Навіщо воювати з ним? знову запитала Анжеліна.
Щоб ти мала чоловіка! мовила Вероніка.
Не треба мені ніякого чоловіка! відказала Анжеліна і подумала про щовечірні напади, які вона терпіла, про червоний плюшевий диванчик і тверде бильце, що вгризалось у потилицю.
Звісно, тобі треба чоловіка! наполягала Вероніка. Передусім тобі треба чоловіка, що є батьком твоєї дитини!
Я не хочу ніякої дитини! заперечила Анжеліна. Мені не треба ані дитини, ані чоловіка!
Тобі треба їх обох! тихо проказала Вероніка.
Анжеліна заплющила очі, немов могла отак не бачити великого страху, що сидів тепер, здається, на стільці Вероніки коло ліжка. Але з заплющеними очима страх видавався їй ще більшим і ближчим. Страх набув колосальних форм вахмістра Состена, що раптом із тіні знову став реальною постаттю, дарма що він тепер десь у якомусь далекому гарнізоні і, можливо, слід сподіватися, сам вирішив уже нічого не знати про Анжеліну. Чим тут зарадиш? Вона має народити дитину, і це дитина вахмістра. Той колос був уже в неї всередині й ворушився в ній. Своєю кволою силою вона аж ніяк не могла дістати його зі свого кволого тіла. Анжеліна вирішила знову розплющити очі, бо небезпека, здається, ближчала і зростала. Але не мала сили виконати навіть цю дію.
Цей стан тривав лише кілька хвилин. Вероніка показала тепер радісне обличчя, яке навіяло Анжеліні ще більший страх. Їй здавалося, ніби це якась небезпечна, проте вкрай весела неділя. Вона чула не кожне слово Вероніки, але виразно відчувала, що найбільше боїться слів, які їй пропонували як втішні. Анжеліна відчувала велику втому, і їй здавалося, ніби все, що сталося з нею сьогодні й багато тижнів тому, відбувалося вже дуже давно, і то в якомусь іншому, попередньому житті. Тепер її чекало зовсім нове, незнане й дуже небезпечне життя. Анжеліна заплющила очі й чекала, поки тітка піде і її подолає сон. Але сон не приходив, і тільки велика мудра поблажливість огорнула Анжеліну, велике співчуття самій собі, тітці й навіть вахмістру Состену. З розплющеними очима їй увижалася якась запекла битва, одна з битв імператора. В повітрі літали розпечені червоні кулі, зусібіч тріщало, гуркотіло, двигтіло, блищало, гриміло. Тільки імператора не бачила вона й відчувала через те велику тугу. Анжеліна погукала його: «Наполеоне! кричала вона. Наполеоне!» Але її голос безсило й безгучно завмер серед несамовитого гармидеру. Анжеліна перебувала далеко від воїнів, а проте їй здавалося, ніби вона серед них. Нараз вона помітила коло себе вахмістра Состена, що похитувався в сідлі. Одразу по тому він упав із коня. Простер обидві руки до неба й вигукнув: «Анжеліно!» Та вона не дбала про нього. Лише збагнула, що наступної миті він має померти, і, хоч і соромилася сама себе, все-таки щосили бажала йому смерті.
Прокинулася, згадала про сон і встидалася себе ще дужче. Водночас її пронизало ще не знане щасливе відчуття, водночас дуже тепле і свіже: вона вже не відчувала страху.
