Невідоме Розстріляне Відродження - Антология 22 стр.

Висока хвиля музики підхопить.
Ти збліднеш в лицях. Потемніє зір.
Уже бринять назустріч злій грозі
Всі нерви й мязи. Вищий, той затопить,

Що горне вал. Підхопить, понесе
Назустріч болеві, що їм солодко стерпло
Льсне серце підкоряючись, на все
Вже згодне, віддане. Лиш зменшення не стерпить.

Бо мук настояних наринули моря
Затерти береги, пустель піски спраготні,
Де бубнами обвал, глибинні де фаготи,
Де пристрасті болючая Голгота,
Де флейт злі струмені, в скрипки, що ось згорять.

І віддано в танок підгорнешся вся ти
Розбещеним, пещот несито-спраглим тілом,
Яке з музикою нещадного ступило
Страшного бою, і життям платить.

Насяк електрики, щокрок підлог, квадрат,
Де стільки пристрасті, безсиле збурить мури
Бє, захлинається закута в тілі буря,
Що тільки тиском жил у мислях родить чад.

І я, пяний саксофоніст, вже сам
Вчарований несамовиттям згуків,
їх кидаю жагу свою сторуку
Тобі назустріч безумом нестям

Каскади іскр на порцелян плечей,
Що він присмаглий з внутрішнього жару!
Бо нам обом довіку не затамувати тіл пожару,
Як не згасить спраги благаючих очей.

Як смертне прядиво, як безнадійність прощ,
як невод умирання довгий, непролазний
як непотрібна і глуха образа
осінній дощ, ізнов осінній дощ.
Ряди дерев шляхами: змоклі, голі
розоране, окраденеє поле розбита колія
Як жовкле листя по верхах ген у вітрах
душа душа моя
у ночі чорні, у провалля каламутне:
що неводу оцього не минути,
нічого! Ох, нічого не забути!
Куди не кинься ти
шляхами земних прощ,
останніх, судних смертних прощ
 осінній дощ
 дощ.

Легкий стан і співучий голос,
та очей золоті вири
ти як ніч,  чорним полумям волос
все віддай, все спали, згори!
Все дивитися б! піснею тліти!
щоб зайнявся увесь спопелів
тільки тут, біля тебе жити
всім напруженням оцих днів!
Не питаю. Що там гадки, надії
на вогненний, нещадний дотик краси?
Все! хай з усміхом попіл ти мій розвієш,
а покору іншому віддаси.

Дрімає далечінь і вихорці житами
ліниво родяться і розтають ліниво.
Ех, в далині у ясній ген аж там ми
та як би осягли були щасливі.

Крил велетенських помах там розбігся,
синіє, майорить далекими горбами
Коли, як вітер, жити не спромігся,
нема чого й стогнати у нестямі

Нема чого кричати, бо не вмів же
і не здолав горіти і палити
Тепер чуже і те, останнє диво
свій колос наливати, як це жито.

Землі первісної важке, стоплідне лоно
розкрите жде а велетня немає
і захід як вулкан Вогонь, моря червоні
а день, безсилий день конає.

Радість приходе не часто,
а всі дні це на цвинтар шлях
Туго ж моя квітчастая!
Пісне моя, що в твоїх Очах.

Яблуні смертна осіння пряжа
осені, болю стяг.
Ніжно і просто ти щось мені скажеш
 що?  все одно.  Все життя.

Очі твої живії!..
Тіло співуче твоє
а вітер ти чуєш?
 холодом віє
а далеч, як туга, так серце пє.

Що боязка в зачумлені сади
Ішла і мріяла. Боялася й хотіла.
Покусані уста. По тілі ті сліди,
Вогненні дотики по її цілім тілі.

Тобі в широкий світ непевні це сліди
Мої уста на цілім твоїм тілі,
А мороком весна устелює сади,
Де віддана руками. Зов очима.
Від моря бють вітри. Все мусить гоном ринути
Несмілива, жадна ти все ж прийшла сюди.

І ще сьогодні я тебе візьму,
Бо ти гаряча, вся ти беззахисна,
Бо ти прийшла в зачумлені сади,
Що змилування пристрасті не знають.
Як спалене, цілунків слід ховаєш
По тілі радісні в світи, у цвіт сліди.

