Коли вже зїли телятину, підвівся капрал артилерії, стукнув виделкою по келиху й почав промову.
Він розповідав про всі геройські вчинки вахмістра Состена, і здавалося, ніби сам імператор не кому іншому, як вахмістру Состену, завдячує всіма своїми перемогами.
Після капрала підвівся вахмістр і трохи зміненими словами підтвердив усе, що сказав капрал.
Усі схвально заляскали в долоні.
Коли вже зїли телятину, підвівся капрал артилерії, стукнув виделкою по келиху й почав промову.
Він розповідав про всі геройські вчинки вахмістра Состена, і здавалося, ніби сам імператор не кому іншому, як вахмістру Состену, завдячує всіма своїми перемогами.
Після капрала підвівся вахмістр і трохи зміненими словами підтвердив усе, що сказав капрал.
Усі схвально заляскали в долоні.
Коли бамкало північ, більшість учасників уже спяніли і втратили владу над своїм розумом. Заговорили про імператора. Першим почав вахмістр Состен:
Кожен з нас, що сидить отут, мовив він, міг би мати таке саме щастя.
Та насправді він мав на увазі, що тільки він один, вахмістр Состен Левадур, і ніхто інший, міг би мати таке щастя.
Кожен з нас, повторив капрал, що виголошував промову про вахмістра.
Таж йому просто пощастило! мовив один із профосів, що брав участь у святі, вже сивий чоловік зі зморщеним обличчям.
То пройдисвіт! мовив хтось інший.
Чоловік без думки і сумління! озвався третій.
Подумайте, мої друзі, подумайте, як легковажно він зрадив народ і свободу народу.
Французького народу! докинув хтось четвертий.
Він зрадив свободу народу, проказав вахмістр Состен, так, він зрадив! Я повинен сказати про це, хоча я його солдат, солдат нашої славетної армії!
Авжеж, слави нам не бракує, знову заговорив капрал артилерії. Безперечно, без нього ми б не побачили світу, а світ не тремтів би перед нами. І все-таки я повинен сказати
І все-таки я повинен сказати, закінчив профос речення капрала, що ми всім завдячуємо йому, нашому маленькому капралові!
З ним погодилися не всі, проте за столом після цих слів якийсь час панувала тиша. Тільки вахмістр Состен, пяніший за решту, сказав озлобленим голосом і не зовсім упевненим язиком:
Що стосується мене і таких хлопців, як я, ми б однаково завоювали світ. Правда, товариство?
Він дивився то на одного, то на іншого, його вуста ще сміялися під відстовбурченими мокрими вусами, а чорні очі на червоному й гарячому обличчі вже палали ненавистю. Йому ніхто не відповів. Усі вдали, ніби заклопотані чимось іншим. Один підняв келих до свічки й розглядав його, неначе підозрював, що там є порошинка. Другий витирав серветкою виделку. Третій із відсутнім поглядом усміхався, немов уже багато годин не дослухався до розмови. Четвертий украй повільно допивав рештки свого вина, і то так, немов смакував на язиці кожен ковток. Незважаючи на спяніння, вахмістр Состен помітив, що геть усі кинули його напризволяще. Він уперся обома великими кулаками в стіл, підвівся, і здавалося, ніби він стоїть скорше на руках, ніж ногах. І сказав, глянувши на Анжеліну, що сиділа збоку:
Друзі! Що таке генерал без нас? Що таке імператор без солдатів? Хто важливіший імператор чи армія? Хто важливіший, запитую я? Хто важливіший, запитую я?
Але ніхто не відповів.
А я кажу так, казав Состен далі, армія важливіша! Хай живе армія!
Анжеліна сиділа увесь час тихо. Могутній страх і великий, ще не знаний сором опанували її серце. Їй здавалося, ніби вона достеменно відчуває, як страх і сором охопили її серце з двох боків, немов узявши в залізні лещата. Вона не знала, звідки походять ті страх і сором. Почувалася загидженою в цьому товаристві, а водночас і винною, бо слухала все без заперечень. Раптом Анжеліна відчула ненависть і гнів до всіх чоловіків за столом, а надто до вахмістра Состена. Їй здавалося, ніби вона повинна гукнути на допомогу. З незмірною мукою вона відірвала руку від колін свою червонувату, маленьку, юну безпорадну руку і схопила келих. Випила ковточок і одразу знову побачила себе у великій залі коло хвилястої важкої зеленої портьєри перед кришталевою карафкою. Побачила й портрет імператора на стіні. Нараз почулася вільною, сильною і сміливою. Велика, радісна, рідна і знайома сила спонукала її підвестися. Анжеліна встала. Радісна ненависть зміцнила їй серце. Ніколи не знаний добрий і любий дух підказав їй мужні слова:
Вам має бути соромно, сказала вона, паплюжити імператора. Без нього не було б нічого, навіть менше, ніж нічого. Ви б і світу не побачили, і навіть на милю не відійшли б від свого села чи містечка. Без імператора ви б не мали ні шабель, ні шоломів, ні шнурів, ні грошей платити за вино, яке пєте! Ви брали участь у битвах тільки тому, що він вів вас. Якщо хто-небудь із вас мав коли-небудь сміливість, то і нею ви повинні завдячувати тільки Наполеонові. Тільки він надав вам сміливості, а потім давав і ордени за заслуги, що аж ніяк не ваші. Тому, як я вже казала, вам має бути соромно!
Анжеліна знову сіла. Вона бачила немов здалеку, хоча вахмістр Состен сидів у неї під боком, що він схопився за карафку і знову налив собі келих. Вона бачила руки, які так добре знала, дебелі, короткопалі, мясисті, страшенно волохаті мязисті руки, бачила обидві руки, дарма що вахмістр лише однією взявся за карафку, і пригадала, вкрай злякавшись і засоромившись, що ті руки звикли обмацувати її плоть, її груди, руки та стегна: безсоромні, волохаті, порочно волохаті інструменти.
