З усією любовю свого молодого, палкого і дурного серця Анжеліна почала прати хусточку. Вона видавалася їй особливим посланням імператора. Увечері гладенько випрасувана хусточка лежала перед нею, і вона ніжно водила по ній своїми червоними, лагідними молодими пальцями. Потім заховала її під одягом, на грудях, і мало-помалу, відчуваючи ту дивовижну хусточку на серці, почала думати, ніби вона вже належить їй. Адже пралі не звикли бачити серед імператорської білизни такі звичайні речі. Та хусточка певною мірою прокралася сюди, сама прийшла до Анжеліни як вітання, як звістка, як тут знати? Певне, та хусточка вже зіжмакалася в неї на грудях, тож тепер у такому стані, що її не можна віддавати. Можливо, її пощастить віддати завтра, або післязавтра, або при якійсь нагоді, дарма що всі речі пораховані. Мала Анжеліна відчувала великий страх. Вона стояла, рівно о восьмій годині, в по-військовому вишикуваному ряду слуг і служниць, чекаючи, як і решта, з пакою білизни на простягнутих руках, сувору Вероніку, тримаючи в них, як і всі, двадцять шість речей; двадцять сьому вона приклала до серця.
Вероніка Казимир почала рахувати, двадцять один, двадцять два, двадцять три, тримаючи однією рукою довгу вузьку книжечку, а правою пенсне, як заведено в панства. Ось вона підняла пенсне:
Анжеліно, однієї штуки бракує! проказала вона.
Анжеліна не ворухнулася.
Однієї штуки бракує! повторила Вероніка.
Анжеліна вже бачила, як її роздягають і обшукують. Лакеї цікавими руками обмацують її тіло. Знаходять хусточку. Виганяють її голу з палацу, з міста, з країни.
Проте мовчить і далі.
Відповідай, Анжеліно! наказала Вероніка Казимир.
Тієї миті мала Анжеліна Пєтрі відчула велику силу і проказала твердо і спокійно:
Тут було двадцять шість штук.
Вона збрехала вперше у своєму житті.
Уночі, в кімнаті для челяді, де спало ще дві дівчини, Анжеліна чекала, поки погасять світло. Потім роздяглася й розстелила хусточку імператора на подушці. Цієї ночі вона не спала вперше у своєму молодому житті. Вона віддавалася щасливій бадьорості, ще ніжнішій і затишнішій, ніж добрий сон
II
Щодня і щогодини могло статися диво, що Анжеліна побачить імператора. Власне, коли вона ретельніше думала про це, то було ніяке не диво, а самоочевидна подія, яка неодмінно мала би статися. В неділю вона супроводила тітку Вероніку до численних подруг. То були видатні жінки і на особливих посадах. Їхні чоловіки належали до двірських і державних урядовців нижчої ланки, і серед них були вахмістр жандармерії, портьє Єлисейського палацу, імператорський лісничий, шпигун міністра поліції, писар муніципалітету, профос військової вязниці, податківець. Усі ті жінки були такі щиро переконані в своєму суспільному значенні, що жодна з них не сміла заперечити моторошний авторитет Вероніки Казимир. Кожен дім, який вона відвідувала, дотримувався думки, що він приймає довірену особу і земної, і небесної влади. Вероніка з дивовижною великодушністю роздавала поради і вказівки. Поради засвідчили свою неоціненність, чимало пророцтв збувалися. А як могло бути інакше? Таж вона вже знала й про результати імператорських битв!
Інколи Вероніка провіщала майбутнє й малій Анжеліні. Не в неділю, а в пятницю між одинадцятою і дванадцятою годинами вечора Анжеліна сідала за довгий стіл у великій кімнаті для челяді навпроти тітки, спираючись худими ліктиками на стільницю. Її червоні збентежені руки безпорадно блукали по розпашілому обличчю, лягали на чорний корсаж і білий фартух ліврею імператорських праль. Страх і цікавість переповнювали серце Анжеліни. Навколо на стінах і під стелею просторої зали хитались і ворушилися таємничі тіні, що їх дві воскові свічки на столі, праворуч і ліворуч від розкладених карт, не проганяли, а тільки увиразнювали і згущували. До того ж Вероніка відповідно до таємного чаклунського припису домішувала до воску на свічки ладан. Приміщення цілковито змінювалося: то була вже не велика звичайна їдальня, де всі їли щодня, а радше просторий склеп, де тіні блукали по стінах із похованими небіжчиками.
Юній Анжеліні карти провіщали щоразу те саме: до її ніг припадав гарний вусатий чоловік у мундирі. Дитина, хлопчик, зявлялася в уже трохи прояснілому тумані найближчого майбутнього. Натомість у менш прозорому далекому майбутньому чигала смерть, і, дивна річ, у незаперечному звязку з кривавою війною. Грошей навіть несподіваних і близько не було видно. Про хвороби також не йшлося. Слава поставала трохи загадково, бо навіть гострі очі Вероніки не могли роздивитись її як слід.