VI
Через сім місяців Анжеліна народила сина в домі Ебам-Барбари Поччі з Корсики, доброї знайомої Вероніки Казимир. У широкому ліжку з високим мяким матрацом, де вже не один рік народжували дітей чимало незаміжніх матерів, Анжеліна чекала захищена, щаслива і без страху. З ліжка вона бачила багато рідного і близького, що нагадувало їй про Корсику і дитинство. В кімнаті Ебам на хиткому довгоногому столику стояла деревяна барвиста, усміхнена й безпорадна статуетка святого Христофора. Такий самий святий стояв і в домі Анжеліни на Аяччо. Поряд із ним на комоді полискувала пузата пляшка, в якій один бравий шкіпер, брат Ебам, з безглуздою ретельністю збудував невеличкий вітрильник, один зі звичайних шедеврів мореплавців. У домі Анжеліни на Аяччо теж був такий комод і такий вітрильник у пляшці. Над дверима замість завіси висіла сплетена мережа, яку виготовляють рибалки, щоб ловити дрібненьку рибку. Всі ці добрі предмети ще й тепер, дарма що, мабуть, давненько покинули рідний острів, поширювали знайомий гірко-солодкий запах, дух водоростей і моря, перламутрових мушель і буро-чорних морських їжаків. Тож Анжеліні ввижалось, як над збуруненими морськими хвилями напередодні бурі нависають темно-сині грозові хмари.
Одного дня Вероніка Казимир принесла до ліжка папір, перо та чорнило і сказала:
Я знаю його адресу!
Анжеліна зрозуміла, що йдеться про вахмістра Состена. Але ще вдалася до жалюгідної спроби уникнути неминучого й запитала:
Чию адресу?
Адресу Состена! відповіла Вероніка. Тепер ти повинна написати йому.
Мені нема чого сказати йому, мовила Анжеліна.
Ти повинна! Я наказую тобі! звеліла Вероніка. Ось, пиши!
Поклала папір на край ліжка, опустила перо в каламар, грізно підступила до краю ліжка і так владно тримала перо перед обличчям небоги, що Анжеліна послухалась. Вона написала:
«Мій пане, моя тітка, мадемуазель Вероніка Казимир, попросила мене повідомити вам, що два дні тому я народила дитину. Це хлопчик. Вітаю вас, Анжеліна Пєтрі».
Вероніка взяла папір, прочитала, похитала головою і сказала:
Гаразд! Усе інше я додам, він не втече від мене!
Вероніка знала адресу Левадура. Імператор щойно переміг у великій битві, війська стояли тепер в Австрії. Вероніка знала адресу не тільки вахмістра, а й дружини полковника, що командував його полком.
За два тижні вахмістр Состен Левадур справді зявився в Парижі. Він отримав відпустку, незвичайну відпустку, і вирішив скористатися нею незвичайним способом. Велика перемога імператора і та обставина, що він брав участь у незабутній битві, в якій, на його думку, саме його дії визначили перемогу імператора, надали йому ще більшої зарозумілості, він став немов ще барвистішим і колосальнішим. Левадур видавався справжнім велетнем у низенькій кімнаті, де жила Анжеліна з дитиною. Він привітав її зі своєю хвацькою і грубою ніжністю, підняв обіруч угору, і в тій кімнаті Анжеліні здавалося, наче вона ширяє ще вище, ніж у колишні літні вечори, наче вуса Состена смердять ще дужче, а він сам ще брутальніше і жорсткіше промітає ними її обличчя. Потім він поставив її перед собою, відступив на крок, знову рвонувся на два кроки вперед, підійшов до ліжка, де лежав син, і нахилився над ним. Немовля жалісливо захлипало. Состен підняв сповитий жмут, що в його руках видавався майже жалюгідним, і запитав:
Як його звуть? Як ти назвала його?
Антуан-Паскаль, відповіла Анжеліна, як мого батька.
Чудово, чудово! гримів Состен. Він буде солдатом, у ньому солдатська кров. І поклав білий пакунок поперек ліжка.
