Так, заговорив Вокурка, всі втекли перед королем, наче від чуми. Я не розумію, чого вони так бояться, але добре знаю, що може заподіяти страх. Він збаламучує розум навіть розважливих людей. Наприклад, мадам Поччі була розважлива жінка. Бог його знає, куди вона подалася. Мадемуазель Казимир, ваша тітка, я добре знаю її, могла навіть у високих кабінетах вичитувати з карт. Майбутнє вона бачила, а теперішнє ні. Отож ви, дорога мадемуазель, лишилися самі!
Вокурка з хвилину зачекав. Анжеліна не відповіла, тож він додав:
Боюся, ви не дуже добре розумієте мене. Я знаю, що я не можу говорити цілком зрозуміло.
Але цього разу Анжеліна добре зрозуміла його й запевнила:
Та я чудово розумію вас.
Оскільки ви, дорога мадемуазель, казав швець далі, тепер самі, я прошу вас поки що лишитися тут. Я не заважатиму вам. Ви, дорога мадемуазель, спокійно собі чекайте! Світ сьогодні змінюється швидко! Хто б повірив у таке ще півроку тому? Імператор був великий, а я був його солдатом і любив його. Але, бачите, ми, малі люди, дорого платимо за нашу любов до великих. Поки швець говорив, йому спало на гадку одне порівняння, яке видалося йому дуже вдалим, тож він казав далі: Я, наприклад, утратив ногу, а ви своє місце. І ці жертви марні. Ми, дрібнота, не повинні дозволяти, щоб наше життя визначали великі. Коли вони перемагають, ми страждаємо, а коли перемагають їх, ми страждаємо ще тяжче. Правда, мадемуазель?
Так, відповіла Анжеліна, ваша правда.
Вокурка взяв пляшку вина, що стояла за узголівям його ліжка на полиці, чималенько ковтнув із пляшки, поставив її на місце і хвилинку чекав. Здавалося, ніби він чекав сміливості, яку мав пробудити в його серці ковток вина. І справді, тепер він відчув її і заговорив майже зухвало, а його кущаві вуса дивно заворушились, свідчачи, що його невидний рот сміється:
Мадемуазель Анжеліно, я знаю вас уже давно, і знаю ще й ваше життя! Замовк на хвилину, набрав повітря і тихо казав далі: Я знаю і батька вашої дитини, месьє Левадура. І я казав вашій тітці, що ви слушно вчинили, не вийшовши заміж за нього.
А чи знаєте ви, мій син ще живий? Де він? запитала Анжеліна.
Не знаю, відповів Вокурка. Але рано-вранці я вирушу і пошукаю його. Я маю добрих друзів майже в кожній паризькій казармі. Він брехав і радів, що Анжеліна вірить йому.
Дякую вам, мовила Анжеліна. І справді, в її серці пробудилася незмірна вдячність, і їй здавалося, наче після численних блукань вона опинилася вдома, як колись у своєму рідному батьківському домі. Очі їй заплющувались, вона засинала сидячи. Вокурка підняв її зі стільця, поклав на ліжко, знову засунув завісу й сів на стілець коло завіси, вперше щасливий, відколи втратив ногу і йому почала дошкуляти ностальгія. Свічки в його ліхтарі одна за одною погасли, тихо спалахнувши наприкінці. З далеких вулиць долинали вигуки невтомних вірнопідданих короля, які вітали його і проклинали вигнаного імператора. Але швець Вокурка опинився на щасливому острові, не залежний від мінливої долі світу. Невже його обходить імператор, невже його обходить король, що повернувся на трон? Невже його обходить народ, який зчиняє галас надворі? Він мріяв, що невдовзі він повернеться на батьківщину, і то з жінкою, яка спить отут, за завісою. Він уже не чекатиме більше круглої суми. Кожна сума кругла. Він дослухався до лагідного віддиху Анжеліни за завісою. Вона прийшла до нього, і то сама! Отак сидячи, Вокурка й заснув зі щасливим наміром піти завтра вранці на пошуки сина Анжеліни.
IX
За два тижні Вокурці і справді пощастило знайти малого. Увесь цей час він щодня кілька годин кульгав по місту, заходив в усі казарми, куди міг потрапити. Знайшовши нарешті хлопця, він квапливо покульгав додому, йому здавалося, ніби навіть його деревяна нога окрилена.
