Сонет
Полудень Степ Дзвенить усе, дзвенить
Не знати що чи трави то, чи тиша
Лиш зрідка вітерець дихне, полин сколише
І пах важкий нагусне, побіжить
Понад могили вдалині струмить
Важкої спеки золото бліде усе ясніше
Лежить лінивий день Лежить, не чуть, що й дише
І обрій синіми крильми не майорить
Бреду Ярок Заросле джерело каміння терен.
Мов ящірок хвости оті химерні
Встають з полудня ген хмар різьблені дахи
І блиска над лінивії шляхи
І тиша Степ Дзвенить, дзвенить довкола.
Дурманить пахощами день і думку веде колом.
Серпень
Ті ранки золоті, сухі, холодні
По стернях тіні хмар у прозор, у блакить
Там серпень клонить тінь із синьої безодні,
Там серпень сполохом, морями піль горить.
Перерипіли вже вози повільнії, важкії
В ліниву куряву прозорий зореспад
Вже по клунях лежать, пшениця й жито,
Хід осені вистукує вже яблуками сад.
І не буяти вже, не гнати сік отавам.
Сухі, порожні ранки золоті,
І вже нещирі всі оті ласкаві
Слова твої Ох, все не ті, не ті.
«Під кручею сніги. Плач вітру по слідах»
Під кручею сніги. Плач вітру по слідах
І темна і важка лежить вода,
як лід той темний Мертвий той вогонь,
дідів, батьків життя їх кров та біль на сконі.
Зоря у пустирях надвечір зажовтіє,
і вир снігів заточиться, збіжить
у темну, сонну, синю безвість, безнадійність
що ясна сила снилася лиш мить
Схолоне, змовкне все Лиш білий, мертвий сніг,
Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг
Пальці ті вузли! Весела криця очи.
Все вперед! ген, у безкрай нестримний тупіт, біг.
Вся твоя земля, як бачиш, як захочеш.
Очі бачать світ, щоб він у серце ліг.
Не казкові коні на припоні! Ні!
Не хмари на бурю і не грім там за горою!
Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль на дні,
та горить проклін усім, що ждуть спокою.
Над поля і луки понад тихе те село
в схови давнини могили заклик гупне громом!
Що цвіло достигло! Нині звяне, а на зло
маємо ми лік той, кров, що хиб не зна, не знає втоми.
І безкрай, світами, нині творча путь,
і нема чого зідхати та журитися!
Поки очи бачать світ та хочуть його, пють,
поки витримає серце бити й битися.
Петро Ванченко
Петро Ванченко
Народився 1898 р. в с. Жуки на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Освіта середня.
Належав до літературної організації. Автор збірок оповідань та повістей «Жива реклама», «Мужність» (1928), «Обовязок», «Три пальці» (1929), «Клопіт цирульника Еміля Термана», «Повість без назви» (1930), «Онопрій Кудь» (1933).
Арештований 6.12.1934 р. Полтавським міським відділом НКВС УРСР. Слідство велося Харківським обласним управлінням НКВС. Ванченкові інкримінували членство в «терористичній організації, яка намічала вчинити ряд терористичних акцій над вождями партії та уряду». Під час допитів визнав свою вину, але в заяві на імя оперуповноваженого Харківського обласного управління НКВС Бордона написав, що «не був здатний на практичне здійснення теракту». А на пізніших допитах стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вірив у можливість здійснення акту».
4.04.1935 р. Бордон виніс постанову щодо твору П. Ванченка «Оповідання про гніду кобилу». Цей твір опублікований в журналі «Червоний Шлях» (1929), номер якого було долучено до справи як речовий доказ. Тим більше, що оповідання викликало значний резонанс, а відтак автор навіть змушений був виправдовуватися. Того ж дня Бордон допитав Ванченка у звязку з цим твором, в якому вбачав «злісний пасквіль на Радянську владу»:
« Ви визнаєте, що під виглядом гнідої кобили хотіли показати широкому читачеві Україну, яку експлуатують, з якої знущаються і яку врешті-решт замучили; кучер Самсон, в особі якого ви подаєте представника пролетаріату, знущається з України до смерти?
