзвоника.
Я подзвонив і став спиною до брами (я вже мав вигляд людини). Перед мене розстелялась безкрая пустеля без жадної ознаки життя, не було навіть рослини: гола, як черінь. Од брами починались (а може, й кінчались) скілька великих і малих шляхів, що тікали віялом геть у степ і щезали в ньому.
На середнім шляху раптом десь взялась старезна бабуня і швидкою ходою пішла сюди, до брами.
В брамі зашкряботів ключ, повагом прочинилась хвіртка на ланцюжку, і перед мене зявився сивий дідок з великою вязкою ключів коло широкого ремінного пояса.
Ви хто такі та й звідкіль? неприязно спитав дідок.
Я Ївга з Горбова, панотчику! попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побіч мене з ціпком у руках. Я постановив підождати.
Жуки Виблі Горбов Так, знаю. Коли вмерла?
Вчора, надвечір
Гаразд. Які ж ти заслуги принесла нам з того світу?
Я стара дівка, панотчику.
Це не заслуга.
Як-то так не заслуга! нагострилась бабуня.
Авжеж ні.
Та ви ж слухайте краще. Я стара дівка Прожила на світі девять десятків і два роки і прийшла до вас такою, як народила мати
Тобто?
Не розумієте! Ну, от, прожила я на світі девять десятків і два роки і не знала зовсім мужчини Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумієте?
Розумію. Тільки гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка Мабуть, треба спитать у Бога гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю А ти хто такий? звернувся він до мене.
Малорос.
Таких не знаю.
Ну, українець.
Це інша річ. З якого села чи міста?
З Хракунівки, що під Черніговом.
Так. Ймення.
Юрко.
Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?
Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно Завсігди робив так, аби кожне сімя моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.
Виходить, той і наш, і не наш! Проте Гм!.. Ступай!
Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот»
Дідок прислухався.
Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.
Пісня змовкла, й я вже почув голоси:
Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..
Нащо нам стара кочерга!
К чорту стару відьму!..
Виходить, той і наш, і не наш! Проте Гм!.. Ступай!
Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот»
Дідок прислухався.
Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.
Пісня змовкла, й я вже почув голоси:
Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..
Нащо нам стара кочерга!
К чорту стару відьму!..
Нехай іде, вона нам не заважатиме.
Авжеж ні.
Так, так, хай іде!..
З саду біг заклопотаний дідок.
Одкривай ворота, салдати з війни! гукнули під брамою.
Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.
Стій, куди лізеш! Вхопив її за плахту дідок.