Ряту-уйте, люди добрі! закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.
В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.
Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! в один голос крикнули салдати.
Га! Полкова, кажете?
Полкова.
Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна» Будь ласка, прошу! І дідок вклонився перед бабунею, подаючи їй крису од плахти.
Бабуня зневажливо глянула на дідка, смикнула з рук у нього крису, щось забубоніла й подибала услід за салдатами.
Дідок замкнув браму й показав мені стежку до земляків. Я вмент перенісся до них.
Під гіллястим старим дубом за столом, покритим доброю переяслівською скатертиною, сидів кремезний чоловік в короні і пив мед з поставця, що стояв під великим барилом з деревяним чопом у дні, закусюючи пампушками з часником, які лежали на величезній тарілі чернігівської роботи. Коло стола стирчав спис, а високо на ньому розвівався жовто-блакитний прапор з написом: «Король Данило».
Перед чоловіком в короні стояли якісь три добродії в апостольськім убранню: старий дідок з високою бучкою і два середнього віку з товстими зшитками в руках.
Десь у саду чути був веселий чоловічий та жіночий гомін, співали вкраїнських пісень, і весело грала бандура.
Я несміливо підійшов до стола і низько вклонився перед чоловіком в короні.
Він зміряв мене очима, жорстоко насупив брови і спитав поважним голосом:
До якого кодла належиш?
Малорос, ясновладичний пане.
Малорос, кажеш? перепитав мене чоловік в короні.
Так, ясновладичний пане, малорос.
Чоловік в короні удруге знизав мене своїм жорстоким поглядом і допитливо глянув на дідка в апостольськім убранні. Той копирсанув у землю скілька разів своєю довгою бучкою й винувато опустив очи перед чоловіком в короні, два других добродії уважно подивились в свої зшитки і, замахавши ними, щось проміж себе загомоніли.
Такого кодла нема на землі, мовив до мене чоловік в короні. Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить мені З яких ти міст родом, ну?!
З під Чернігова, ясновладичний
З під Чернігова, значить, українець!
Авжеж, авжеж, українець, ваша ясновладичність!
Так би й казав, а то й почав крутить світом так, наче він не на небі, а на землі.
Вибачаюсь, ясновладичний пане, але
Що але?
Я думав, що й тут так, як на землі
Як?
Українців звуть малоросами.
Не вигадуй. Розкажи-но краще мені, які тепер новинки на Україні. Тільки розказуй своєю рідною, українською мовою, бо якась інша мова у нас не вживається.
Будь ласка! Новинок тепер на Україні дуже багато, тільки, всі вони невеселі, сумні, починаю розповідати йому новинки, що перед смертю вичитав у газетах.
Ось вам, ясновладичний пане, чутка про Віталія, як він закликав вбивати людей
Чекай. Хто ж цей Віталій? Якийсь, мабуть, розбишака!
Ні, ясновладичний пане, він чернець-архимандрит.
Чернець та ще й архимандрит?! Пху! Непорядок який на землі. Не треба про нього, кажи про щось інше.
Ну, ось Шульгин Цей панок мало з шкури не лізе та галасує, аби знівечити український народ та його мову. Він каже, що вкраїнська мова не мова, а вигадки, «наречіє»
Чекай. А сам же він хто такий буде? Мабуть, хозарин!
Ясновладичний пан помиляється. Він з діда-прадіда українець.
Українець?! Оце так штука!
Так, ясновладичний пане, українець.
Пху! Непорядок який на тім світі.
Він хоче, щоб
Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи мені про щось інше, розумніше!..
Пху! Непорядок який на тім світі.
Він хоче, щоб
Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи мені про щось інше, розумніше!..
Гаразд. Але ж майте на увазі, ясновладичний пане, що оцей самий Шульгин ввійшов було в спілку з Анатолієм та комісаром тимчасового правительства у Києві
Досить! грізно спинив мене він. Не розказуй більше мені про таку гидоту! Не хочу я навіть і слухати тебе!
І чоловік в короні витяг чопа з барила. В поставець забулькотів пинявий мед.
Десь далеко, так, мовби по той бік брами, почувся знайомий мені жіночий голос:
Нема муки, нема хліба, нема цукру, нема солі, нема гасу, хазяїн з квартири випирає, я в «хвосту» ноги поодморожувала, а він спить, наче який цукровар, спи-ить!..
Я здригнув і прокинувся. То був голос моєї дружини. Вона сиділа в їдальні й пила чай в «наглядку»
На горобинім герці
Ось і весна Нарешті ми діждались її, Маріє Павловно. Правда?
Молода білявка з світло-блакитними очима глянула на свого супровідника, нерішуче всміхнулась і спинила свій погляд на його стрункій постаті в студенчеськім убранні. Трішки подумавши, вона злегка схилила голову і тихо промовила:
Сядьмо я втомилась.
Вони підійшли до ослона, що стояв під старим осокором і сіли.
В саду було тихо. Студент, уважно подивившись на панночку, зауважив, що вона рожева, мов маківка, свіжа, і в очах у неї сяє щось таке, чого неможна висловити одразу якимсь одним словом. Він постеріг, що Марія Павловна сьогодні друга; навіть її мовчазність сьогодні не така, як завсігди, але якась інша.
Петре Івановичу, мовила панночка, чого ви раз у раз дивитесь на мене так, що доводиться червоніти?
Я любуюсь вами, Маріє Павловно.
Це не виправдування: од вашого погляду мені ніяково.
Хіба?
Ну, звичайно! Я не можу, коли ви так дивитесь!
Вибачайте Я одвернусь.