Вітрило вирване крило пташине
Лункая чаша, що пє вітер вічно
а обрій заточився плине плине
а обрій серце ссе і болем його палить
Прощайте всі Я в морі Вас не кличу
Земля і беріг це ж любов забита!
що в серцеві труну й могилу собі має
Мені, як жити щастя й волю пити,
а іншого, а меншого не знаю.
Ох! Далі, о! У безкрай! Не знать. Не забувати!
Щоб тільки води. Тільки небо й зорі!
щоб морем по світах залити, цілувати,
не знать ні меж, ні колії, ні горя.

А я усе шукав пророків
Світ сну
Довічного віщуючих
Життям,  мов весняні потоки
Омитих, впоєних і чуючих

Про хід Безчасної Весни
У заходах я марив чудно,
Як кликав день із давнини
У злому сніти непробудно

І день звичайний Млистий, хмарний
І в жилах квола, вяла кров
О, хто ж прийде із Сну,
Примарний,
І висвятить мою Любов?!

Десь в млі дзвенять, горять потоки
Хтось там рида в простір вогніючий
Що я шукав, чекав пророків,
Що я повірив
Ранкам
Дніючим

А я усе шукав пророків
Світ сну
Довічного віщуючих
Життям,  мов весняні потоки
Омитих, впоєних і чуючих

Про хід Безчасної Весни
У заходах я марив чудно,
Як кликав день із давнини
У злому сніти непробудно

І день звичайний Млистий, хмарний
І в жилах квола, вяла кров
О, хто ж прийде із Сну,
Примарний,
І висвятить мою Любов?!

Десь в млі дзвенять, горять потоки
Хтось там рида в простір вогніючий
Що я шукав, чекав пророків,
Що я повірив
Ранкам
Дніючим

Асфальт присипаний піском
Невірноковзький,  кроки хибить.
А я горю ласкавим сном:
Зійде Любов чуття поглибить

І в жовтім вечорі межа
Неясних марев-хвиль над днями,
Що ти,  незнана і чужа
Давно відгаданая снами.

І хоч далекий чудний світ
Легенд неясних і просяянь
Усе одну з неволі літ
Хистку, невірну,  я чекаю

Вечірні, гаснучі огні
Ізнову сном стежки встелися,
Що ти білієш в далині,
Як вперше зявишся мені
Такою,  як раніш труїла

В несходимості нив
Занімілі овси і жита
Вечір в серце розпуки долив
Недосяжна, далека мета

В сонцем впоєнім сні
То тоді зріла вість зливних гроз
Ввійде впоєно в дні
Наш Христос

Над руїни марев пливу
В догасання рубінів
Чую тужную пісню нову,
Як нічнії години.

Ввесь у сумно-розкритих очах
Зрів гасне
Вість таємнича
Тихим дзвоном в житах
Бідна церковця вечір кличе

Між могил,  все оманність
І вуалі сині на вечір.
Ти сказала: відхожу в тумани
І тобі не перечив.

Догоріли на бані каплиці огні
 О,  життя злото-трунки жагучі!..
Щось ласкаве співала востаннє мені
Щоб не мучивсь

І пішла По житах
У кипінню, між бризки волошок
 Комусь задум в замрілих очах,
Сон хороший.

Я піду до білих беріз
Що у сутінках болю дарунок
Що від неї із заходу вітер приніс
Вже останній цілунок

Ровами місяць тіні клав
Нема ох,  болю,  жалю!..
І ніч спокійная текла
від жит до жит і далі.

Повітря-мед і дзвін цимбал
і бубен серця весни
Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал
Сказать тобі: чудесно!..

Як так то я піду  Прощай!
Ох, чи це Ти зробила?!.
Чи Ти могла?!. Цвів молочай,
одцвів, зімятий,  за могилою

За голову узявсь ридав
Мені пісень печалі
А ніч спокійная текла
від жит до жит і далі

Біжать берези, верби,
Жита, корчі та трави
Ох, вітер, вітер буйний,
Життя моє ласкаве!

Біжить ось небом хмарка,
Течуть, течуть глибини
І серце, очи смокче
Далекий обрій синій

Ох синій, синій нині
В ранковії заграви
Зростав у безмір біль останній,
Життя моє ласкаве.

