Вони подали одне одному руки. Обидві руки були мокрі від дощу, і не відчувалося ніякого тепла в тих руках. Здавалося, ніби обоє обмінюються дощем. Анжеліна дивилась, як Вокурка важко і обережно покульгав від неї і зник за пеленою дощу.
XIII
Велике збурення панувало в усій країні, але ще більше, дарма що зовсім інше, панувало в палаці серед придворних імператора і навіть серед челяді. Всі великі події, які тоді відбувались у світі і до яких готувались, спричинив і викликав сам імператор Наполеон. Імператор був великий і поривний, натомість світ хотів лишатися малим і зосередженим, таким, як був. Слуги імператора нічого не знали про страх, який він поширював у світі. Їм був відомий тільки страх, який імператор спричиняв у палаці. Звичайно, слуги поблизу великого імператора мали менше значення, ніж королі, його вороги. Але слуги жили навколо імператора, чули щодня його голос, ловили його ласкавий чи гнівний погляд, ніжну відзнаку чи похмурий проклін. Тому його випадковий погляд, добрий настрій чи лихе слово вони, на відміну від світу, називали важливими подіями. А світ уже готувався до війни через страх перед Великим і Поривним. Натомість двірська челядь готувалася до переїзду імператора з Тюїльрі в Єлисейський палац. Двірській челяді переселення, яке вирішив здійснити імператор, видавалося важливішим, ніж війна, до якої вже почали готуватися з ним країни світу. Атож, якби Вероніка Казимир, знову утверджена на колишній посаді та в колишній гідності, не провістила на картах наближення війни, челядь імператора не мала б і думки про світ, небезпеку, смерть і життя. Але всупереч пророцтвам Вероніки Казимир і незважаючи на те, що лихо вже простерло свої похмурі крила над домом імператора, імператорські слуги не відчували його наближення, тобто й далі відчували лихо поблизу тільки тоді, коли імператор гнівався, і бачили, що воно далеко, коли в імператора був лагідний настрій. Придворні зі щирим завзяттям почали готуватися до переїзду. Намагаючись пояснити переїзд імператора, вони висували різноманітні, і то хибні причини. Одного вечора напередодні переїзду до іншого палацу за дванадцять годин до відїзду імператора слуги зібралися для докладного звіту в залі перед Веронікою Казимир. Унизу вже чекало дванадцять карет для багажу і челяді. Слуги востаннє а вони й не здогадувалися, що це остання вечеря, їли у великій залі. Розмовляли не про що інше, як про переїзд. Хтось твердо наполягав, що імператор переїздить, бо післязавтра приїздить із Відня його дружина, а в Тюїльрі вона не досить почувається в безпеці; ці слова хтось інший заперечував. кажучи, що це неправда, імператор, без сумніву, прагне лише вдати, що переїздить, і то щоб ошукати й завести на хибний слід шпигунів підступного міністра поліції, якого він ненавидить; третій заявляв, що він точно знає, і то від камердинера самого імператора, що Наполеон не думає жити ні в цьому, ні в тому палаці, а хоче остаточно перебратися в Мальмезон, щоб жити потім лише в спогадах про свою першу дружину. Але люди заперечували твердження і першого, і другого, і третього. Вероніка Казимир, сидячи на чільному місці довгого столу, закликала мовчати, такі дурниці не годиться плескати, таж не знаєш, хто надійний, а хто ненадійний, Фуше всюди має своїх шпигунів.
Отака була ситуація. Давно вже не така, як першого дня весни, коли імператор знову почав порядкувати своєю країною, палацом і слугами. Не минуло й тижня, як зявилися нові, незнайомі люди, слуги, ремісники, пралі й цирульники, кожен зі щирим обличчям і облудним поглядом, двома найважливішими рисами шпигунів. Утвердилися розбрат, недовіра, брехня і нещирість. Давно знайомі люди вже не довіряли одне одному, давні друзі підглядали один за одним. Так було в палаці, і те саме діялось у країні.
