Скажи мені правду! загримів Состен.
Я кажу правду! відповіла Анжеліна.
Вона глянула на Состена. Її очі подолали велику відстань, і їй здавалося, ніби її ноги втомилися від тієї мандрівки нагору, яку здійснив її погляд. Думка, що він її тепер (і вже ніколи знову) не підніме та не поцілує, робила її щасливою.
Раптом Состен обернувся, одним широким кроком підступив до дверей, зміряв очима їхню висоту, побачив, що замала, трохи нахилився і, ні разу не озирнувшись, щосили бахнув дверима. Анжеліна ще чула, як він за дверима кинув Ебам кілька злобних слів. Нахилилася над дитиною, що верещала, і бурмотіла слова, які їй самій були незрозумілі, проте давали їй радість:
Ти мій, казала вона, його вже немає, тихо, ти мій, ти належиш мені
Отак лагідно й довго промовляла Анжеліна до своєї дитини.
А вахмістр Состен Левадур, навіть не провідавши друзів у Парижі, того самого дня подався до свого полку в Богемію. Але натрапив на нього на півдорозі, полк уже повертався маршем до Франції. Добувшись, розповів товаришам, що має чудового сина. Розкішний хлопець і, хоч і трьох тижнів ще не має, вже наче справжнісінький солдат. А згодом вахмістр Состен розповів, що завдяки своїм хитрощам він не узяв шлюбу з матірю дитини.
VII
Анжеліна завжди думала про імператора. Але навіть він, єдиний і могутній, був уже не таким, як раніше, живим чоловіком, чий віддих, голос і погляд роблять щасливими і чиї відбитки босих ніг у ванній можна було колись споглядати зі смиренною дбайливістю. Тепер він справді був великим імператором із портрета, сам став немов відображенням власного портрета, був навіть ще дальшим, ніж той портрет. Він був далеко від дрібних людей своєї країни. З бойовищ він квапився до переговорів, а від них знову на бойовища. Не менш незбагненними, ніж його перемоги, були і його переговори. Він давно вже не був героєм дрібноти. Люди вже не розуміли його. Здавалося, ніби насильство, яке походило від нього, замкнулося навколо нього самого, утворивши прозору, але непроникну кулю з білої криги, і він жив у тій кулі, піднесено замкнутий, страхітливий і урочистий. Він відіслав імператрицю геть, узяв шлюб із донькою великого, далекого й чужого імператора, наче в рідній країні йому бракувало жінок. Немов ті або ті товари, які за його волею надходили з країн, що мали коритися йому, він якось привіз римського папу, а тепер доставив у Париж доньку чужого імператора, і, як наказував гриміти гарматам у багатьох частинах світу, наказав тепер у Парижі та в усій країні бамкати в дзвони; як наказував солдатам воювати на своїх війнах, звелів їм тепер святкувати своє свято; як кидав колись виклик Богові, наказав тепер молитися йому. Дрібні піддані імператора відчували його несамовите нетерпіння й бачили, що він може бути величний і дрібязковий, дурний і розумний, добрий і лихий, як і вони самі. Але чесноти і слабкості імператора були такою мірою більші за їхні, що вони вже не розуміли його.
Тільки Анжеліна любила імператора, хоча належала до дрібноти. Вона так нестямно любила його, що інколи мала дурне бажання бачити Великого малим і розбитим, вигнаним з усіх країн і приреченим до ганебного повернення на Корсику. Тоді він був би майже таким самим дрібним, як і вона, без блиску, якого завжди знову надавав своїм портретам.