Завтра вранці ми побачимо його! проказав він і опустив очі, бо соромився дивитись на щастя Анжеліни. Минуло багато часу, перше ніж вона сказала що-небудь. Коли Анжеліна заговорила, вже сутеніло, немов вона соромилася говорити серед ясного дня.
Де і коли ми побачимо його?
О сьомій годині, відповів він, увечері після рапорту. Унтер-офіцер, що чергує, мій приятель.
Наступного вечора Анжеліна знову побачила сина. Його полк розмістився в іншій казармі, втратив більшу частину солдатів і був розбитий та принижений, повернувшись після поразки. Там ще були два унтер-офіцери з колишніх часів, вони навіть упізнали Анжеліну, а їй здавалося, ніби вона зустрілася з добре знайомими любими привидами. Вони були вже не з імператорським орлом, а з королівськими лілеями. Були вже не солдатами імператора, а підданими короля. Навіть малий Паскаль видався Анжеліні вбраним у похмуру ганьбу. Спершу малий простер руки, але одразу опустив їх. А коли Анжеліна заплакала, взяв її руку й поцілував. Із ківером він був майже такий самий заввишки, як і вона. Та коли в раптовому пориві ніжності й туги за домом він зняв ківер, то сягав Анжеліні лише до плеча. Вона дивилася на його густе руде волосся, і їй здавалося, ніби він хотів довести матері, що він її син і нічий інший. Анжеліна заплакала ще дужче. Думала про своє дитинство, про своє по-дурному й безглуздо подароване тіло, про осоружного Состена, про випадкового капрала, про ганебну ніч у мрійному покої, про важкі складки портьєри, про ранню смерть батька, про свої дитячі й безсоромні оголення перед чужими дзеркалами, і це все, геть усе видалося їй безкінечно трагічним, ба навіть гіршим, а саме: скорботним і дурним. Вона нараз збагнула, що все безглузде й дурне, що сталося з нею, відбулося немов у ласкавій тіні великого імператора. Його тінь позолотила всю її безглузду долю, а тепер тієї ласкавої золотої тіні вже немає! Аж тепер нарешті дурне було дурним, а лихо стало загальним. Анжеліна плакала вже не з розчуленості, що знайшла сина, а над усім мертвим світом, у вічне існування якого вірила. Після відїзду імператора не лишилося вже нічого. Анжеліна одразу збагнула, що її любов до імператора була більша й могутніша за звичайну любов. Вона плакала не через сина, а через королівські лілеї, через білий прапор Бурбонів, що висів перед входом до казарми, і через падіння імператора. Проте чула й розуміла розповідь дитини: його батько, вахмістр Состен Левадур із Тринадцятого драгунського полку, теж прийшов би шукати свого сина. Вахмістр довідався б і про Анжеліну, сказав би, що невдовзі повернеться. Це все її не обходило. Вона лише сказала:
Так, він твій батько! Та я не люблю його. Я й далі ходитиму до тебе. Я люблю тебе, сину! І поцілувала руде волосся, засіяні ластовинням щоки і сині маленькі очі.
На вулиці Анжеліна взялася за руку шевця Вокурки. Вона й досі плакала. Старалася припасуватись до кульгавої ходи, і часом їй здавалося, ніби їй має бути соромно, бо має дві здорові ноги, а він тільки одну. Але все-таки Анжеліні здавалося, що вона слабша на своїх здорових ногах, ніж чоловік збоку від неї на своїй єдиній нозі, тож вона схопила шевця за руку, щоб триматися за нього. Отак вони йшли попідруч по вулицях дуже довго. Під час цієї далекої дороги вони не розмовляли. Тільки вже перед дверима Анжеліна відчула, що Вокурка хоче їй щось сказати. Він міцно тримав її за руку. Анжеліна збоку поглядала на нього. Тьмяне світо далекого ліхтаря, єдиного на цій вуличці, падало на засмучене і пусте обличчя Вокурки. Їй здалося, ніби тепер вона побачила його вперше, ніби каламутне, масне і хитке світло ліхтаря надало більшої виразності рисам його обличчя і всьому смуткові, відображеному на ньому. Анжеліна миттю збагнула, що Вокурка давно вже не моторошний чужинець, а вірний, спокійний товариш; що він, певне, любить її так, як її ще ніхто не любив, і що через неї він довгі ночі не спить, сидячи зі своєю деревяною ногою на вузенькому стільці. Вона опустила голову.
