Отже, сама смерть заглушала гармати.
Коли імператор чув ті вигуки й бачив, як усі його двадцять тисяч піших братів і чотири тисячі кінних навіть їхні коні були йому тієї миті за побратимів полягли, його самого теж охопила нездоланна туга за смертю, і він пішов поміж своїх братів, був тепер попереду них, потім одразу на тому чи тому фланзі, згодом позаду них, згодом знову на чолі і зрештою знову поміж них. Тяжкий хрест гнітив імператора, обличчя йому зблідло й пожовкло, він насилу сапав, а коли почув, як гвардійці гукають: «Хай живе імператор!», дістав шпагу, простер її до небес, немов сталевий благальний шостий палець, і хрипко вигукнув серед гамору: «Хай помре імператор! Хай помре імператор!» Але смерть не зважала ані на його благальну шпагу, ані на заклик. Уперше в своєму гордому житті імператор почав молитися, засапавшись, із широко роззявленим ротом, німою горлянкою, літаючи конем у різні боки. Він молився не Богові, якого не знав, а смерті, що була як брат, бо з усіх неземних сил тільки цю він бачив і не раз відчував.
«О Смерте, солодка, добра Смерте, молився він безгучно, затамувавши віддих, я чекаю тебе, прийди! Мій день скінчився, як і день моїх братів. Прийди чимшвидше, поки ще сонце на небі! Я теж колись був сонцем. Я не хочу, щоб сонце зайшло раніше, ніж я загину! Прости мені цю дурнувату пиху! Я мав її чимало, але мав і багато мудрості та чеснот; я поєднав усе: могутність і ґвалтовну силу, чесноту, добро, гріх, зарозумілість і помилки! Смерте, кажу тобі як братові: я жив! Я знав усе, я нажився! Прийди й забери мене до того, як мій брат Сонце зайде!»
«О Смерте, солодка, добра Смерте, молився він безгучно, затамувавши віддих, я чекаю тебе, прийди! Мій день скінчився, як і день моїх братів. Прийди чимшвидше, поки ще сонце на небі! Я теж колись був сонцем. Я не хочу, щоб сонце зайшло раніше, ніж я загину! Прости мені цю дурнувату пиху! Я мав її чимало, але мав і багато мудрості та чеснот; я поєднав усе: могутність і ґвалтовну силу, чесноту, добро, гріх, зарозумілість і помилки! Смерте, кажу тобі як братові: я жив! Я знав усе, я нажився! Прийди й забери мене до того, як мій брат Сонце зайде!»
Але смерть не забрала імператора. Він побачив, як заходить сонце. Чув, як хриплять його поранені солдати. Вороги дали йому короткий перепочинок, досить часу, щоб він, безпорадний, хворий, розсварившись із невірною смертю, поблукав між мертвих і поранених. Якийсь солдат вів за вузду його коня, позаду кульгав адютант. Імператор ще не зрозумів, що все загинуло та пропало, і тільки він ще живе. Позавчора імператора зрадив ще один його генерал. Другий був дурний, а третій легковажний. Але імператор сварився тільки з найповажнішим з усіх генералів і зі своїм начебто старшим братом: зі смертю. А водночас кричав чужим голосом, який він колись, давно те діялось! хотів мати і який сьогодні, здається, вже не належав йому, кричав солдатам, що тікали навколо й повз нього, мов розпорошені примари:
Зупиніться! Стійте! Лишайтеся! Не тікайте!
Солдати не слухали його. Бігли далі й розчинялися серед ночі. Може, навіть не чули його. Може, імператор тільки гадав, ніби кричить щось, а насправді взагалі не казав нічого.