Усім раптом здалося, що над столом поширився великий страх. Усі мали враження, ніби свічки зненацька загорілися швидше й завзятіше, сала в них дедалі меншало, в кімнаті щораз темнішало, і ніби вони вже не повинні розмовляти між собою. Безперечно, свято було сумне і невдале. Всі мовчали.
Проте тієї миті, коли настрій усіх гостей от-от мав остаточно спохмурніти, двері розчахнулися, і водночас із прохолодним нічним вітром, що змусив свічки спалахнути, і певною мірою принесена цим вітром, у залу забігла Вероніка Казимир. Вона щойно приїхала, і то в незвичайному святковому вбранні, в повному обладунку, тобто з оголеними плечима і грудьми, що ходили ходором, у яскраво-жовтій шовковій сукні, яку, за чутками, вона отримала особисто від імператриці Жозефіни і яку одягала тільки на великі свята. Між її неприродно білими грудьми, що розвівали ніжну хмаринку схожої на борошно пудри, полискував у віночку з діамантів великий нефрит подарунок імператриці і, безперечно, чаклунський камінь першорядної ваги. Якусь довгу мить двері були відчинені, й потік прохолодного нічного повітря і далі похитував золоті вогники свічок. Господар запопадливо поставив стілець на чільному місці за столом. Перше ніж люди оговтались після появи тієї блискучої постаті, Вероніка вже сиділа на чолі столу.
Я бачу, заговорила вона впевненим голосом професійної провидиці, що ви тут посварилися. Але поміж вами має панувати мир.
Її білі мясисті пальці жваво тарабанили по білій скатертині, кожен палець був наче безмовним язиком. З її широкого обличчя злітала ледь помітна біла хмаринка пудри. Гості бачили, як за тією хмаринкою пудри блищать її чорні очі. Всі мовчали. Вероніка була довіреною особою імператорського дому. Вона провіщала на картах битви, перемоги і поразки. Вона була довіреною особою імператриці і, хто знає, можливо, й довіреною особою самого імператора.
Вероніка, звичайно, знала, що відбувалось у душах чоловіків. Передусім вона переймалася турботою про шлюб своєї небоги з вахмістром Состеном. Вона знала, що Анжеліна, як і всі жінки країни, любила імператора, а не вахмістра Состена, бо всі жінки всієї країни (а може, й усього світу) любили тієї пори імператора, а не своїх чоловіків. Коли хто казав щось образливе про імператора, Вероніці ті слова видавалися не менш безглуздими, ніж якби хто-небудь протестував проти того чи того природного явища. Хай там як, тієї миті йшлося тільки про щастя Анжеліни. Нехай той вахмістр Состен належить до якобінців, він однаково має коли-небудь побратися з Анжеліною.
Вероніці Казимир теж було прикро, коли вона чула, як паплюжать імператора. Тієї пори такі розмови траплялися досить часто, були навіть звичайними серед двірських слуг, у деяких полках, серед невдоволених унтер-офіцерів. Так, давніше, коли імператора ще звали Бонапартом, Вероніка Казимир, інколи навіть під час довірчих розмов із його власною дружиною, теж намагалася сказати якесь суворе слово про видатного чоловіка. Згадуючи про це, вона тепер була ще невблаганніша до тих, хто зневажливо відгукувався про імператора.
Тієї хвилини Вероніка вирішила запамятати тих зневажників для якоїсь пізнішої нагоди, а поки що не помічати їх. Але невдовзі їй видалося, ніби чоловіки завдяки якимсь безмовним і зухвалим знакам, що їх вони прагнули вважати за таємні та незбагненні, порозумілися між собою. Тільки вахмістр Состен, величезний і незворушний, сидів коло малої Анжеліни, не розуміючи, здається, поведінки своїх друзів. Він запропонував вина Вероніці Казимир. Вона пила потихеньку. Піднявши келих, відставила мізинець, у сяйві свічок полискували її персні. Тільки доторкнулася до келиха і знову поставила на стіл, спостерігаючи з неприязною прозірливістю чоловічу змову. Водночас дослухалася пильними, добре настроєними вухами. І раптом почула, як капрал шепче якомусь вахмістрові: «Крім того, він неспроможний. У ліжку ми кращі!..».
Вероніка Казимир миттю здогадалася, про що йдеться. Ох, вона знала всі потаємні чутки та оповідки про імператорів звичай кохатися з недбалою і безсоромною поквапністю. Того кохання скуштували не тільки придворні дами та імператриця, а й покоївки і пралі. Проте всі жінки і високого роду, і з простолюду були вдячні імператорові навіть за ті швидкі, недбалі та байдужі обійми. Вони ніколи не забували, що він бог, а богам і належить кохатися поквапно. То була пора, коли жінки могли вимовляти імя імператора тільки з ненавистю, страхом або любовю, бо жінки, які опинялися в його обіймах, переживали протягом короткої хвилини, поки тривала його пристрасть, усі пристрасті всього світу ненависть, страх і любов. Адже Вероніка Казимир знала, що жінкам властиве ще сильніше жадання, ніж хіть, а саме честолюбство. Вони виходили з кімнати імператора, хоч і невдоволені, зате піднесені та ушляхетнені. Імператор одразу покидав жінок, прагнув чимшвидше спекатися їх. Жінки йшли від імператора з вічно невтамованим жаданням і з тривалим тужливим прагненням повернутись до нього. Він мав усі риси богів: був могутній, його гнів був страхітливий, а його ласка тривала украй недовго: боги недбалі.