Я хочу вам щось сказати, тихо заговорив Вокурка. Зачекав, Анжеліна мовчала. Ви хочете слухати мене? запитав він і глянув на неї. Вона кивнула головою. Ну, знову озвався він, я думав, що можу вас запитати запитати вас чи хочете ви лишитися в мене?
Так! відповіла Анжеліна ясним голосом, який здивував її саму.
Може, ви не зрозуміли мене, знову заговорив Вокурка. Чи хочете ви лишитися зі мною? Зі мною?
Так! повторила вона тим самим ясним голосом.
Вони зайшли в дім. Анжеліна сама запалила свічки в ліхтарі, вперше, відколи жила у Вокурки. Заходилася коло горщиків, коло плити. Відчувала весь час на собі погляд чоловіка і уникала дивитися на нього. Зі страхом думала про ніч, що надходила тепер, про любов, яку знайшла, і нараз відчула жах перед деревяною ногою чоловіка, наче вперше тепер подумала, що вона не становить природну частину його тіла.
Вони їли мовчки і збентежено, як і всі попередні вечори, молочний суп із картоплею, який любив Вокурка і який трохи стишував його ностальгію. Потім пили, і Анжеліна тепер помітила, що Вокурка наливав вино не зі звичайної пляшки, як у минулі вечори, а з кришталевої карафи. Навіть ця карафа мала спереду невеликий гладенький овал під носиком посеред свого помпезного вигину. На овалі можна було бачити імператора Наполеона у його звичайному вбранні, скляного імператора, забарвленого і водночас закривавленого червоним вином, Наполеона зі скла, каменю і крові. Тією мірою, якою карафа порожніла, імператор ставав блідішим і дальшим, справжнім склом, і Анжеліні здавалося, наче вона бачить, як він умирає, частина за частиною свого тіла, спершу голова, потім плечі, тулуб, стегна і наостанок чоботи. Вона прикипіла очима до того овалу, її лихоманило, вона хотіла, щоб карафа знову була повна.
У вас є ще вино? запитала Анжеліна. Така гарна карафа!
Так, добра річ, підтвердив Вокурка. Мені колись подарував її наш граф Хойницький. Він тоді спорядив нас, я маю на увазі нас, легіонерів. Ми були в його замку, він сам навчав нас. Імператор добре знав його. Граф загинув того дня, коли я втратив ногу. Але я маю ще вино, я пю з цієї карафи тільки з особливих нагод. А для мене сьогодні, Анжеліно, особливе свято, правда?
Вокурка був веселий, рухливий, швидко підвівся, знову наповнив карафу, налив Анжеліні. Його щоки були червонясті, очі білі, а вуса, здавалося, дедалі білішали, немов на очах виростало нове кущаве русяве волосся і покривало собою численні, рано посивілі волосини. Вокурка став балакучим, розповідав про битви й товаришів, жартував про втрачену ногу, сказав, що, на відміну від інших, він і так годящий, але саме цієї миті відчув гострий біль у стегні та в половині гомілки, що лишилася йому, і раптом замовк. Він уже не пригадував точно, що він розповів, не знав, чи Анжеліна відповідала йому, а чи тільки слухала його, і відчув, тільки-но глянувши на неї, нестримне пожадання, пожадання, яке біль аж ніяк не притлумлював, а, здається, лише посилював. Він сидів, як і завжди, на краю ліжка, Анжеліна навпроти. Він раптом підвівся, зіперся на край столу, рушив уперед, підвелася й Анжеліна. Вона з трепетом чекала його, достеменно знала, що тепер має відбутися, цього вже не змінити, їй раптом захотілося, щоб неминуче відбулось якомога швидше, і навіть ступила йому назустріч. Віддих Вокурки тхнув жаром і вином, у його білих очах світилася доброта, вуса настовбурчились, він пробуджував в Анжеліни страх, трохи огиди і безмір співчуття. Тепер вона лягла, заплющила очі й виразно чула, як він скидає протез, чула тихе шарудіння розстебнутих шкіряних ремінців і тихенький дзенькіт металевих пряжок.
Так, добра річ, підтвердив Вокурка. Мені колись подарував її наш граф Хойницький. Він тоді спорядив нас, я маю на увазі нас, легіонерів. Ми були в його замку, він сам навчав нас. Імператор добре знав його. Граф загинув того дня, коли я втратив ногу. Але я маю ще вино, я пю з цієї карафи тільки з особливих нагод. А для мене сьогодні, Анжеліно, особливе свято, правда?