Імператора супроводив солдат зі смолоскипом, й імператор усякчас наказував йому підійти. Адже йому щоразу здавалося, ніби він повинен упізнати того чи того вбитого або пораненого коло своїх ніг. Ох, він знав їх усіх краще, ніж знали його самого ті живі солдати, які цієї миті тікали. Він ще раз махнув рукою солдатові зі смолоскипом. Імператор нахилився над маленьким, на диво маленьким полеглим солдатиком. То був один з малих барабанщиків імператорської армії. З кутика його дитячих вуст ще досі сочилася і на очах тужавіла кров. Імператор нахилився і став навколішки. Солдат опустив смолоскип, присвітивши імператорові. На маленькому, жалюгідному животі полеглого хлопчика лежав його інструмент барабан. Правою рукою він ще судомно тримав барабанну паличку, лівої руки не було видно, малий небіжчик наполовину занурився в жирну чорну багнюку. Мундир був заляпаний давно засохлим болотом. Ківер скотився з голови. Малий небіжчик мав бліде, худе, засіяне ластовинням личко. Над низьким дитячим чолом червонуватим вогником горіло руде волосся. Ясні, сині, маленькі осклянілі очі були широко розплющені. Він не мав ніяких видимих ран на тілі, тільки з його вуст сочилася кров, щоразу нова кров, щоразу нова. Можливо, якийсь кінь хвицнув копитом і вбив його. Імператор украй ретельно оглядав маленький труп. Дістав із кітеля хусточку і витер кров, що текла з кутика вуст небіжчика. Розстебнув жилет хлопчика. На грудях малого лежала складена вчетверо червоно-синя хусточка. Імператор розгорнув її. Ох, він добре впізнав її! То була одна з сотень тисяч носових хустинок, які він колись, ще як генерал Бонапарт, звелів виготовити своїм солдатам водночас із цизориками та металевими скляночками! Ох, він добре знав цю хусточку! На ній на синьому тлі поміж червоними краями зображено географічну карту, а синьо-біло-червоні кола позначають місця, де точилися його битви. Цей хлопчик певне, йому й чотирнадцятьох років немає був, напевне, сином одного з його найдавніших ветеранів. Імператор розгорнув хусточку на коліні. На тому клаптику були намальовані половина Європи, Середземне море і навіть Єгипет. Скількох битв ще бракує! Більше ніколи, думав імператор, французькі солдати не отримають таких хусточок! Я вже ніколи не зможу позначити тут нових битв! Тож нехай тут стоїть ця остання! Імператор звелів подати письмове приладдя. Йому подали. Вмочив гусяче перо в каламар, розправив хусточку на коліні, прокреслив жирну лінію на північ, аж до місця, де вже починався червоний край. Намалював на тому місці великий чорний хрест. Потім обережно поклав хусточку на барабан малого, ще раз глянув на його обличчя, згадав раптом той сонячний, променистий ранок, коли він розмовляв із цим малим, йому здалося, ніби він і досі чує у вухах дзвінкий голос хлопчика, потім наказав оглянути його кишені. Знайшли зіжмаканий папірець із підписом: «Твоя мати Анжеліна». На тому папірцеві мати написала синові, щоб він наступної неділі о четвертій годині пополудні неодмінно чекав її в казармі. Імператор дбайливо склав записку й передав адютантові:
Дізнайтеся, наказав він, і при нагоді повідомте мені! Потім підвівся: Мерщій! Поховайте малого!
Двоє солдатів викопали чимшвидше неглибоку яму. Похапцем поклали туди хлопчика, бо вже долинали окремі нерегулярні постріли. Смолоскип мигтів, уряди-годи здіймався дужий вітер. Хмари сплинули, зійшов місяць, ніч була ясна, жорстока й холодна. Хоч який невеликий був труп, поспіхом викопана яма була замала для нього. Імператор підвівся, німий і блідо-жовтий, позаду нього невтішно заіржав білий кінь. То було наче могутнє зітхання, а водночас почасти немов людська скарга, а почасти немов людський проклін. Імператор не ворушився. Крихітний труп знову опустили в яму. Солдат підняв смолоскип. Він тримав його, мов рушницю.
Імператор дістав шпагу і опустив її до свіжої пласкої могили.
За всіх! За всіх! чули всі, як бурмоче імператор. Його адютант, генерал, що стояв позаду імператора, не мав ніякої зброї і лише зняв капелюха. Були там поряд ще й інші генерали імператора: Ґуро, Лабедуаєр, Друо. Вони здалеку спостерігали його, а тепер, приголомшені, спантеличені й шанобливі, підступили ближче.