Состен умостився в завузькому червоному плюшевому фотелі, трохи посовався разом з ним по кімнаті й помітив, що йому буде важко знову визволити своє величезне тіло з лещат обох билець. Відчував при цьому певну муку і сором, а оскільки саме цієї миті збирався сказати щось важливе, ще й розгнівався, і обличчя йому побуряковіло. Тепер те обличчя скидалося на барвистий віник поверх барвистого мундира. Якусь мить Состен шукав належного початку, думав про дружні листи з погрозами, які писала йому Вероніка Казимир, і про те, що через цю жалюгідну грудочку в пелюшках він змушений брати шлюб із рудою, засіяною ластовинням дівчиною. На мить його важкий і затуманений мозок прояснів завдяки далекому відображеному усвідомленню долі, переступу й покути. Але навіть цей кволий порух глухого серця тільки посилив його гнів. Цієї миті Состен хотів би навіть повірити в Бога, і то тільки на те, щоб ремствувати на нього і якимось чином зсунути на нього всю провину. А втім, він не вирів у Бога, і спрямовував свій гнів лише на те, що бачив.
Состен із гіркотою думав про розмаїтих жінок, якими він по-драгунському володів мимохідь, і йому здавалося, що Анжеліну, коли йдеться про красу, не можна порівняти з жодною з них. Тому вахмістр Состен дедалі більше сердився і злився. Із вахмістрів його полку тільки один був одружений, такий собі Ренар, що, до речі, мав уже понад пятдесят років, але той дурнуватий шлюб відбувся так давно, що його навряд чи ще можна назвати бодай сміховинним. Натомість він, вахмістр Состен Левадур, ще може зробити собі карєру і стати навіть полковником. Такий чоловік, як він, повинен мати гроші, щоб жити самому і давати змогу жити іншим. Крім того, саме тепер, у Богемії, він натрапив на одну чудову мельниківну, збудливо-норовливу, палко жадану для кожного, хто бачить її, покірну після кохання, мов собака, і водночас нестямну, наче битва. Що за жінка! Як можна порівняти з нею Анжеліну, що тепер сидить навпроти нього на ліжку з дитиною збоку, з опущеними очима, з дрібним, скорботним і блідим личком, на якому ластовиння проступало ще виразніше, ніж раніше влітку. Оце так халепа, необачний Состене!
Отже, я візьму шлюб із тобою! сказав він нарешті.
Навіщо шлюб? запитала Анжеліна, не піднявши очей і так, немов зверталася до когось невидимого під своїми ногами.
Вахмістр Состен зрозумів не одразу. Лише невиразно відчув, що його великодушність зневажили, а таємне прагнення задовольнили. Відчував неясну образу і водночас певну полегкість.
Я не візьму шлюб із тобою! заявила Анжеліна.
Состен глянув на Анжеліну, що була невловним, небезпечним, а водночас і своєрідним порятунком. Ще мить тому він боявся всього мерзенного тягаря цього шлюбу, а тепер йому здавалося, ніби його покриють ганьбою, якщо він не одружиться. Мить тому він із хтивою тугою ще думав про чеську мельниківну, а тепер Анжеліна видалась йому жаданою. Він украй здивувався цьому незнаному і нечуваному процесові в своїй душі. Страхітлива підозра прокинулась у ньому, але, хоча ця підозра завдавала йому тяжких мук, він однаково щосили тримався за неї, бо вона принаймні давала змогу пояснити все незвичайне, що тепер відбувалося в його душі.
Тож ти зраджувала мене? запитав він.
Так, я зраджувала тебе! збрехала Анжеліна. Це не твій син!
Ці слова звучали мов чужі в її вухах, немов їх сказала якась інша жінка коло неї.
Ага! мовив після паузи Состен.
Потім уперся дужими кулаками в обидва бильця, що затисли його, і могутнім рухом звільнився від фотеля. Взяв ківер, що лежав коло нього на підлозі, мов чарівний лискучий звір зі здибленим чорним кінським хвостом, і насадив собі на голову. Тепер вахмістр діставав до стелі. Состен стояв, могутній, як і раніше, але завдяки не тільки гордощам, а й зневазі. Анжеліна, дрібна й жалюгідна, і все така ж зухвала, сиділа на краю ліжка.