Згідно з приписами, які керували життям людей з імператорської челяді, Анжеліна через три місяці після пологів знову повернулася на службу. Весна вже широким могутнім потоком текла по омолодженому місту. Обабіч вулиць полискували горді та пишні каштанові свічки. Анжеліна бачила багатьох матерів із дітьми, і навіть убого вбрані матері та бліді й хворобливі діти сміялися і ясніли. І щоразу вона відчувала тужливе бажання повернути назад і бодай на мить знову побачити сина. Перед огорожею, коло якої десь рік тому її щовечора чекала барвиста брила з султаном, що майорів на шоломі, Анжеліна на мить зупинилася, немов перед важливою постановою. Вона ще могла розвернутися і знову піти до сина, прийшовши на службу пізніше. Дрозди в саду коло палацу зняли оглушливий галас, а з парку з самого повітря їм відповідали не менш оглушливі пахощі: голоси акації, бузку і бузини. Білі, наче неділі, ясніли кітелі вартових, а темна зелень їхніх мундирів скидалась на ситі луки. Один непорушний вартовий дивився на Анжеліну. Їй здалося, ніби вона впізнала його, а також те, що й він упізнав її. В його скляному службовому погляді засвітилися крихітні іскорки, немов усміхнулося скло, і Анжеліна кивнула головою. Цей побіжний блиск у скляному оці солдата надав їй сміливості, і вона швидкою ходою, немов боялася знову втратити її, проминула браму.
Тепер Анжеліна працювала більше в пральні. Віддано й ревно, як і давніше, завзято вимахувала праскою, порскала з роздутими щоками і випнутими губами на шовк, полотно і батист, орудувала деревяним валиком вправною рукою, делікатно прасувала сорочки, комірці, складчасті манжети. Згадуючи про сина, водночас і тужила, і раділа. Вже в середу, ба навіть ще у вівторок, наступна неділя видавалася їй майже такою близькою, як найближчий вечір. Натомість понеділок, день по тому, як вона навідувалась до Поччі, був найсумнішим днем тижня, а субота найрадіснішим. Ще в суботу ввечері, після здачі білизни у великій залі, вона пакувала все вкупі корисне і зайве. Приносила мазь і пудру, пелюшки, молоко, вершки і хліб, разок червоних коралів від лихого ока, корінь жовтцю від судом, терен від скарлатини і зілля для чаю, про який їй казали, буцімто він захищає від віспи. Анжеліна вирушала в дорогу о сьомій годині ранку. По дорозі її опановував страх, що вона може застати сина хворим. Зупинялась на мить, ще виставивши одну ногу вперед, безсила й розбита, немов те страхітливе уявлення вже стало моторошною дійсністю. Потім упевненість знову окриляла її кроки. Нарешті, зайшовши до кімнати в домі Поччі й нахилившись над сином, Анжеліна заходилась ревним плачем. Її швидкі та гарячі сльози падали на усміхнене личко дитини. Брала її на руки, ходила з нею по кімнаті й казала їй безглузді слова. Тільки по тому, як син виростав, міцнішав і змінювався, Анжеліна помічала невпинний плин місяців і років. Їй здавалося, ніби давніше вона дотримувалася думки, що час не йде вперед, а певною мірою крутиться по колу.
Бажання Анжеліни справдилось, її син анітрохи не був схожий на вахмістра Состена, а скидався на матір. Він мав рудувате волосся й ластовиння, був худий, дужий і проворний. То був її син, жодного сумніву! Проте їй здавалося, що він дуже рано почав відходити від неї і від неділі до неділі ставав дедалі чужіший їй. Так, інколи Анжеліна навіть думала, що син тільки з дитячої соромязливості терпить її пестощі і немов продає кожен поцілунок за якийсь її подарунок. То був її син, рудий і всіяний ластовинням, досить було тільки глянути на нього, і їй здавалося, ніби вона бачить себе в дзеркалі. Проте інколи те дзеркальне відображення раптом зникало, випаровувалось, змінювалося. Траплялися неділі, коли Анжеліна не заставала малого вдома. Він тинявся зі своїми приятелями вона ненавиділа їх на невідомих теренах, вона насилу знаходила його, а коли знаходила, він швидко тікав від неї, її пестощів і турботи.
Коли малому виповнилося сім років, він страшенно полюбив усе військове, як, до речі, й багато дітей тієї пори. Він швендяв навколо казарм, приятелював із вартовими, виконував із приятелями військові вправи, крав і збирав зображення битв та імператора, невдовзі вже заходив на подвіря казарм, їв із мисок зичливих солдатів, навчився від них солдатських пісень, сурмити, ба навіть тримати зброю і бити в барабан, а коли одного разу побачив маленького хлопчика-барабанщика, яких було так багато в імператорській армії, вирішив і собі стати барабанщиком. Малий знав, що він син солдата, розумів усе, про що часто в неділю розмовляли між собою його мати Анжеліна, Ебам і Вероніка Казимир. І мав про свого незнаного батька цілком особливе, неперевершене уявлення.