Сухим і пустим звуком зрештою бамкало північ. З вулиці долинали неголосні команди чатових, що мінялися, і приглушений брязкіт зброї, якою салютували. Вероніка підводилася, перевязувала карти і з запаленою свічкою в кожній руці виходила з кімнати, Анжеліна йшла попереду.
На добраніч, дитино! казала Вероніка. Анжеліна робила кніксен, і тітка цілувала її в чоло, тримаючи свічки у випростаних руках.
Завжди незмінний голос карт щоразу тяжко розчаровував малу Анжеліну. Щопятниці вона чекала нової звістки і навіть здогадувалась, якої, але не сміла признатися собі в цьому. В розмовах челяді часто переважали певні чутки, Анжеліна не все розуміла в них, лише здогадувалася про найважливіше. Інколи вона чула, як лакеї і слуги кажуть: «Вітаю тебе, Пєре! Вчора ввечері зникла твоя Кароліна!» Або: «Доброго ранку, любий друже, ти береш її назад чи, може, станеш на дуель із Малим?» Із безсоромного, відвертого сміху чоловіків, який усе-таки приховував таємницю, Анжеліна розуміла, що йдеться про ночі кохання, і здогадувалася, що то були ночі кохання імператора. Вона знала і Кароліну, й Бабетту, і Катрін та Арлетту. Якими зверхніми поставали вони раптом серед челяді у своєму звичайному, а проте немов перетвореному чарами вбранні покоївки! Невже часом Могутній такий мізерний, що жадає служниць? Невже він не такий великий, щоб йому належало геть усе на світі? Йому належать гори, долини та річки, королі, їхні країни, корони, доньки, дружини, високі генерали і звичайні солдати. Все, все належить йому, високе і нице, величне і просте. Тож чом не служниці? Анжеліна була б рада бути його покоївкою, терпіти приниження від нього, бути піднесеною його примхою! Мале серце Анжеліни тріпотіло і завмирало, немов піймана пташка. Кров текла неспокійно й тужливо. Вона вже не могла опиратися дивному потягові розглядати себе в кожному з численних дзеркал, розставлених у пишних ванних кімнатах. На неї мов находило щось. Усе почалося зі страхітливої невіри у власну привабливість і з безмежного визнання довершеності інших дівчат. Вона навчилася порівнювати свою шию, груди, руки і ноги з шиями, грудьми, руками і ногами інших дівчат. Вночі стала потай підглядати за чужими тілами, спершу з подивом, а потім із заздрістю. Одного дня в простому житті Анжеліни Пєтрі цей день набув особливого значення одна з придворних дам вийшла з ванни пізніше, ніж звичайно. Анжеліна побачила її ще неодягненою. Вона злякалася тієї гордої, невимушеної оголеності. Навіть забула зробити кніксен. Страхітливе зачудування паралізувало її. Їй здавалося, ніби дама була не зовсім гола, а закутана в своєрідну, цілком прозору красу. Її тіло було відкрите очам Анжеліни, але все-таки було дуже далеким і вочевидь недоторканним. А якби вона наважилася схопити його, то, мабуть, намацала б камінь. Дама приязно засміялася: «Дитино, можеш спокійно починати!» Анжеліна тієї миті і почервоніла, і зблідла. Одразу відчула ще не знане їй обурення. Вперше, здавалося їй, її скривдили. Вродлива жінка мала право називати її «дитиною». Анжеліні тієї миті здавалося, ніби це ніжне слово означає зневагу і становить присуд, який прирікає її на вічну непривабливість.
Зайшла камеристка і вдягнула свою господиню в синій халат. Анжеліна лишилася сама.
Вона вперше з залассям і водночас ненавистю вдихнула чудові пахощі ванної кімнати. Вперше розглядала жовті, сапфірово-зелені, рубіново-червоні флакони з парфумами, мило, губки, мигдалеве молочко та індійську мазь. Повільно вичерпувала з ванни молочну воду, з несамовитою побожністю заходилася чистити її, щосили видихала повітря на дзеркало, немов кидала на нього лихий проклін, а потім із притиском натирала його, немов щоб розбити. Її юне відображене личко привабливо світилося перед нею. Так, вона вперше видалася собі привабливою, а трохи згодом навіть гарненькою. Анжеліна була рудокоса й засіяна ластовинням, мала досить високе, можна було б навіть сказати, надто горде чоло, якби його не засіяло ластовиння. Очі були замалі й сірої барви. Вуста були повні й утворювали гарненьку, загнуту вниз дугу. На підборідді була ямочка. Анжеліна лише шкодувала, що цятка ластовиння спотворила її і зробила майже непомітною.