Розтали вже слова останні
 (той дим розтання на пероні)
Свічки червонії каштани
до сонця палять; чути: дзвонять
в селі далекому за лугом
там дівчина-весна задумна
іде,  всміхається їй туга,
їй радість,  сміх; а може суму,
а може болю чаша повна
це, як лязурок, ясне небо

Слова розтання молитовні
нижу востаннє Може треба
у тую далечінь дзвінкую
тій дівчині-весні ласкавій
сказати: пісню щастя чую
та слів нема усі віддав їй

Ночі дні потоки зливи грози
Понад шляхом білії берези
Так би і текло
Та ні! Одного ранку
Серце взяв, поклав його на леза,
Коливав, як ранок млу у полі,
Гострим променем поїв,  поїв
Та краяв
Понад шляхом білії берези
Пісня жит і поля,  до безкраю.

І знов  блаженна тиша нив
і в неосяжнім полі-морі
вітрів розпещених приплив
на беріг вечора
і зорі.

Вся синьоока, темна ніч,
 як молодість твоя ваблива
тепло вечірніх наших стріч
і слів ласкавих, слів щасливих.

Трюмо Парфум пахтіння ніжне
І оксамит старий старе саше
І слів і рук ласкава, тепла збіжність,
 Щоб болю не торкнутися лише б.

Текли зповільна нам оці години,
як час, як води Як усе життя!..
Як давнього ті темнії глибини,
останні вже. Навік. Без вороття

І знов людей вітрів нестримні дикі орди
 тесальники землі пани і торбарі
І погляд ваш уст виріз такий гордий
герб зорь, Стрілець над нами угорі

Це б цілувати рук слабких і диких
останні пута Пити уст гірких
і слів гірких, звичайних слів, великих
останньої отрути ясний гріх

І ніч прийде і знову путь
страшна, таємная, незнана
А нам в цій тиші не зідхнуть,
ні випростатись нам,  кохана!

І біль такий. Останній біль!
 то ж чуть, як плине місяць, зорі
Чекає бурь мовчання піль
і стигнуть дні шкляні, прозорі

В цю мертву тишу, в ніч німу
прийде,  постукає у двері
нахабний ворог Де ж візьму?
І з ким піду?.. І де тепер ви?..

Це вам ні свят, а ні музик!
серпи, ножі вам, діти горя!
І ваш слабкий, розпучний крик
десь, в тім незбагнутім просторі

І вже щербата і безсила пристрасть
і серце,  моє серце на піску,
мов хижа риба Блискавиці бистрі
із миті в мить
І бурі у танку

А ваших уст той гордий, скорбний виріз
Долоні теплої пестлива глибина!
(Ці дні останні неможливий вираз)
І знову, біль останній крик,  вже з дна!..

І стигне, не тече, вже гасне голубінь,
і полудня важке, текуче золото
понад могили в тонке павутиння
у спеку ллє думок лінивих солод.

Не ворухне, не диха в плесо ось,
Як зачарований, відбивсь, не одірветься
блакитноокий вітер ні, не він, а хтось,
хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься

Там порохом пухким, пахучим у полях
згубивсь десь шлях Простір, широка воля!
Часом,  розбудить лози сонний птах
Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.

Бездонний день в жита, в овси, в гречки,
у конюшину, в луки соковиті
ллє солод і спокій Та в сурми гомінні
вже чути, грає, палить серце вітер!

Не почути сестриного сміху
і води з її рук не пить.
Понад тихою рідною стріхою
голуба зоря не дзвенить

Став давно багном затягнуло,
позгнивали верби зрубали корчі
Лиш роки на стовпі золотому
Глечик з вибитим дном стирчить.

Не вернути туди ніколи,
А з вогню на залізо іржа.
Ось тому таким терпким болем
мені нині уста дрижать.

Знов моє пекло, моє небо
У камінь скутая земля
Це міста. Тільки міста треба
Забув, як пахнуть там поля
Забув, як верби сплять вад плесом,
Які тії мляві вітряки:
Часу й вітрів слухняні весла
Як давнина,  глухі такі
Забув, як пахне лан той житній,
Як глибша, таємніша смерк.
Дух немоторний старосвітній
Давно помер,
Нам світ це рух горіння, туга,
Жага, і солод, і вогонь
Нам світ: надій сім-барвні дуги
І певнеє стерно в долонь.