Ні, цього робить не треба. Я не проти того, щоб ви дивились на мене, навіть люблю, коли на мене дивляться, але тільки не так.
Ви вередуєте, Маріє Павловно.
Ні, ні без жартів Од такого погляду мені завсігди робиться ніяково: я хвилююсь, червонію
Дивно!
Нема нічого дивного! Невже ви на собі не спробували такого ж почування, коли якась женщина
Петро Іванович, перебивши панночку, рішуче мовив:
Ні, мені це почування ще не знайоме. Я не знаю, що я почув би, як би ви, Маріє Павловно, подивились на мене допитливо і напружено Але, як ви ніколи не пестите мене довгим поглядом, то
Годі, Петре Івановичу, до чого все оце?.. Будемо говорить по-звичнішому, як завсігди.
Панночка кинула на студента короткий погляд і перевела його на протилежну липу, верхівя котрої було покрите бісером молодої зелені; тоді як широкі криві гілки стояли ще зовсім чорними.
Наші відносини, Маріє Павловно, повинні змінитись Я вас кохаю й був би дуже щасливий, як би ви
Ні, ні! Не вигадуйте хтозна чого, з свідомістю свого значіння спинила його Марія Павловна й подивилась на годинник.
Раптом з дерева на садову стежечку впав розкушланий горобець.
Прищулившись грудкою до землі, він скілька ментів просидів нерухомо, мовби очуняючи од несподіванки, потім заворушився, якось незвичайно закричав, лицарськи підвів закинуту назад голівку й сердито зацвірінькав, здіймаючи круг себе клубки куряви своїми маленькими крильцями. Хвіст йому, судорожно сіпаючись, заходив ходуном, доводячи, що горобець дуже збентежений і розлютований.
І справді! На гілках дуплястої липи, що стояла над стежечкою, крутився, збиваючи зелений бісер, коло його коханки-горобчихи його щасливий суперник. Стежучи за ним і слухаючи його нахабне цвірінькання, його ображене горобине серце невимовно страждало, і лютість, і рвія розпирали муками маленьку настовбурчену голівку.
Ців!.. ців!.. ців!!! задихаючись од рвії та безсилого гніву, цвірінькав горобець, кружляючи на землі і сердито повертаючи голівку, щоб подивитись ще раз на його кохану, але легковажну, зрадливу горобчиху. Ців!!! Іди до мене!!! Залиши його!!! здавалось, вимагав він усім своїм розлютованим виглядом.
Зрадниця, комизничаючи й ухиляючись од нового коханця, нарешті почула його страждання. Боляче клюнувши в тімя нахабного кавалера, вона скочила на нижчу гілку і звідсіля з цікавістю почала дивитись на землю, мовби любуючись стражданнями, що були викликані її поведінкою.
Ців! ців!.. закохано й слабо, скілька разів писнула вона, піддаючись, нарешті, жалощам до пригнобленого і набитого коханця і, мовби, кажучи йому в утіху: «Не гнівайся! Я кохаю тільки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а він дужчий од тебе! Поборися ще не піддавайся! Хто сильніший, той миліший Чік!..»
Ців! ців!.. закохано й слабо, скілька разів писнула вона, піддаючись, нарешті, жалощам до пригнобленого і набитого коханця і, мовби, кажучи йому в утіху: «Не гнівайся! Я кохаю тільки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а він дужчий од тебе! Поборися ще не піддавайся! Хто сильніший, той миліший Чік!..»
Подоланий горобець так, мабуть, і зрозумів її писк. Настовбурчивсь опукою од образи та рвії, він раптом стрілою скочив на липу і щез в її густих гілках. Зараз же звідтіля почулось незвичайне чирикання. Герць між суперниками почався з новою силою.
З радісним писком горобчиха негайно перемінила своє місце.
Чік! Чік! підбадьорююче пищала вона, скачучи по гілці перед бійцями.
Розлютованим лицарям зробилось тісно на дереві. Впавши на доріжку, в клубках куряви бились вони, затуманені злосливістю і рвією, наскакуючи й одлітаючи один од другого й пускаючи вгору цілі водограї дрібних перінок. Горобчиха, на своїй наглядній гілці, нерухомо й уважно завмерла, зачарована і захоплена тією бійкою.
Чік! Чік!.. кликала вона в страстнім забутті й її голос робив бійців ще більше кровожерними. З новою силою люто схопились вони знов, нічого не бачучи в своїй злосливості, запалені бажанням узаємного знищення.
Тим часом. до горобчихи підлетів третій горобець і зразу ж почав залицятись до неї.
Горобчиха жваво заскакала круг свіжого коханця, якось тоненько зачилікала і враз почала оддаватись йому, за кожним разом одлітаючи все далі й далі од бойовища й закликаючи за собою нового коханця.
Обличчя Марії Павловни замарилось, і плечі починали здригатися. Вона хрупнула пальцями й перевела свій погляд на Петра Івановича.
Петро Іванович взяв її гарячу руку і теж почав дивитись на неї.
Під його палким допитливим поглядом вона ледве не втрачала притомності од спазмів, що раптом здушили їй горло, од необхідності стримувати незвичайне скорочення мязів, од страшного внутрішнього зусилля, щоб прикидатись спокійною.
Петро Іванович однією рукою держав руку Марії Павловни, а другу положив їй на тремтячий стан. Панночка хвилювалась, червоніла, блідла, але мовчала. Тишина саду і повне безлюддя благословляли їх випадкову близькість.
Пройшла хвилина втомної павзи.
Нам уже треба йти звідсіля нарешті мовила якимсь схвильованим, мовби не своїм, голосом Марія Павловна й одкинулась, потягаючись, на спинку ослона.