Серед слуг імператора тієї пори було вже дуже мало чесних і безстрашних, і до них належала й Анжеліна. Вона мовчала; а що вона могла б сказати? Вона жила ще самотніше, ніж раніше, і навіть відійшла від своєї тітки внаслідок спогаду про місяці, коли Вероніка була невидна й недосяжна. Анжеліна стала сувора й німа. Її син уже не належав їй, шевця Вокурку вона покинула і любила тільки великого імператора, вона втратила себе, на неї тиснули гріхи, вона заплуталась, була слабка й податлива, дурна і легко піддавалася. Втратила себе і заплуталась у помилках. Анжеліна належала великому імператорові. Він нічого не знав про неї. Вона була крихітна і дрібна, дрібніша за малі мухи, які, непомітні та надокучливі, дзижчали в кімнаті імператора. Непомітна й надокучлива, та хоч яка була Анжеліна, вона любила його. Гарячим, ніжним і юним було її серце. Інколи, палко дивлячись на один із численних портретів імператора, вона відчувала свою подібність до мухи, бо вони часто обережно, ба навіть палко, як і вона, потихеньку і несміливо лазили по одному з портретів імператора.
Серце веліло Анжеліні перебувати в благодатній близькості від імператора, дарма що дрібною і зневаженою. Жити в золотій тіні, яку тільки він з-поміж усіх чоловіків світу міг дати своїм слугам, було блаженством. Знати, що він ніколи не помітив тебе, але стежити за кожним його рухом, який можна підглянути, з любовю, трепетом і палким жаданням було щастям. Поблизу від імператора людина почувалася дрібною і гордою. Його тінь була золота й промениста, як світло сонця. Люди служили йому, а він не знав про це. Бути його підданим становило гордість.
Так, усюди говорили про війну, і люди боялися її. Війна породила імператора! Він видавався завеликим, щоб підтримувати мир. Він прийшов не так, як людина, а примчав у країну, мов вітер. Невдовзі люди почали ненавидіти його. Здається, на всіх його шляхах попереду вилискували оголені мечі, над його головою кружляв войовничий орел. Коли імператор святкував свої свята, в містах і селах гриміли його гармати. Так, Анжеліна любила його, тож любила й війну. Вороги імператора були і її ворогами. Його велич має стати ще могутніша, а її здрібнілість ще більшою. Тільки Анжеліна тужила за війною, якої всі боялися. Вона давно вже віддала в жертву свого сина. Коли вона прощалася з ним на великому, нещадно паленому сонцем плацу казарми між багатьма чужими жінками і солдатами, її серце замкнулося в залізо і камінь. Її очі були сухі та суворі, й вона дивилася на свого бідолашного малого сина, немов крізь білу прозору пелену замерзлих сліз. Вона плакала тільки того вечора, коли бачила, як відїздить імператор, по тому, як лакей затоптав смолоскипи. Раптовий страх охопив її, згнітив серце, здушив горло. Анжеліна стала навколішки й почала молитися.
За кілька днів, коли дзвони повідомили про першу перемогу імператора, Анжеліна вперше після довгих років знову зайшла до церкви. То була маленька церква Святого Юліана, де хрестили її сина. Анжеліна була сама. Ніхто не молився за імператора і його солдатів, тільки високо вгорі, на опорах, дзвони, яким наказали. Був пізній вечір. У золотому сяєві добрих воскових свічок перед рубіново-червоним вічним вогнем, серед дзвонів, чий гучний золотий передзвін струшував чорні лави й невеличкий, ясний, веселий вівтар, в обіймах ворушкої самотності приміщення і обвіяна його живою і побожною порожнечею, Анжеліна, що давно вже не проказувала слів «Отче наш» і «Благословенна будь, Богородице», почала молитися. Молилася, грішна й замкнена у своїй великій любові, за смерть усіх ворогів імператора. Бачила з гріховною насолодою тисячі розшматованих трупів: англійців, пруссаків, росіян: роздерті барвисті мундири, крізь які сочилася кров, розчахнуті черепи, вибиті мізки і осклянілі очі. Над усім тим жахіттям мчав учвал імператор з оголеною шаблею на білому, мов сніг, огирі, а за ним скакали верхи по неозорих полях анітрохи не ушкоджені французи. Від цих картин Анжеліна була щаслива і молилася ще палкіше. В окремій молитві побажала найстрашнішої смерті імператриці Марії-Луїзі і справді бачила, як імператриця здохла серед усіх моторошних постатей пекла, що завчасу підступили до неї, закатована примарами, породженими її нечистим сумлінням, проклята вустами Наполеонового сина, що гнівно і мстиво стояв коло ліжка вмирущої.
Анжеліна перехрестилася, всім серцем подякувала Господу за лихо, яке він заподіяв ворогам імператора, і вийшла з церкви. Й далі бамкали дзвони, звістуючи перемогу. На вулиці їй траплялися осяйні і щасливі обличчя. Легенькі білі пухнасті хмари пролітали потемнілим небом, немов веселі тріумфальні прапори. Вилискували сріблом перші зорі, зорі імператора; всі небесні світила були сьогодні його зорями. Газети, що, свіжі та вогкі, висіли на стінах, повідомляли про перемогу, перемогу імператора над усім світом.