Коня! наказав імператор.
Усі мовчки їхали верхи, імператор попереду. О пятій годині ранку, коли вже розвидніло й тонкий синюватий туман поволі здіймався від темно-зелених ситих лук, зупинилися. Імператора морозило.
Вогню! наказав він, і розпалили жалюгідне багаття. Воно горіло кволим жовтуватим полумям серед срібно-блакитного сяєва пробудженого ранку. Імператор невтомно ходив навколо хирного жовтавого вогню. Бачив солдатів, своїх солдатів. Тікаючи, вони підходили з усіх боків і проминали багаття: піхотинці, артилеристи, кавалеристи. Вряди-годи імператор піднімав голову. Чимало солдатів, які проходили повз, упізнавали його. Вже не кричали: «Хай живе імператор!», а тільки мовчки вітали його. Дедалі блідіше горіло полумя, дедалі яснішим і переможнішим ставав ранок. Глибоке мовчання залягло навколо імператора. Воно, здавалося, мов пекло, і то набагато сильніше за вогонь. Імператорові ввижалося, ніби солдати, тікаючи, обминають його по дедалі ширшій дузі. Абсолютна тиша запанувала навколо імператора. Солдати, які проминали його і мовчки вітали (офіцери шаблями, рядові пильним поглядом), видавалися йому вже неживими. Були радше полеглими і вбитими. Тому й мовчали. Тому вже не мали й голосу.
Багаття погасло, переможно піднісся день. Імператор сів на камінь на узбіччі дороги. Йому принесли шинки і козячого сиру. Він, як і завжди, їв похапцем і неуважно. Повз нього тікало дедалі більше солдатів. Імператор підвівся.
Далі! наказав він.
Сів верхи. Чув за плечима чвал генеральських коней, а здалеку інколи долинав гуркіт коліс його карети, що їхала десь позаду. Заплющив очі.
Імператор заснув у сідлі.
II
На Париж! То була єдина ясна постанова імператора. Один з генералів невідступно мчав поряд із ним. Хоч усі в почті імператора вже знали про його намір повернутися в Париж, він проказав ще раз:
На Париж, генерале!
Слухаю, Ваша Величносте!
Імператор хвилину помовчав. Юний день заповідався як променистий і тріумфальний. Із блакитної височіні долинав безтурботний спів невидних жайворонків, а з далини приглушене, кволе відлуння солдатської ходи. Чувся змучений брязкіт зброї, тужливе і втомлене іржання коней, то стишуваний, то посилюваний гомін людських голосів, уряди-годи де-небудь гучний крик, що одразу й змовкав, скидаючись радше на проклін. Праворуч і ліворуч, по луках і полях ішли маршем регулярні війська. Імператор опустив голову. Він примушував себе не бачити нічого, крім розмаяної срібної гриви коня і жовтуватої смужки дороги, по якій їхав. Заглибився в її споглядання. Але всупереч його волі до нього з обох боків долинали всі сумні звуки, і йому здавалося, наче жалібно плаче зброя його армії, наче плаче добра, міцна, розбита, присоромлена і принижена зброя. Він знав також, що вже ніколи, навіть якби жив ще сотню років, не забуде цього плачу зброї та коней і кректань та стогонів карет. Від солдатів, які підходили, він ще міг відвести очі. Проте брязкітливий плач зброї доходив йому до серця. Щоб ошукати себе та інших, мовляв, він усе-таки ще думає щось робити, імператор наказав виставити пости, наглядати за дезертирами, хапати і карати втікачів і тих, хто просто покидає шлях. Проте, заклопотано віддаючи свої непотрібні накази, навіть не думав про них. Думав про Париж, про міністра поліції, про депутатів про всіх своїх справжніх ворогів, які цієї миті видавались йому ще небезпечніші, ніж пруссаки та англійці. Імператор двічі наказував зупинятися, він вирішив повернутися в місто вночі. В Лані перед невеличкою поштовою станцією стояли люди: урядовці, офіцери національної гвардії і цікаві містяни з добрими селянськими обличчями. Панувала тиша, небо темніло на очах, перед