Коли малому виповнилося сім років, він страшенно полюбив усе військове, як, до речі, й багато дітей тієї пори. Він швендяв навколо казарм, приятелював із вартовими, виконував із приятелями військові вправи, крав і збирав зображення битв та імператора, невдовзі вже заходив на подвіря казарм, їв із мисок зичливих солдатів, навчився від них солдатських пісень, сурмити, ба навіть тримати зброю і бити в барабан, а коли одного разу побачив маленького хлопчика-барабанщика, яких було так багато в імператорській армії, вирішив і собі стати барабанщиком. Малий знав, що він син солдата, розумів усе, про що часто в неділю розмовляли між собою його мати Анжеліна, Ебам і Вероніка Казимир. І мав про свого незнаного батька цілком особливе, неперевершене уявлення.
Отже, одного дня, зміцнений у своїй постанові заохоченням одного прихильного до нього єфрейтора напідпитку, малий лишився на ніч у казармі Двадцять другого піхотного полку. Він зазнав багатьох пестощів, які налякали його і про які він гадав, буцім вони належать до солдатського життя, і його знайшли тільки за два тижні завдяки пошукам впливової Вероніки Казимир. Тепер малий був солдатом імператорської армії, і Анжеліна ходила щонеділі до казарми Двадцять другого піхотного полку.
Першого разу Анжеліна повернулася назад приголомшена, перелякана і ображена. Її син нагадував їй тепер, дарма що був такий схожий на неї, вахмістра Состена. Вона навряд чи бачила його крихітне, засіяне ластовинням личко, бо завеликий ківер із крутим козирком майже закривав його, завеликий армійський кітель теліпався навколо вузеньких стегон малого, штани були задовгі, а чоботи просто величезні. Анжеліна бачила, що її син утрачений навіки. Вдома вона глянула в дзеркало, після тривалої перерви знову уважно придивляючись до слідів часу і ознак краси та молодості, як колись у перші роки. Вона знайшла вічну і єдину розраду, яку природа подарувала жінкам: почала чекати нового дива. Диво чекало її вже наступної неділі, пополудні, коли вона вже збиралась виходити з казарми Двадцять другого полку. Перед нею постав чоловік у мундирі інтендантської служби, і той мундир, здається, загородив їй шлях. Піднявши голову, Анжеліна побачила усміхнене біляве вусате обличчя, що видалось їй знайомим і водночас неприємним. Від безпорадності вона всміхнулася. Чоловік стояв і далі.
Мадемуазель Анжеліно! проказав він і привітався. Тільки з голосу вона одразу впізнала його. То був галантний капрал артилерії, гість на її заручинах із вахмістром Состеном. Звідки ви йдете?
Я провідала сина, відповіла Анжеліна.
А ваш чоловік? Мій дорогий товариш? Що він робить?
Я не брала шлюб. Він не мій чоловік. Я маю тільки сина! з притиском мовила Анжеліна.
Та й у моєму житті, заговорив колишній капрал, і то так, ніби його доля мала якусь подібність до долі Анжеліни, сталися зміни. Він показав на свій мундир. Я тепер на інтендантській службі. Я вже ситий його походами Кажучи слово «його», він випростаним великим пальцем показав через плече, немов імператор справді стояв позаду. Я мав тяжку рану на нозі, лихо, та й годі! Не пощастило! Я вчасно врятувався. Я спокійно чекаю на розвиток подій. О, я пригадую, мадемуазель, ваш великий гнів тоді на заручинах! Тепер вам годиться визнати, що тоді ви не зовсім мали слушність! Ви таки повинні знати, що діється!
Я не знаю, що там діється прошепотіла Анжеліна. Я лише знаю, що рештки цього полку стоять напоготові. І, показала рукою на казарму, я боюся за свого сина, додала вона.