Анжеліна бігла додому. Від церкви Святого Юліана до Єлисейського палацу шлях був неблизький, і вона долала його швидко й радісно; їй здавалося, ніби сам шлях ішов їй назустріч. Бурхлива радість натовпів, які збиралися перед газетами на стінах і вітали перемогу імператора, окрилювала її ходу. Зайшла до палацу на крилах радості й блаженна у вірі, що її молитва допомогла імператорові.
Ох! Вона не знала, що тієї самої миті великий імператор, нещасний і безпорадний, покараний і все-таки піднесений, блукав поміж мертвих решток своєї останньої армії. То була мить, коли Париж святкував перемогу. А на бойовищі під Ватерлоо хрипіли вмирущі, стогнали поранені й тікали розбиті.
Ох! Вона не знала, що тієї самої миті великий імператор, нещасний і безпорадний, покараний і все-таки піднесений, блукав поміж мертвих решток своєї останньої армії. То була мить, коли Париж святкував перемогу. А на бойовищі під Ватерлоо хрипіли вмирущі, стогнали поранені й тікали розбиті.
Книга третя
Крах
I
Тієї миті імператор признався собі, що програв битву під Ватерлоо. Сонце, ще не зайшовши, заховалося за мур із похмурих фіалкових хмар. Цього вечора сонце заходило швидше, ніж звичайно. А втім, на нього ніхто й не зважав. Усі, хто був на бойовищі, і друзі, і вороги приглядались тільки до імператорської гвардії. Стало й твердо, в піднесеному ритмі ступали вперед гвардійці імператора по грузькій, розкислій від дощу землі, яка, чвакаючи щокроку, цупко чіплялася до чобіт. З висоти, на яку імператор послав гвардійців, ненастанно стріляли вороги. І полягли імператорські гренадери, пострах для ворогів, обранці французького народу, брати і сини імператора.
Вони були схожі один на одного, мов брати.
Дивлячись, як вони йдуть, імператорові здавалося, що йдуть у наступ двадцять тисяч братів, двадцять тисяч братів, що їх виховав один батько. Вони були схожі один на одного, як мечі, викувані в одній кузні. Всі вони теж стали великі на давніших бойовищах у золотій, кривавій і навіть убивчій тіні імператора. Проте наймогутнішим із тих братів, братом, що кожного окремого солдата з цих двадцятьох тисяч піших і чотирьох тисяч кінних сотні разів торкався, цілував і хухав на нього, був не сам імператор, а імператор, набагато могутніший за імператора Наполеона, а саме: імператор Смерть. Вони не боялися його порожніх очей. Назустріч тискові його завжди ладної схопити руки вони йшли з міцною довірою, з якою брат іде до брата. Вони любили смерть не менше, ніж смерть любила їх. Любов до смерті зробила їх усіх схожими один на одного. А оскільки вони були такі схожі, здавалося, тільки-но падав хтось, ніби він миттю підводиться знову, тоді як насправді тільки такий самий брат ставав на його місце. Отже, здавалося, ніби всякчас бачать тих самих солдатів, які сунуть уперед. А вороги стріляли тільки задля радісного страху, який щоразу прокидався в них після кожного пострілу, коли розвіювався дим і вони бачили незмінну ходу тих самих солдатів. Але невдовзі таки помітили, що солдатське каре стає дедалі вужчим. І аж тоді на мить відчули вороги ще більший страх: адже імператорські гренадери виконували ще дивніше диво, ніж оте дешеве диво з казок, яке полягає в невразливості героя до смерті. Гренадери імператора не були невразливими до смерті, а самі присвячували себе смерті. Збагнувши, що вони безсилі проти надто численного ворога, вони пішли назустріч не ворогові, а смерті, що була рідніша за брата. А доводячи іншому, своєму земному великому братові, що вони в останні хвилини ще люблять його, гукали гучними голосами з могутніх горлянок, що мали більшу силу, ніж гарматні жерла, бо з тих горлянок кричала сама вірність: «Хай живе імператор!» Той крик був таким могутнім, що заглушав дурний і безглуздий гуркіт гармат. Та найгучніше кричали ті, які щойно були уражені. В них кричала не тільки вірність, а й смерть: «Хай живе імператор!»