поштою іржали на коновязях коні, зрадівши насипаному вівсу, стадо гусей, ґелґочучи, ревно сунуло до рідного пташника, з далечини долинало мирне мукання корів, радісне цьвохкання батога в руках пастуха, солодкі пахощі бузку і каштанів, змішані з кусливим духом гною та сіна. В низенькій кімнаті поштової станції вже панував сірий морок. Запалили єдиний ліхтар на три свічки. Імператорові здалося, ніби від цього в кімнаті стало ще темніше. Принесли ще чотири смолоскипи з захисними скляними ковпаками. Четверо солдатів стояли в чотирьох кутках кімнати і непорушно тримали смолоскипи. Широкі двостулкові двері поштової станції були відчинені настіж, навпроти них на гладенько обструженій лаві, призначеній для подорожніх і людей, які чекали нічні поштові карети, сидів імператор. Він сидів, розставивши ноги в брудних і заляпаних білих штанах і забрьоханих чоботях; уперся руками в напружені стегна і опустив голову. На нього падало світло з усіх чотирьох боків і від ліхтаря посередині. Імператор сидів якраз навпроти відчинених дверей, тож усі жителі Лана стояли надворі й пильно придивлялись до нього. Йому здавалося, ніби вони чинять над ним страхітливий німий суд, а він сам сидить на лаві підсудних. Здавалося, ніби йому от-от мають оголосити вирок, страхітливий, німий вирок, і цей мовчазний, безгучний, німий і глухий страхітливий вирок начебто вже ухвалено. Імператор надовго прикипів очима до шматка підлоги між своїми чобітьми, до двох вузеньких брудних дощок. Думав про Париж і міністра поліції, нараз згадав розбите розпяття, яке жбурнув у своєму палаці, і дві брудні сірі дошки обернулися раптом у маленькі буро-золоті паркетні планки в його кімнаті, і тут доповіли про міністра Фуше, тож один чобіт приховав уламки розпяття зі слонової кості. Імператор підвівся, сидіти було вже несила. Став походжати туди-сюди по маленькій низькій кімнаті поштової станції, не чув жодного звуку від люду, що тиснувся на вулиці перед відчиненими дверима, і все-таки чекав на якийсь людський голос. Мовчання було страхітливим, імператор чекав бодай одного слова, не вітань, не радості, а тільки одного слова, одним одного людського слова. Але не чути було того слова. Імператор походжав, удавав, ніби не знає, що люди перед дверима бачать його, але йому було страшенно прикро, що його бачать. Оте вбивче мовчання, яке струменіло від людей, їхня непорушність, їхнє невтомне пильне терпіння, спокійні очі і незмірний смуток наганяли на нього ще не знаний страх. Разом з імператором підвівся і мовчазний кульгавий генерал, його адютант, його тінь. Він кульгав рівно на три кроки позаду імператора. Раптом імператор обернувся до відчинених дверей. Постояв коротку мить, немов чекав звичайного вигуку «Хай живе імператор!», вигуку, який так любили його вуха і який так ніжно гладив йому душу. Імператор став на порозі. Смолоскипи в кімнаті освітлювали йому спину, натомість його обличчя люди, які стояли надворі, не бачили. Люди на вулиці бачили тільки світло позаду імператора. Його обличчя, звернене до них, змішалося з синьою чорнотою літньої ночі, яка швидко опадала на землю. Здавалося, ніби люди стали ще мовчазніші, ніж доти. Навколо в полях сюрчали, мов на пуп, нічні коники. На небі вже засяяли зорі, срібні та добрі. Імператор стояв у відчинених двостулкових дверях. Він чекав. Чекав на яке-небудь слово. Він звик до заклику «Хай живе імператор!». Але тепер йому назустріч струменіла чорна німота людей і ночі, і навіть срібні добрі зорі видавалися розгніваними і ворожими. Якраз перед ним один селянин у першому ряду, без шапки і з простим обличчям, добре видним завдяки ясній ночі, голосно мовив сусідові: