Вокурка був веселий, рухливий, швидко підвівся, знову наповнив карафу, налив Анжеліні. Його щоки були червонясті, очі білі, а вуса, здавалося, дедалі білішали, немов на очах виростало нове кущаве русяве волосся і покривало собою численні, рано посивілі волосини. Вокурка став балакучим, розповідав про битви й товаришів, жартував про втрачену ногу, сказав, що, на відміну від інших, він і так годящий, але саме цієї миті відчув гострий біль у стегні та в половині гомілки, що лишилася йому, і раптом замовк. Він уже не пригадував точно, що він розповів, не знав, чи Анжеліна відповідала йому, а чи тільки слухала його, і відчув, тільки-но глянувши на неї, нестримне пожадання, пожадання, яке біль аж ніяк не притлумлював, а, здається, лише посилював. Він сидів, як і завжди, на краю ліжка, Анжеліна навпроти. Він раптом підвівся, зіперся на край столу, рушив уперед, підвелася й Анжеліна. Вона з трепетом чекала його, достеменно знала, що тепер має відбутися, цього вже не змінити, їй раптом захотілося, щоб неминуче відбулось якомога швидше, і навіть ступила йому назустріч. Віддих Вокурки тхнув жаром і вином, у його білих очах світилася доброта, вуса настовбурчились, він пробуджував в Анжеліни страх, трохи огиди і безмір співчуття. Тепер вона лягла, заплющила очі й виразно чула, як він скидає протез, чула тихе шарудіння розстебнутих шкіряних ремінців і тихенький дзенькіт металевих пряжок.
X
Анжеліна звикла до ночей, до днів і до чоловіка. Коли прийшла зима, вона почувалася в нього вже як удома і була майже щаслива. Що коротші ставали дні, то дужчала ностальгія Вокурки. Він став дедалі частіше говорити про те, що треба одружитися й повернутись до Польщі, все забути й почати нове життя. На батьківщині в Польщі, в його Лисій Ґурі, тепер лежить щільний добрий сніг, стоїть дзвінкий здоровий мороз, печуть великий круглий хліб із чорно-бурою скоринкою, і люди вже готуються до Різдва. А в цьому світі дощ іде навіть у грудні і дме вогкий ненависний вітер; король, що повернувся, і вороги Франції та Польщі союзники, а великий імператор далеко, хоча тільки він міг би розвіяти тугу Вокурки. Але він сам, імператор, певне, відчуває тепер ще більшу тугу, ніж швець Вокурка. Газети щодня паплюжили імператора, розповідали про великий конгрес у Відні, вихваляли зрадника Талейрана і доброго короля, що повернувся і вже не платив Вокурці пенсії. Всі могутні, що були колись друзями Наполеона, зрадили і зреклися імператора. Що мав ще робити швець Вокурка з Лисої Ґури в цій країні? Вряди-годи його відвідували кілька поляків, колишні легіонери, як і він, солдати, які не знали ніякого іншого ремесла і тепер без пенсії, без хліба і без даху над головою були ще більшими каліками, ніж швець. Вони тинялись містом, як жебраки.
Дехто з них мріяв дістати стільки грошей, щоб можна було добутися до імператора, а один з них був навіть переконаний, що бракує тільки його і саме його і тільки він міг би підказати імператорові, як знову відвоювати Францію, знову перемогти світ і знову дати Польщі воскреснути. Але простий Ян Вокурка знав, що всі вони плещуть дурниці, він мав просте ремесло, праця робила його замисленим, терплячим і розважливим, а каліцтво вберігало від легковажних мрій. Він готувався до відїзду. Сказав Анжеліні, що вона має їхати з ним. Їй довелося б лишити сина. Але невже він і досі її син? Хіба не був він ще чужішим щоразу, коли вона провідувала його? Ох, таж так було добре! Малий був солдатом, він уже пережив вогонь битви і мав лише одну матір армію. Король Франції жив з усім світом у мирі, в армії було досить місця для малого Паскаля Пєтрі, а водночас і досить перспектив для мирного майбутнього юнака.
Отак промовляв Вокурка до Анжеліни. Вона мала тридцять років, і їй здавалося, ніби вона дуже швидко постаріла, кожен рік її життя містив у собі забагато плутанини і болю. Анжеліна була одурманена і втомлена. Тільки-но Вокурка розповідав про свою батьківщину, вона теж починала вірити, що в тій дивовижній країні панує мир. Той край далекий від усякого лиха і плутанини. Він мякий, наче сніг, що вкриває його, живе в лагідному нещасті, в нескінченному білому смутку за втраченим імператором. Анжеліна бачила ту країну, як лагідну, закутану в біле вдову, яка тужить за імператором. Мало-помалу і в Анжеліні прокинулась добра, спокійна туга за тим краєм. Мало-помалу згасла і її материнська ніжність до сина. Мало-помалу вона цілком поринула у світ шевця Вокурки. Швець святкував Різдво по-своєму, згідно з рідними звичаями. Він приніс велику ялинку, яка виповнила всю кімнату. Прибрав усі інструменти, ослінчик, на якому сидів у вестибюлі, й навіть лінзу, яка нагадувала про тяжкі буденні дні. Подарував Анжеліні шовкову шаль, сережки з гірського кришталю й туфлі, які пошив сам, туфлі з білої шкіри. Та й Анжеліні було дуже легко на серці. Вокурка врочисто, щиро і вдячно обняв її. Від його обличчя тхнуло милом, люлькою і горілкою. Він трохи заточувався і, дивна річ, міг, здається, знаходити точку опори тільки завдяки своїй деревяній нозі. Він мав червоне променисте обличчя й усміхнені очі. Обоє сіли за стіл, і їм страшенно заважало ялинове гілля та почеплені на ньому свічки.
Ти знайшла свого сина? запитав Вокурка.
Ні! відповіла Анжеліна. Він уже вирушив.
Шкода-шкода! проказав швець. Було б добре, якби ми мали його коло себе. Але сказав ці слова тільки на те, щоб сподобатись Анжеліні. Він думав про свою батьківщину і їхній спільний відїзд.
Вокурка сам почав роздавати власноруч приготовані страви. То були страви його батьківщини і молодості. Вони мали запах рідного села, справді пахли Лисою Ґурою: борщ із червоним буряком і сметаною, горох із салом і мякий білий сир. Навіть горілку викурив сам. У Лисій Ґурі вина не пили. Співав непевним хрипким голосом рідні різдвяні колядки. На його врочистих білих очах виступили сльози. Він був змушений замовкнути і заспівати знову.
Це останнє Різдво, яке я святкую в Парижі, проказав швець доспівавши. Віднині через рік ми будемо вдома! І стукнув по шкіряному футлярі протеза.
Анжеліна, почувши його слова, раптом відчула біль, хоча давно вже приготувалася до подорожі. Вона ніколи не наважувалась думати про якийсь певний тиждень, певний день, певну годину цього відїзду. Було просто, добре і гарно їхати з Вокуркою на його батьківщину, але колись, бозна-коли саме, певної миті, яку визначить який-небудь невідомий випадок. А почуті тепер слова, що не випадок, а сам Вокурка визначить час, виповнили Анжеліну страхом перед усім, що чекало її в білій чужій країні, і болісною тугою за всім, що лишала тут. Анжеліна заплакала ридма і мусила поставити келих, який хотіла піднести до вуст, щоб випити разом із чоловіком, як він сказав, за «щасливу дорогу без вороття». «Без вороття!» Ці слова пробудили в душі Анжеліни ланцюг минущих полохливих уявлень: вона вже ніколи не побачить сина, міста і цієї вулиці, де народила його, палацу, де жила молода й дурна, щаслива і нещасна, весела і вкрай спантеличена. Вона не мала ніякого виразного уявлення про реальну відстань, яка відокремлювала Францію від рідного краю Вокурки, отож їй здавалося, що той рідний край перебуває в пустельній, навряд чи досяжній далечині. Анжеліна поклала руки на стіл, голову на руки і гірко ридала, здригаючись усім тілом. Запах згорілих свічок на гіллі ялини, випита горілка, спогад про даремний прихід у казарму до сина, раптова дбайлива ніжність до малого, каяття за свою бездумну обіцянку цьому чоловікові, а також за те, що вона тепер тривожить його своїм стражданням і розчаровує страхом, усе це спантеличило її, напосілося на неї і немов похитнуло її. Вокурка гладив її шорсткі руді коси. Він здогадувався про все, що відбувається в душі Анжеліни. Відчував, що розпач робить її глухою до всіх утішань і обіцянок. Йому не лишалося нічого іншого, крім німого діалогу між своєю ніжною рукою і її рудими косами. За мить він підняв до неї мокре бліде обличчя.
Я розумію, Анжеліно! мовив він. Це мине, повір мені, це мине! Все мине!
Анжеліна засміялася, то був чемний сміх, від якого її обличчя стало ще сумнішим. То був удячний і водночас сповнений докорів сміх, віддане, болісне й гідне сяєво, яке видніє на обличчі слабкого, що піддається.
XI
Невдовзі Анжеліна поступилася вже в усьому. Невдовзі вже готувалася до відїзду з певною рішучістю, властивою і тим, хто остаточно здався, і сильним натурам. Вирішили, що в січні вони візьмуть шлюб і через місяць відїдуть. Отже, до того відїзду були ще довгі тижні. Проте Анжеліні здавалося, ніби поривний намір Вокурки руйнує закони часу. Боячись знову втратити рішучість, вона думала, що вже не можна гаяти жодного дня.
Анжеліна думала, що вона лишить синові, бо була певна, що вже ніколи не побачить його знову. Розпяття, привезене з батьківщини, хусточка, вкрадена внаслідок дурної любові до імператора: обидві речі вона могла подарувати малому Паскалеві. Вона точно уявила собі, що хоче сказати йому. То були незначні, але для неї, для матері, важливі речі, і вона віддасть їх синові, щоб він завжди думав про неї. Про неї, а також про імператора.
Анжеліна дістала з валізи хусточку, зняла розпяття, яке була повісила над ліжком Вокурки, й пішла в казарму.
Вокурка пішов разом із нею. Він пошив пару чобіт для сина Анжеліни, міцні, добрі чоботи, як і годиться барабанщику.
Знайшли малого й пішли з ним до їдальні. Він дозволив матері обняти себе, Вокурці потиснути йому руку, взяв подарунки, зрадів хусточці й чоботям, а про розпяття сказав:
Воно мені не потрібне. В нашому полку в таких речах немає потреби! Віддав його матері й додав: Думаю, воно потрібне тобі!
Анжеліна думала, що вона лишить синові, бо була певна, що вже ніколи не побачить його знову. Розпяття, привезене з батьківщини, хусточка, вкрадена внаслідок дурної любові до імператора: обидві речі вона могла подарувати малому Паскалеві. Вона точно уявила собі, що хоче сказати йому. То були незначні, але для неї, для матері, важливі речі, і вона віддасть їх синові, щоб він завжди думав про неї. Про неї, а також про імператора.
Анжеліна дістала з валізи хусточку, зняла розпяття, яке була повісила над ліжком Вокурки, й пішла в казарму.
Вокурка пішов разом із нею. Він пошив пару чобіт для сина Анжеліни, міцні, добрі чоботи, як і годиться барабанщику.