Слуга метнувся назад, до дверей, крізь які зайшов, і зник. За зачиненими дверима Анжеліна почула тепер гнівні розкоти могутнього голосу. Слів вона не зрозуміла, зате голос упізнала добре. То був сварливий голос імператора. Потім настала тиша. Анжеліна затамувала віддих, її серце несамовито калатало. Змусила себе нахилитись і тихими проворними пальцями заходилася збирати скалки. Потім чекала й не ворушилась Не чула вже жодного звуку. Підійшла до дверей, що вели в коридор, обережно натиснула білу клямку і вийшла. Саме цієї миті почула тихенький дзенькіт острог. Анжеліна затремтіла. Він, імператор, уже проходив повз неї. Вона стояла з рештками розбитих склянок і флаконів у подолі фартуха, заціпеніла й випростана, і навіть не бачила імператора, хоча її очі були широко розплющені. Вона лише знала: якусь нескінченну мить вилискувало щось біле і дзенькало срібло. Більше нічого не збереглося в її памяті. Пуста й порожня була її маленька голівка.
Анжеліна бігла, мчала, загубилася в коридорах, знайшла нарешті сходи, метнулася вниз і вискочила надвір.
III
Ніхто нічого не дізнався про переступ Анжеліни, і вона була щаслива від цього. Палко молилася, щоб Господь простив їй гріхи. Цілувала розпяття, яке висіло над ліжком, пригортала до серця і, втішена, лягала спати. Але, перше ніж заснути, діставала й хусточку, сховану між матрацом і ковдрою, і теж пригортала її до грудей. Хрест заспокоював її, натомість хусточка давала їй щастя.
Одного вечора, коли здавали білизну і всі тридцять шість праль і слуг вишикувались у бездоганний шерег, Вероніка Казимир заявила:
Анжеліна здає першою. Ходи сюди, Анжеліно! Тебе чекають!
За дверима в тьмяно освітленому коридорі стояв якийсь невідомий лакей у синій лівреї, якого вона ще не бачила; він видавався гарнішим і тендітнішим, ніж інші чоловіки з челяді, яких вона знала. Мав гарні золоті галуни на краях комірця і на лацканах і скидався на темно-синю, чепурно позолочену й дуже святкову тінь.
Мадемуазель, ідіть за мною! проказав він. До Анжеліни вперше звернулися на «ви» і назвали її мадемуазель. Сміливості в неї меншало з кожним наступним кроком. Із кожним поворотом коридору наростало моторошне відчуття. Вони дійшли до нічного саду, до якоїсь невідомої частини нічного саду. Навряд чи минуло кілька хвилин, але Анжеліні здавалося, ніби вона вже годинами ходить за лакеєм. Вони знову зайшли до палацу і знову крізь якісь невідомі двері. Анжеліна ніколи не бачила того входу, так само і сходів, якими тепер слухняно піднімалася вгору. Міцно трималася за поручень і йшла по вузенькій смужці, яку лишав темно-червоний килим на білому камені. Килим видавався їй небезпечним, вона довіряла тільки вузькій камяній каймі. Потім зайшли до просторої кімнати. На двері важкою шовковою зливою опустилася зелена портьєра. Коло столика стояли два фотелі. На столі Анжеліна побачила пляшки і келихи, холодні мясива та сири на порцелянових тарілках з імператорським гербом. Лакей підсунув їй одного фотеля:
Сідайте, мадемуазель!
Потім налив у кришталевий келих вина золотої барви і зник за портьєрою: тендітний, граційний, темно-синій. За ним знову важко і безгучно зімкнулися важкі зелені хвилі.
Анжеліна скуто сиділа в широкому мякому фотелі перед келихом золотавого вина. Пустими очима дивилася на широкі вікна, святкові картини на стінах, що видавалися їй лише барвистими плямами в золотих рамках, на велику кришталеву люстру серед кімнати, на стіл і важкі срібні свічники в усіх чотирьох кутках кімнати. Свічки, згораючи, поширювали запах воску і фіалок. Ліворуч від неї стояло широке ліжко, напівприкрите жовто-золотою завісою, всіяною золотими бджолами. Анжеліна сиділа випростано й непорушно і марно намагалася думати.