Її опанувало нерозумне прагнення оглянути ще й своє тіло. Скинула фартух і одяг. Її шия була тонка й міцна, безпорадні юні плечі видалися їй пропорційними і довершеними, груди замалими. Але ж існує спосіб позбутися ластовиння. Анжеліна вирішила стати гарненькою. Була готова до цього.
Від того памятного дня вона щодня оглядала своє тіло, що прокидалося. Перед дзеркалом провадила з ним, зі своїм обличчям, вустами, очима і бровами милі німі розмови. Їй порадили якусь мазь від ластовиння, але вона вже не думала про нього, навіть цей невеличкий ґандж став тепер любим їй. Анжеліна була побожна і щиро вірила в Бога, тож знала, що ступила на шлях до гріха. І вирішила покаятися.
Одного дня Анжеліна не втрималася навіть перед дзеркалом у ванній імператора. Зі страху й поваги вона досить довго опиралася спокусі. А тепер вона налягла на неї з подвійною силою. Анжеліна миттю рушила до дзеркала, скинула фартух, розстебнула комірець. Довгі білі поли фартуха волочилися по підлозі. Раптом двері позаду неї відчинилися. В дзеркалі Анжеліна побачила, що зайшов слуга імператора. Вона навіть не мала часу поправити фартух і одяг.
Де табакерка? запитав слуга. Ти не бачила табакерки?
Його очі проворно і невдоволено обнишпорили кімнату. Анжеліна заціпеніла й нічого не відповіла. Вона й далі стояла обличчям до дзеркала. В дзеркалі вона бачила, як слуга підступає ближче. Ось він уже в неї за плечима:
Обернись! наказав він.
Анжеліна прикрила руками оголену шию і обернулась до чоловіка. Поли фартуха й далі волочились по підлозі.
Що ти зробила? Що ти ховаєш там? запитав він.
Нічого, нічого! видихнула вона.
Очі дівчини бігали праворуч і ліворуч, вона намагалася уникнути приземкуватої постаті й широкого обличчя слуги.
Раптом Анжеліна побачила табакерку. Ця гарненька срібна річ лежала на столику коло ванни. Простягла руку й проказала:
Онде!
Ану, признавайся, що ти зробила! пошепки проказав чоловік, і цей шепіт звучав ще гучніше, небезпечніше й грізніше, ніж якби він кричав. Признавайся, признавайся, признавайся! повторював його невиразний голос, і водночас він дедалі ближче підступав до Анжеліни, дедалі ближче, і то навшпиньки, його тихенькі кроки були ще небезпечніші за його шепіт.
Зрештою він став перед Анжеліною.
Імператор ще тут, прошепотів він, дихаючи з присвистом. Я саме голю його. Тихо, тихо, не кричи! Мерщій кажи!
Він простяг руку і, здавалося, готувався здерти одяг із тіла Анжеліни. «Не кричи! Не кричи!» думала вона, та з її грудей уже вирвався пронизливий, оглушливий крик. Водночас вона скочила ліворуч до завіси, яка, здавалось, обіцяла порятунок. Вона вже не знала, що робить, зачепила туалетний столик, і склянки та флакони з дзенькотом попадали на підлогу.
Слуга метнувся назад, до дверей, крізь які зайшов, і зник. За зачиненими дверима Анжеліна почула тепер гнівні розкоти могутнього голосу. Слів вона не зрозуміла, зате голос упізнала добре. То був сварливий голос імператора. Потім настала тиша. Анжеліна затамувала віддих, її серце несамовито калатало. Змусила себе нахилитись і тихими проворними пальцями заходилася збирати скалки. Потім чекала й не ворушилась Не чула вже жодного звуку. Підійшла до дверей, що вели в коридор, обережно натиснула білу клямку і вийшла. Саме цієї миті почула тихенький дзенькіт острог. Анжеліна затремтіла. Він, імператор, уже проходив повз неї. Вона стояла з рештками розбитих склянок і флаконів у подолі фартуха, заціпеніла й випростана, і навіть не бачила імператора, хоча її очі були широко розплющені. Вона лише знала: якусь нескінченну мить вилискувало щось біле і дзенькало срібло. Більше нічого не збереглося в її памяті. Пуста й порожня була її маленька голівка.
Він простяг руку і, здавалося, готувався здерти одяг із тіла Анжеліни. «Не кричи! Не кричи!» думала вона, та з її грудей уже вирвався пронизливий, оглушливий крик. Водночас вона скочила ліворуч до завіси, яка, здавалось, обіцяла порятунок. Вона вже не знала, що робить, зачепила туалетний столик, і склянки та флакони з дзенькотом попадали на підлогу.