Ні, не визнаю».
За вироком закритого судового засідання, що відбулося 2728.03.1935 в Києві, П. Ванченко за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» разом із іншими обвинуваченими (зокрема, письменниками М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником, А. Пановим, В. Поліщуком, Г. Майфетом, О. Ковінькою, В. Штангеєм, В. Вражливим) засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Направлений в Біломорсько-Балтійський табір НКВС СРСР.
Лист до редакції
Шановні товариші!
Цього року у березні я видрукував у 3 Червоного Шляху своє «Оповідання про гніду кобилу». Багато товаришів і кілька редакцій нашої періодики закинули мені через цей твір обвинувачення у правому ухилі і далі в контрреволюції. Вважаю за свій обовязок обяснитися з радянською суспільністю й зокрема з тими товаришами, що інкримінують мені тяжке обвинувачення. Перше: мій твір звичайне оповідання епічного характеру, і ніяка байка. Нікого я ні алегоризував, ні символізував під гнідою кобилою; справжнім героєм цього твору є звичайна собі шкапа, що в рабстві своєму промовляє до людини надірваним трагічним голосом. Ці слова мої про істотний зміст твору стверджуються хоч би поверховою формальною аналізою оповідання. Пишучи його, я мав на увазі виключно гуманну настанову захистити тварину, яка, на мою думку, посідає в природі цілком законне місце, від надмірної експлуатації та знущання бодай до того часу, коли наші соціяльні здобутки дозволять нам користатися лише з праці коня сталевого. Очевидно й редакція, уміщуючи мій твір, так його розуміла й саме в такому сенсі поділяла мої думки.
Оформлюючи це оповідання, я вжив старого прийому «поновлення», того прийому, що ним користувався ще Толстой, пишучи приміром свого «Холстомера». Передаючи тваринну психіку, я мусів скористатися з людської мови, бо, на жаль, ні я, ні хтось інший не придумав ще якогось способу для формулювання безперечно існуючої тваринної думки. Та проте це аж ніяк не говорить за те, що кожне таке оповідання обовязково мусить бути байкою.
В одному я признаю свою помилку, навіть провину: я вжив для розгортання теми незвичайного матеріалу. Хоч і був це тільки літературний прийом зробити кріпкий наголос, так би мовити звернути увагу на злиденну долю тварини, викривши тим деякі протиріччя у взаємовідносинах усього живого в природі, та проте цього ефекту можна було б досягти, оперуючи іншим і звичайнішим матеріалом. Ця моя перша помилка потягла за собою й другу, а саме вживання від імени гнідої слова «соціялізм», що стало для неї марінням і що так і не набрало реальної форми.
Оформлюючи це оповідання, я вжив старого прийому «поновлення», того прийому, що ним користувався ще Толстой, пишучи приміром свого «Холстомера». Передаючи тваринну психіку, я мусів скористатися з людської мови, бо, на жаль, ні я, ні хтось інший не придумав ще якогось способу для формулювання безперечно існуючої тваринної думки. Та проте це аж ніяк не говорить за те, що кожне таке оповідання обовязково мусить бути байкою.
В одному я признаю свою помилку, навіть провину: я вжив для розгортання теми незвичайного матеріалу. Хоч і був це тільки літературний прийом зробити кріпкий наголос, так би мовити звернути увагу на злиденну долю тварини, викривши тим деякі протиріччя у взаємовідносинах усього живого в природі, та проте цього ефекту можна було б досягти, оперуючи іншим і звичайнішим матеріалом. Ця моя перша помилка потягла за собою й другу, а саме вживання від імени гнідої слова «соціялізм», що стало для неї марінням і що так і не набрало реальної форми.
Визнаючи цю свою помилку й уникаючи надалі прикрого для мене трактування цього твору, я зрікаюся його і забороняю, де б не було, його передрук.
Привіт!
Петро Ванченко.
Оповідання про гніду кобилу
І
Над містом пролітають шматки сірих хмар з постряпаними молочними краями. Їх гонить чередою холодний вітер. Інколи, коли небо набирає рівного брудно-сірого кольору, йде сірий, неврастенічний дощ-осінь.
На перехресті Пушкинської і Комсомольської, якраз на холодному, вогкому протягові, стоїть одинока візницька хурка. Візник Самсон сховався у затишок шкіряної халабуди й дрімає, а рухач хурки, гніда кобила, дивиться вперед туди, де за гранітним монументом, потім ще десь далі, стоїть її дім. Власне не її дім, лише так вона думала, не відокремлюючи себе від візника Самсона. Гніда кобила змерзла; їй дрижать груди і передні ноги, і тому вона не дрімає, як її господар, а тоскно вдивляється у далекий кінець вулиці.
Підійшли два громадянина в сірих макентошах і зупинилися біля передніх коліс, візник Самсон прокинувся й витягнув на дощ заспану голову.
Гніда повела боками й насторожила вуха; але громадяни не зійшлися в ціні. Тоді вона переставила ноги на друге місце й мотнула головою. За вухами їй муляла мотузяна поворозка від шаньки й боляче вїдалася у недавній виразок. Вона вже не їла; їжа була несмачна пшенична різка з межисіткою, крім того, у неї боліли щелепи. Шаньку слід було б зняти давно, але Самсон зледащів через негоду й боявся вилазити на дощ.
Рвонув вітер. Хурка задрижала, як порожній ящик на труській гарбі, а гніда поточилася на праву оглоблю й інстинктовно притиснула хвоста. Їй стало ще холодніше. Гострий вітер пронизував немічну шкіру й заганяв вогке повітря в найдальші куточки конячих грудей. І будь гніда чутлива й легкодуха, як то є сентиментальні люди, вона давно б пожаліла себе, і гістерично заплакала б. Справді вона гідна жалю. Ребра її виразно напружились під шкірою, поміж ними темніють глибокі рівчаки. Хребет зігнувся, згорбився. З-під сіделки лисніє сукровиця з виразки, що не гоїться вже на протязі двох зим. Тонкі, як цівки, ноги пообростали на суглобах великими наростами знак давньої хвороби. Шия повисла з хомута, як намочена линва. Над очима і по боках перенісся чорніють ями. А хвіст, колись пружинистий і багатий на чорне волосіння, упав імпотентний уподовж закаляних ніг і звис над оглоблями, як зметений віник.
Вірна річ вона найхудіша коняка у світі!
Імпонує їй убір її, як і вся хурка. Вуздечка, наритники, ліхтарі по боках передка, шкіряна халабуда усе обідране, полатане, як строкате лахміття безпритульного, що знає не одні плечі, не одного господаря.
Проте гніда байдужа до цієї вбогості, як байдужа і до своїх нечепурних широких копит, що, ніби непомірно великі постоли, закінчують тонкі ноги. Вона лиш думає про затишне стійло; думає вперто, без слів, як думає й вязень про бажану волю.
Але ось хурка похитнулась на лівий бік, і Самсон зійшов на брук. Над дахами будівель повисли пасма пухнатого туману; ішов дрібний, як із сита, дощ, і на вулиці стояли строгі сірі калюжі. Самсон подивився на небо й вилаявся. Потім для чогось цвйохнув батогом і збирався знову ховатися в хурку, коли з-за рогу вулиці вихопилась жінка з дитям і, обходячи калюжі, пішла у напрямку низової частини міста. Тоді він випустив з рук залізні бильця передка, кинувся навздогін і почав умовляти її поїхати додому на його хурці.