Усе було знайомим і все було чужим. Можливо, про це все вона колись мріяла, можливо, мріяла й тепер, саме цієї миті. Можливо, прийде хто-небудь, щоб убити її. Можливо, прийде хто-небудь, щоб лише покарати її. Тепер вона пригадала з десяток дивних оповідок, чутих у дитинстві на батьківщині. Анжеліна відчула жар; тепло, аромат, страх і сяєво свічок дурманили її. Їй хотілося встати і відчинити вікно. Хотілося встати й погасити свічки. Їхнє сяєво було надто яскравим, мало не оглушувало її. Анжеліна думала, що охоче сиділа б тут, якби було темно. Зовсім темно, як тепер у її кімнаті. Проте не сміла ворухнутися.
Мало-помалу Анжеліна втомилася. Відхилилася назад і відчула лагідну мякість спинки і билець, як нову, ще більшу небезпеку. Знову нахилилася вперед і схопила келих. Рука їй тремтіла. Вона пила, відхилилася назад, ковтнула ще раз і ще раз. То було вино, а водночас щось більше за вино. Воно було солодке, терпке, небезпечне, заспокійливе і розпалювало душу. То був напій гріха. Анжеліна спробувала трохи підвестися, щоб знову поставити келих на стіл, але вже не могла. Запізно, запізно, подумала вона і пила далі.
Тепер Анжеліна вже сиділа з порожнім келихом у руці. Вже почувалася невимушено, чужа кімната стала затишною для неї. Посміливішавши, наважилась підвестися, вирішила бодай раз обійти кімнату. Зупинилася перед першою картиною: то був імператор великий портрет, що доходив аж до підлоги. Довелося задерти голову, щоб побачити його обличчя. Спершу видніли тільки чоботи, потім штани, згодом кітель і зрештою, мов у хмарах, високо вгорі обличчя.
Далі мала Анжеліна не пішла. Втекла назад, у фотель, у затишну небезпеку. Вона тремтіла, боялася, що випустить келих, який і далі тримала в руці, і вкрай обережно знову поставила його на стіл. Раптом її опанував страхітливий, дивний і незнищенний здогад, вогненний, небезпечний здогад, навіяний ззовні, можливо, породжений вином, а може, він струменів із портрета імператора, з ліжка в кутку і з дурманних пахощів свічок.
Тепер Анжеліна звернула свій погляд на важкі зелені складки портьєри, і кожної миті їй здавалося, ніби вона помічає їхній рух. Невдовзі стала прислухатись, і їй здавалося, ніби вона чує голоси. А згодом увижалось, як завіса розходиться і зявляється імператор, мов намальований на картині: він такий високий, що й голови не видно десь під стелею, і стає ще вищим. Анжеліна нахилилася, знову налила собі в келих і відпила трошки. Потім одразу перелякано й шанобливо поставила його на стіл.
Тепер їй здавалося, ніби вона точно знає, навіщо привели її сюди. Солодкий страх опанував її, і вона віддалася йому втішено, замріяно, з дитячою наївністю й гордо. Випила ще. Відхилилася назад і судомно тримала келих у своїй червоній юній руці. Її погляд блукав від стін до свічок, від свічок до вікон і знову до портьєри. Помітила, як одна свічка в кутку надто зігнулася від тепла, і вже хотіла підвестися, щоб вирівняти її, але не наважилася. Її вуха сумлінної дівчини з челяді з переляком почули, як мяко й регулярно капає віск на килим. Її дитяча гордість присіла, її солодкий страх поступився іншому, цілком звичайному страхові служниці, яка не виконала свого обовязку. А проте була нездатна підвестись. Щоб уже не бачити ту свічку, заплющила очі.
Одразу й заснула, тримаючи келих прямо і твердо в дурних руках на непорушних колінах. До неї прилетіли плутані уривки сновидь. Вона розтулила вуста і сміялася трохи перелякано уві сні й насилу дихала; навіть уві сні вона боялася дихати.
Прокинулася від першого радісного пташиного літнього щебету. Крізь усі високі й широкі вікна переможно линув червневий ранок, змагаючись із зеленню дерев у парку. Очі сумлінної Анжеліни одразу глянули на зігнуту свічку. Невеличкий горбатий шматочок воску ще стримів у свічнику, а на гарному килимі видніли тепер згубні рештки свічки, невеличка суха жовта воскова калюжа. В повітрі стояв синій холодний чад від давно погаслих свічок.
Анжеліна була безпорадна й розгублена. Вже не думала про портьєру. Тужила за далеким домом, за Аяччо, за любими рибальськими мережами, камянистим берегом, золотими, срібними і сталево-синіми рибками, за пахощами водоростей та мушель. Вона ще й досі тримала келих у руці, тож тільки тепер поставила й підвелася.
Раптом Анжеліна почула гомін голосів і кроки. Розчахнулися двері, ґвалтовно розсунулись портьєри, і там постав імператор. Його волосся було скуйовджене, кілька ґудзиків на жилеті були розстебнуті, у молодому сяєві ранку він видавався блідим від безсонної ночі, старішим і нижчим, ніж йому хотілося. Анжеліна сміховинно-незграбно бухнулася навколішки, немов хто повалив її. Опустила голову і вже нічого не бачила, крім чорного імператорського чобота на червоному килимі. Чула, як хтось тихо зайшов позаду імператора, побачила синій черевик та золоту застібку і здогадалася, що то вчорашній синій лакей.
Дурень! проказав тепер голос імператора. А потім: Виведи її!
Коли Анжеліна підвела голову, імператор уже зник. Перед зеленою портьєрою стояв тендітний синій лакей.
Дурень! проказав тепер голос імператора. А потім: Виведи її!
Коли Анжеліна підвела голову, імператор уже зник. Перед зеленою портьєрою стояв тендітний синій лакей.
Мадемуазель, ходімо! мовив він.
У садку він лишив її. Десь на дзвіниці вибило шосту годину. Праця починалась о пів на сьому.
Присоромлена, спантеличена й задурманена, побігла Анжеліна по широкій алеї. Он уже бовваніє рідний, знайомий їй флігель. Сьогодні вона перша прийшла до пральні.
Від тієї памятної ночі серце малої Анжеліни отримало тяжку рану. Вона марно намагалася переконати себе, що їй та ніч лише приснилася. В її спогадах дедалі нещадніше знову поставали всі деталі, кожна в своїй точній подобі і з невблаганними контурами. Вони не давали змоги Анжеліні вважати їх тільки за сновиддя та тіні. Щоночі вони затято цькували Анжеліну. Вона досі чула гарячий запах воску та фіалок, у роті й далі зберігався смак холодного, терпкого і солодкого золотого вина; вона ще й досі відчувала раптовий і гострий напад сорому. Пробуджена чутлива кров дівчини знала, що її зневажливо відкинули.
Мала Анжеліна почала з тупою ненавистю відчувати огиду до родовитих дам, що їх, здавалося їй, ніхто ніколи не відкидав зневажливо, навіть сам імператор. Її щойно розквітла самозакоханість згасла й зівяла після жалюгідної й короткої весни в соромі, ганьбі та ненависті. Вона вже не дивилася на своє обличчя, всі дзеркала світу нараз потьмяніли. Ввечері молилася тільки мимохідь і мигцем цілувала розпяття. Хусточка імператора лежала захована на дні її деревяної скрині.
Однієї неділі, коли Анжеліна знову супроводила свою тітку з візитами, в домі одного профоса вона зустрілася з його небожем неперевершеним вахмістром Состеном, чиє серце вона запалила вже в перші години.